Тема 1. Вступ. Соціально-психологічне визначення науки

План

1. Наука як 'форма суспільної свідомості. Загальне визначення науки

2. Діяльність наукових шкіл.

3. Прогностична діяльність науки.

4. Організація наукової діяльності в Україні

Ми можемо говорити про науку, наукову думку, їх появу серед людства - тільки тоді, коли окрема людина почала роздумувати над точністю знань і стала шукати шляхи наукової істини для істини, як справу свого життя, коли науковий пошук став самоціллю В. Вернадський (Наукова думка як планетне явище)

і. Наука як форма суспільної свідомості. Загальне визначення науки

Сучасні науковці визначають, що: Наука - це соціально значуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично-систематизованих знань про дійсність. Наука є складовою частиною духовної культури людства. Як система знань вона охоплює не тільки фактичні дані про предмети оточуючого світу, людської думки та дії, а й певні форми та способи усвідомлення їх.

Отже, наука виступає як:

• специфічна форма суспільної свідомості, основою якої є система знань;

• процес пізнання закономірностей об'єктивного світу;

• певний вид суспільного розподілу праці;

процес виробництва знань і їх використання

.Можна сказати, що наука склалася історично і являє собою струнку систему понять і категорій, пов'язаних між собою за допомогою суджень (міркувань) та умовиводів. Звісно, не всякі знання можна розглядати як наукові. Не є науковими ті знання, які людина отримує лише на основі простого спостереження. Вони важливі в житті людини, але не розкривають сутності явищ, взаємозв'язку між ними, які дозволили б пояснити принципи виникнення процесу, явища та їх подальший розвиток. Метою науки і є пізнання законів природи і суспільства, відповідний вплив на природу й отримання корисних суспільству результатів.

Предметом науки є пов'язані між собою форми руху матерії або особливості їх відображення у свідомості людей. Саме матеріальні об'єкти природи визначають існування багатьох галузей знань. Достовірність наукових знань визначається не лише логікою, а перш за все обов'язковою перевіркою їх на практиці, адже саме наука є основною формою пізнання та зведення в певну систему знань про навколишній світ і використання їх у практичній діяльності людей.

Історично наука пройшла довгий і складний шлях розвитку від первинних, елементарних знань про природу до пізнання складних закономірностей природи, суспільного розвитку та людського мислення. Перші елементи науки з 'явилися ще у стародавньому світі у зв'язку з потребами суспільної практики і носили суто практичний характер. Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя за рахунок пізнання і деякого перетворювання оточуючого його світу. Століттями і

тисячоліттями досвід накопичувався, певним чином узагальнювався і передавався наступним поколінням. Механізм наслідування накопичених відомостей поступово вдосконалювався за рахунок встановлення певних обрядів, традицій, а потім - і писемності. Так виникла історично перша форма науки (наука античного світу), предмет вивчення якої становила вся природа в цілому. Первісно створена (антична) наука ще не ділилася на окремі відособлені галузі і мала риси натурфілософії.

Натурфілософії відповідав метод наївної діалектики і стихійного матеріалізму, коли геніальні здогадки переплітались із фантастичними вимислами про оточуючий світ.

Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною

силою пізнання є практика., вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обгрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.Пізнання може бути чуттєвим і раціональним; Чуттєве пізнання є наслідком безпосереднього зв'язку людини з оточуючим середовищем і реалізується через елементи чуттєвого пізнання: відчуття, сприйняття, представлення та уявлення.

Відчуття - це відображення в мозку людини властивостей предметів чи явищ об'єктивного світу, які сприймаються його органами чуття.

Сприйняття - це відображення в мозку людини властивостей предметів чи явищ, які сприймаються його органами чу гтя в якийсь відрізок часу і формують первинний чуттєвий образ предмету, явища.

Представлення - це вторинний образ предмету, явища, які в даний момент часу не діють на чуттєві органи людини, але обов'язково

діяли раніше.

Уявлення - це систематизація різних представлень в мозку людини, об'єднання їх у цілісну картину образів.

Раціональне пізнання - це опосередковане і узагальнене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних відносин і закономірних зв'язків між об'єктами та явищами. Воно сприяє усвідомленню сутності процесу, виявляє закономірності їх розвитку. Формою раціонального пізнання є абстрактне мислення, різні міркування людини, структурними елементами яких є поняття, судження, умовивід.

Поняття — де думка, яка відображає предмети в їх загальних і істотних ознаках. Розрізняють наукові і життєві поняття. Прикладом наукових понять можуть служити такі, як «характер», «темперамент», «настанова» і таке інше,

4

Наукові знання є точною системою взаємопов'язаних понять, які відображають закономірний процес розвитку природи і людського

суспільства. Система взаємопов'язаних понять утворює теорію. Теорія — це система знань, яка відображає об'єктивний навколишній світ у свідомості людини і спрямована на перетворення дійсності. Під теорією розуміється вчення про узагальнений практичний досвід, тобто теорія будується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень. Теорія виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи наукових знань. Структуру теорій формують факти, поняття і судження, положення, закони, аксіоми і постулати, принципи. (Схема 3).

X титтурії ^

V

f

"7

V

-Ц

fW*iV»v»(

h-/

і

Ч***

XJ¹¹

Схема 3. Структура формування теорії

.Первинною ланкою в процесі пізнання є накопичення наукових фактів - знань про об'єкт чи явище, аргументеваність яких доведена, які стають складовою наукових знань лише після їх систематизації та узагальнення за допомогою понять, абстракцій, визначень.

Поняття є відображенням найбільш суттєвих і властивих предмету чи явищу ознак. Вони можуть бути загальними, частковими, збірними, абстрактними, конкретними, абсолютними і відносними. У процесі розвитку наукових знань визначення можуть уточнюватись, доповнюватись у змісті новими ознаками. Визначенням, як правило, завершується процес дослідження. Найбільш узагальнені й фундаментальні поняття називаються категоріями. Це форми логічного мислення, в яких розкриваються внутрішні суттєві сторони і відносини досліджуваного предмету. Аксіома - це положення, яке сприймається без доказів у зв'язку з їх очевидністю.

Постулат - це твердження, яке сприймається в межах певної

наукової теорії, як істина без доказовості і виступає в ролі аксіоми. Основою великих теоретичних узагальнень є принципи.

Принцип - це головне вихідне положення будь-якої наукової

теорії вчення, науки чи світогляду, виступає як перше і найабстрактніше визначення ідеї, як початкова форма систематизації знань. Під принципом в науковій теорії розуміють саме абстрактне визначення ідеї, що виникла в результаті суб'єктивного вимірювання і аналізу досвіду людей.Критерієм істинності теорії виступає практика. Практика — це чуттєво-предметна діяльність, спрямована на перетворення явищ і речей з метою надання їм форми і змісту, покликаних задовольняти людські потреби. До практики належать експериментальні дослідження. Розвиток системи наукових знань, її вдосконалення, перетворення, поповнення, систематизація і перевірка на практиці наукових результатів проводиться за допомогою дослідження. Наукові дослідження — це процес вивчення певного об'єкта (предмета або явища) з метою розкриття закономірностей його виникнення, розвитку і перетворення на користь суспільства. Це дослідження проводиться на двох тісно взаємозв'язаних рівнях: - емпіричному, в основі якого лежить процес накопичення нових фактів, їх аналіз, синтез і узагальнення для отримання емпіричних закономірностей, придатних для практичних цілей;

теоретичному, на якому проводиться синтез знань,

формулюються загальні для конкретної галузі закономірності. У су­часній науці успішно використовуються обидва ці методи, які доповнюють і збагачують один одного.

Результати емпіричного дослідження служать початковим

матеріалом для створення теорії, для перевірки її істинності та подальшого розвитку і вдосконалення. З другого боку, при емпіричному дослідженні теорія дозволяє виділити істотні зв'язки, пояснити і узагальнити результати, передбачити найбільш перспективні галузі дослідження. Теорія уточнює наукові знання, використовуючи більш вагомі поняття. Теорія служить і для інтерпретації результатів емпіричного дослідження.

Система наукових знань проходить перевірку в процесі практичної діяльності людини. Зв'язок науки і практики є однією з основних закономірностей розвитку науки і не вичерпується тільки перевіркою наукових знань.

У той же час наука має ще одну важливу закономірність — відносну самостійність її розвитку. Без такої самостійності наука не змогла б прокладати дороги практиці. Для розроблення теорій наука повинна випереджати практику, виробляти наукові прогнози для ефективного розвитку людського буття.

Розвиток науки відбувається безперервно, з використанням накопичених раніше знань. У психології, соціології, механіці, фізиці тощо джерелом нових теорій завжди були старі. Нові теорії не створюються геніальними одинаками, а є цілеспрямованою пра­цею багатьох поколінь учених. І. Ньютон писав: «Якщо я бачив далі за своїх попередників, то тільки тому, що я стояв на плечах гігантів».

Таким чином, розвиток науки, як безперервний процес зростання

нових теорій, на ґрунті старих характеризується спадкоємністю наукових знань. Завдання науки:

• добір, опис, аналіз, узагальнення і пояснення фактів:

• виявлення законів руху природи, суспільства, мислення і пізнання;

• систематизація отриманих знань;

• пояснення суті явищ і процесів;

• прогнозування подій, явищ і процесів;

- встановлення напрямів і форм практичного використання отри­маних знань.

2,-Діяльність наукових шкіл.

У далеку давнину, так само як і в наш час, відкриття нового в

природі речей переживалося окремим індивідом як соціальна цінність, що перевершує будь-які інші. Якщо звернутися до стародавніх часів, то чинник колективності виробництва знань вже тоді отримав концентрований вираз в діяльності дослідницьких груп, які прийнято називати школами.

Багато проблем відкривалися і розроблялися саме в цих школах, які

стали центрами не-тільки навчання, а й творчості. Наукова творчість і спілкування взаємопов'язані, змінюється лише, від однієї епохи до іншої, тип їх інтеграції. Проте у всіх випадках

спілкування: виступало невід'ємною ■ компонентою. Потреба в дослідженні цього аспекту породила спеціальну методологію

«дискурс —' аналізу». . , .

Жодного речення не залишив Сократ^але він створив школу сумісного, колективного мислення, культивуючи «повивальне мистецтво» як процес народження в діалозі виразного і зрозумілого знання.Ми не втомлюємося дивуватися¹ з багатства ідей Аристотеля, забуваючи, що ним зібрано і узагальнено створене багатьма дослідниками, які працювали за його програмами. Інші форми зв'язку пізнання і спілкування затвердилися в Середньовіччі, коли домінували нубл' " диспути. їм на зміну прийшов невимушений дружній діалог між людьми науки в епоху Відродження, У новий час з революцією¹ в природознавстві виникають і перші неформальні об'єднання вчених, створені на противагу офіційній університетській науці. Нарешті в XIX ст. виникає лабораторія як центр досліджень і вогнище наукової школи.

Ряд основоположних пунктів в розвитку психології визначила діяльність наукових шкіл, лідерами яких були В. Вундт, І.П. ІІавлов, 3. Фрейд, До. Льовін, Же. ГІіаже, Л.С. Виготський та інші. Між самими лідерами і їх послідовниками велися дискусії, які служили каналізаторами наукової творчості, що змінювала загальні положення ^: психологічної науки. Вони виконували особливу функцію в частках науки як форми діяльності, представляючи її комунікативне «вимірювання».

Кажучи про соці ал ь н о - п с ихо л о г і ч ну обумовленість життя науки, слід розрізняти декілька аспектів. Особливості суспільного розвитку в певну епоху заломлюються крізь призму діяльності

наукового співтовариства (особливого соціуму), що має свої норми і правила. У нім когнітивне невіддільне .■ від - комунікативного, пізнання від спілкування. Коли йдеться не тільки про схоже осмислення термінів (без чого обмін ідей неможливий), але і про їх перетворення ..(бо саме воно здійснюється в науковому дослідженні як формі творчості).' Спілкування в цьому разі виконує особливу функцію. Воно стає творчим. .

Спілкування учених не вичерп\ єгьея обміном інформацією. Ілюструючи важливі • перевага обміну иіеями в порівнянні з обміном трБс.ра«:*>, Т-~р.юрс Лісу писав: \<Якщо у вас яблуко і у

мене яблуко, і ми обмінюємося ними, то залишаємося при своїх — у кожного по|іблуку. Але якщо у кожного з нас по одній ідеї і ми передаємо їх один одному, то ситуація міняється. Кожний з нас стає багатшим, а саме — володарем двох ідей».

Ця наочна картина переваг інтелектуального спілкування не враховує головної цінності спілкування в науці як творчого процесу, в якому виникає «третє яблуко», коли при зіткненні ідей відбувається народження нових шляхів і способів. Процес пізнання припускає трансформацію значень.

До соціальїю-психологічиих чинників наукової творчості належить коло опонентів ученого. Поняття про нього введене з метою аналізу комунікацій ученого під кутом зору залежності динаміки його творчості від конфронтаційних відносин з колегами. З етимології терміна «опонент» виявляється, що мається на увазі «той, хто заперечує», хто виступає, заперечуючи чию-небудь думку. Мова піде про взаємини учених, що заперечують, спростовують чиї-небудь уявлення, гіпотези, висновки. У кожного дослідника є «своє» коло опонентів.

З, Прогностична діяльність науки.

До найважливіших функцій науки належить передбачення. Свого часу з цього питання висловився В. Оствальд: «... наука — це мистецтво передбачення. Вся її цінність в тому, якою мірою і з якою достовірністю вона може передбачати майбутні події. Мертве всяке знання, якщо нічого не говорить про майбутнє, і такому знанню повинно бути відмовлено в почесному званні — наука».

На передбаченні фактично грунтується вся практика людини. Включаючись в будь-який вид діяльності, людина наперед припускає (передбачає) отримати деякі ділком певні результати. Діяльність людини в своїй основі організована і цілеспрямована, і в такій організації своїх дій людина спирається на знання. Саме знання дозволяють їй розширити межі свого існування, без чого не може продовжуватися життя. Знання дозволяють передбачати хід подій, оскільки вони незмінно включаються в структуру самих методів, дії. Методи характеризують будь-який вид діяльності людини, і в їх основі лежить вироблення особливих знарядь, засобів діяльності.

Як вироблення знарядь діяльності, так і їх застосування засновані на знаннях, що і дає можливість успішно передбачати результати ■ цієї діяльності.

Кажучи про прогноз, необхідно також мати на увазі його відносний характер. Досяжне майбутнє достатнє прозоро, воно завжди в чомусь непередбачуване. Як говорять, дорога в майбутнє вимощена

випадковостями, і його аналіз вимагає" безперервних зусиль, постійного оволодіння все новими випадковостями. Наявне знання складає ^ основу „..прогнозу. ..а цращика веде до безперервнсгс уточнення, розширення цих з^ачь Освоєння нової практики

. включає і лінію спадкоємності, і облік новизни. Первинною в розумінні природи науки є її дія на саму людину, на систему її інтересів, потреб і можливостей дій, в організації свого буття і свого вдосконалення. Наука не. є щось зовнішнє стосовносуті людини, вона, ймовірніше, пов'язана, так би мовити, з самою її суттю. Наука виражається, перш за все, в потребах людини. Саме потреби, їх так чи інакше впорядковані системи визначають те, що можна назвати феноменом людини. Потреби людини надто різноманітні, ієрархічно організовані і історично багато хто з них оновлюється. У наш час прийнято виділяти три види основних потреб: біологічні, соціальні і потреби пізнання. Останню групу потреб, — як зазначають II. В. Сімонов, ГІ.М. Єр шов, — складають ідеальні потреби пізнання навколишнього світу і свого місця в нім, пізнання сенсу і призначення свого існування на "землі як шляхом привласнення вже наявних культурних цінностей, так і за рахунок відкриття абсолютно нового, невідомого попереднім поколінням.

Пізнаючи дійсність, людина прагне визначити правила і)

!

■ і

закономірності, яким підпорядкований навколишній світ, його' загадковість так важко переноситься людиною, що вона готова нав'язати світу міфічне, фантастичне пояснення, . з метою позбавишся від тягаря невизначеності, навіть якщо це нерозуміння безпосередньо не загрожує їй небезпекою для життя. Наука - це стратегічний ресурс суспільства. «Як показник національного багатства, — пише О.Б. Мігдал, — виступають не запаси сировини або цифри виробництва, а кількість здібних до наукової творчості людей».

У розвитку науки втілена, перш за все. еволюція мислешк. тю диви, і ' ° ? -'м Гхр^сссі людини далеке не зводи асі

д^іьності. Найважливішою характеристикою життєдіяльності людини є її емощйно-етичний аспект, уявлення про який втілені головним чином в мистецтві. Відповідно до нього

взаємодію науки і мистецтва обумовлює якнайповніший розвиток

людської особистості, принаймні, її духовного світу, Історія науки знає немало видатних дослідників окремих галузей знань, але значно рідше зустрічалися вчені, які своєю думкою охоплювали всі знання про природу своєї епохи і намагалися надати їм системності. Такими були в другій половині XV століття і на початку XVI століття Л еон ар до да Вінчі, в XVIII — сторіччі М.В. Ломоносов (1711-1765). А також наш найбільший природодослідник Володимир Іванович Вернадський (1863-1945) за складом думок і широтою охоплення природних явищ стоїть в одному ряду з цими великими ученими. Учений був виключно ерудованим, він вільно володів багатьма мовами, стежив за світовою науковою літературою, листувався з най в и д атн і ш и м и зарубіжними діячами культури. Це дозволяло йому завжди бути в курсі подій у науковому світі, а в своїх висновках і узагальненнях заглядати далеко вперед.

Німецький філософ Альберт Швейцер у своїй Нобелівській промові (Осло, 1952) дуже чітко охарактеризував стан людства на даний момент: «Людина перетворилася на надлюдину... Але людина, наділена надлюдською силою, ще не піднялася до рівня надлюдського розуму... Наша совість, повинна прокинутися від свідомості того, що чим більше ми перетворюємося на надлюдей, тим ймовірніше втрачаємо людяність». Альберт Швейцер вважав, що люди зможуть досягти розуміння, тільки тоді, коли в державі пануватиме нова^;.мораль. . ;

Життя сучасної людини неможливе без науки. Напевно, люди неспроможні зупинити прогрес, навіть якщо дуже цього захочуть. Необхідно використовувати його досягнення в ім'я миру і взаємної пошани всіх людей.

Андре Мішель Левін (1902) — французький генетик і вірусолог, лауреат Нобелівської премії в інтерв'ю, даному в 1991, вказував на те, як наука впливає на життя суспільства: «Наука і її застосування радикально міняють долі і людей і структуру суспільства. У розвиненому суспільстві частка часу, яку люди витрачають на задоволення матеріальних потреб, значно зменшилася і продовжує зменшуватися. Людина може більше часу приділяти власним інтересам. Наука не є чимось постійним і незмінним, її розвиток приводить до постійної зміни концепцій. Всі твердження в науці щодня піддаються строгій критиці».