Особливості ревізії місцевого бюджету

План ревізій місцевого бюджету складається на рік і погоджується з відповідними місцевими фінансовими органами, органами Казначейства та ДПС.

До проведення ревізії місцевого бюджету контролюючі органи можуть залучати інші органи державної влади в установленому законодавством порядку.

Результати ревізії місцевого бюджету відображаються у зведеній довідці, яка формується на підставі актів ревізій та інших матеріалів, оформлених за результатами контрольних заходів.

3. Національний банк України як суб’єкт державного управління банківською системою та банківського нагляду.

Банківське регулювання - одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі.

Головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України.

Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у статті.

Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність.

Нормативно-правові акти Національного банку, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України.

Нормативно-правові акти Національного банку можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України.

Для здійснення своїх функцій Національний банк має право безоплатно одержувати від банків, учасників банківських груп та юридичних осіб, які отримали ліцензію Національного банку, а також від осіб, стосовно яких Національний банк здійснює наглядову діяльність відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ), інформацію про їх діяльність та пояснення стосовно отриманої інформації і проведених операцій.

Для підготовки банківської та фінансової статистики, аналізу економічної ситуації Національний банк має право безоплатно отримувати необхідну інформацію від органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання усіх форм власності.

Отримана інформація не підлягає розголошенню, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

З метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків Національний банк відповідно до визначеного ним порядку встановлює для них обов'язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов'язаними з капіталом, ліквідністю, наданням кредитів, інвестиціями капіталу, а також за відсотковим та валютним ризиком.

Про подальші зміни нормативів та методики їх розрахунку Національний банк офіційно повідомляє не пізніше ніж за місяць до введення їх у дію.

Національний банк визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валютних, відсоткових та інших ризиків банків.

Резерви для покриття можливих фінансових ризиків, а також фонду гарантування вкладів громадян створюються за рахунок доходу до оподаткування відповідно до законодавства України.

Національний банк здійснює державне регулювання діяльності банків у формах, визначених Законом України "Про банки і банківську діяльність", як безпосередньо, так і через створений ним орган банківського нагляду.

Національний банк не має права вимагати від банків виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та нормативними актами Національного банку.

Відповідно до ст. 66 Закону України „Про банки і банківську діяльність" державне регулювання діяльності банків здійснює Національний банк України в таких формах:

Адміністративне регулювання:

1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

4) нагляд за діяльністю банків;

5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.

Індикативне регулювання:

1) встановлення обов'язкових економічних нормативів;

2) визначення норм обов'язкових резервів для банків;

3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

4) визначення процентної політики;

5) рефінансування банків;

6) кореспондентських відносин;

7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;

8) операцій з цінними паперами на відкритому ринку;

9) імпорту та експорту капіталу.

Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.

Національний банк України для цілей банківського нагляду має право отримувати від державних органів та інших осіб інформацію, у тому числі конфіденційну, щодо фінансового/майнового стану засновників банку та осіб, що набувають або збільшують істотну участь у банку, їх ділової репутації, джерел походження коштів, що використовуватимуться для формування статутного капіталу банку.

Державні органи та інші особи зобов'язані протягом 20 днів з дня отримання запиту Національного банку України надати йому відповідну інформацію.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності. У разі якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду дійшов висновку, що система управління ризиками банку є неефективною та/або неадекватною, банк зобов'язаний на вимогу Національного банку України невідкладно розробити та подати на погодження Національному банку України відповідний план заходів, спрямованих на усунення недоліків.

Національний банк України має право запровадити особливий режим контролю за діяльністю банку та призначити куратора банку. Особливий режим контролю є додатковим інструментом банківського нагляду, що використовується, як правило, одночасно із заходами впливу, встановленими статтею 73 цього Закону. Під час здійснення особливого режиму контролю за діяльністю банку Національний банк України має право заборонити банку використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки та/або вимагати від банку проведення розрахунків виключно через консолідований кореспондентський рахунок.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України може користуватися послугами інших установ за окремими угодами.

У разі відкликання у банку банківської ліцензії Національний банк України повідомляє про це відповідні органи банківського нагляду інших держав, в яких банк мав філії або кореспондентські та інші рахунки.

Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду.

Національний банк України у межах безвиїзного нагляду має право письмово вимагати від банку копії документів, а також письмові пояснення з питань його діяльності.

Банк зобов'язаний надавати на письмову вимогу Національного банку України відповідну інформацію та копії документів.

Національний банк України у разі розгляду питань щодо застосування заходів впливу до конкретного банку має право запрошувати для надання пояснень голову правління (ради директорів) або голову спостережної ради цього банку.

При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах, Національний банк України співпрацює з відповідними органами цих держав. Повідомлення, надіслане відповідними органами інших держав, може використовуватися тільки в таких цілях:

• для перевірки ліцензії установи на право ведення діяльності;

• для перевірки права на здійснення банківської діяльності.

Національний банк України під час здійснення нагляду співпрацює з іншими державними органами, які здійснюють регулювання ринків фінансових послуг в Україні, та з відповідними органами нагляду за фінансовими установами іноземних держав. Співпраця відбувається на підставі укладених договорів, меморандумів чи в інших формах.

Відповідно до ст. 73 Закону України „Про банки і банківську діяльність" У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких відносяться:

1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку;

3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

4) видати розпорядження щодо:

а) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

б) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;

в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;

г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;

д) заборони надавати бланкові кредити;

е) накладення штрафів на:

• керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• банки відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

з) реорганізації банку;

и) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення Закону чи нормативно-правових актів Національного банку України, що спричинило значну втрату активів або доходів, і настанні ознак неплатоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно з положеннями цього Закону.

Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника юридичної особи - власника істотної участі, якій пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України або якщо таку особу визнано винною у вчиненні корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі, Національний банк України має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв).

Особу, яку на підставі розпорядження Національного банку України було відсторонено від посади або якій тимчасово заборонено користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв), може бути поновлено на посаді або відновлено у використанні права голосу придбаних акцій (паїв) лише на підставі попереднього дозволу Національного банку України.

Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 369 (п. 1.3), передбачено, що для ведення щоденного контролю за діяльністю банків і виконанням ними вимог Національного банку України щодо усунення допущених порушень може бути встановлено особливий режим контролю за їхньою діяльністю, що є додатковим інструментом банківського нагляду, який здебільшого використовують разом із заходами впливу в разі виникнення в банку некерованої ситуації. Рішення про встановлення особливого режиму контролю приймає Комісія Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків або заступник Голови Національного банку України, або у виняткових випадках на строк до одного місяця для подальшого розв'язання питання щодо діяльності банку - Комісія при територіальному управлінні Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків з повідомленням про це Генерального департаменту банківського нагляду Національного банку України протягом трьох робочих днів.

Заходи впливу застосовує Національний банк України на підставі: а)результатів інспекційних (планових і позапланових) перевірок діяльності банків чи їхніх філій; б) результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо; в) результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, вповноваженими відповідно до чинного законодавства на їхнє здійснення.

Вибір заходів впливу, які мають бути адекватними вчиненому порушенню банківського законодавства, має здійснюватися з урахуванням характеру допущених банком порушень; причин, які зумовили виникнення виявлених порушень; загального фінансового стану банку та рівня достатності капіталу; розміру можливих негативних наслідків для кредиторів і вкладників.

Відповідно до п.1.2 зазначеної Постанови Національного банку України Національний банк, окрім заходів, передбачених ст. 73 Закону України „Про банки і банківську діяльність" застосовує до банків також наступні заходи впливу - відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації банку.

У разі виконання банком прийнятих зобов'язань і покращення показників діяльності Національний банк України може достроково відмінити застосовані заходи впливу на визначений строк (частково або зовсім).

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України № 108 від 17.03.2004 року „Про порядок накладення Національним банком України штрафів за порушення банками вимог Закону України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом", за невиконання (неналежне виконання) банком вимог статей 5, 6, 7 та 8 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" Національний банк України адекватно вчиненому правопорушенню може накласти на банк штраф у розмірі до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Штраф за порушення в діяльності філії банку накладається безпосередньо на банк - юридичну особу. Національний банк накладає штраф на банк на підставі результатів планових та позапланових перевірок діяльності банків чи їх філій.

Якщо матеріали перевірки містять також факти порушення банком банківського законодавства та/ або нормативно-правових актів Національного банку, то рішення про накладення штрафу на банк за порушення вимог Закону „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" приймається одночасно із застосуванням заходів впливу за порушення банківського законодавства та/ або нормативно-правових актів Національного банку.

Рішення про накладення штрафу на банк адекватно вчиненому правопорушенню приймає Комісія Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банків або відповідна комісія Національного банку при територіальному управлінні (далі - Комісія Національного банку при територіальному управлінні). Рішення Комісії Національного банку (Комісії Національного банку при територіальному управлінні) про накладення штрафу на банк має містити перелік виявлених порушень з посиланням на норми Закону. Рішення Комісії Національного банку про накладення штрафу на банк надсилається відповідному територіальному управлінню Національного банку не пізніше наступного робочого дня після його прийняття.

Територіальне управління Національного банку (структурний підрозділ банківського нагляду центрального апарату, що безпосередньо здійснює нагляд за банком) протягом п' яти робочих днів з дня отримання (прийняття) рішення Комісії Національного банку (Комісії Національного банку при територіальному управлінні) про накладення штрафу надсилає це рішення із супровідним листом, що містить пропозицію до банку-порушника щодо добровільної сплати суми штрафу протягом трьох робочих днів, починаючи з наступного дня після отримання ним цього рішення.

Якщо банк протягом трьох робочих днів з дня отримання рішення Комісії Національного банку (Комісії Національного банку при територіальному управлінні) про накладення штрафу не сплатить штраф, то Національний банк (відповідне територіальне управління Національного банку) звертається до суду з позовною заявою про стягнення з банку-порушника відповідної суми штрафу.

У разі неодноразового порушення банком вимог Закону „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом", Національний банк (відповідне територіальне управління Національного банку) звертається до суду з позовною заявою про обмеження, тимчасове припинення дії або позбавлення ліцензії (дозволу) на здійснення банком-порушником банківської діяльності чи проведення окремих операцій.

Україна нині переживає нелегкий період переходу до регульованої ринкової економіки, тому становлення і розвиток національної банківської системи відбувається у складних кризових умовах.

Успіх державної політики країни в цілому великою мірою залежить від стабільності її банківської системи. В умовах переходу від жорсткої адміністративної системи управління економікою до ринкового господарства саме банківська система покликана забезпечити економічно виправданий розподіл фінансових ресурсів, стимулювати конкурентні відносини, приватизацію державного майна, перебудову ціноутворення та цінових пропорцій.

Як свідчить практика, нестабільність банківської системи, кризи банків мають тяжкі економічні наслідки. Тому для створення стабільної банківської системи і функціонує банківське регулювання.

На жаль, ні в чинному законодавстві, ні в юридичній та інший спеціальній літературі нема єдиного чіткого визначення поняття “банківське регулювання”. Нерідко терміни “банківське регулювання”, “банківський нагляд” і “банківський контроль” не розрізняють і вживають їх як синоніми.

Наприклад, Жан Матук наполягає на узагальненні зазначених повноважень центробанку. Він вважає, що таке узагальнення має відбутися за допомогою банківського контролю, і включає до нього (видання нормативно-правових актів, процес спостереження за діяльністю банків та адміністративно-вольовий вплив на їх діяльність. В.П. Поляков навпаки як узагальнююче бере поняття “банківське регулювання”, що визначає систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк забезпечує стабільне й безпечне функціонування банківської системи.

В.В. Пасічник розмежовує згадувані поняття і зазначає, що під банківським регулюванням розуміють розробку та видання уповноваженими органами на підставі законів нормативно-правових актів, які регламентують види і способи банківської діяльності. А під контролем за діяльністю банків слід розуміти цілісне й безперервне відстеження здійснення банками їх діяльності згідно із нормативно-правовими актами.

Досить цікавою є позиція представників USAID, зокрема Гері Гегенхаймера — старшого юридичного радника, який вказує на такі особливості застосування вищезазначених термінів. Поняття “регулювання” часто належить до юридичних правил чи адміністративних вимог, що пред’являються органами влади. “Нагляд” означає процедуру постійного моніторингу за відповідністю цих вимог. “Пруденційний нагляд” є спеціалізованим типом нагляду, який, за загальним правилом, належить до фінансових інститутів, передусім банків. Замість того, щоб просто створювати правила, які регулюють діяльність банків, підхід пруденційного нагляду розроблений для гарантування фінансової стабільності банків. Країни, що вдаються до пруденційного нагляду, здійснюють його двома шляхами:

1) гарантуючи те, що банки вчиняють діяльність з обмеження та контролю за ризиком;

2) гарантуючи те, що банківська діяльність здійснюватиметься особами, які відповідають критеріям порядності і чесності.

На нашу думку, терміни “банківське регулювання”, “банківський нагляд” і “банківський контроль” — це різні види діяльності щодо виконання завдання забезпечення надійного і стабільного функціонування банків, що доповнюють один одного.

Якщо виходити з положень теорії права, то, як справедливо зазначає О.П. Орлюк, наглядовий орган за своєю суттю не має відносин підлеглості із органом, за яким здійснюється нагляд. Наглядовий орган оцінює діяльність відповідної особи лише з позиції законності, але не доцільності, не втручаючись у його оперативну або іншу форму діяльності. На відміну від нагляду, контроль передбачає, як правило, наявність відносин підлеглості між органом, що контролює, та особою, над якою здійснюється контроль, а також втручання в оперативну діяльність підконтрольної особи з метою усунення допущених порушень.

Тому слід розрізняти функції центробанку у сфері банківського регулювання й нагляду за діяльністю комерційних банків та у сфері банківського контролю за діяльністю своїх філій.

В контексті зазначеного цікавою вбачається позиція професора Ю.М. Козлова, який пише: “Відомо, що “нагляд” характеризується в усіх існуючих наукових та інших джерелах як вид контрольної діяльності. Як же сталося, що вид діяльності перетворився на орган, який здійснює цей вид діяльності? Відповідь отримати неможливо”.

Фахівці у сфері банківської діяльності, досліджуючи поняття “банківське регулювання”, “банківський нагляд” та “банківський контроль” як різні види діяльності, в більшості випадків під банківським регулюванням розуміють розробку й видання уповноваженими органами на підставі законів нормативно-правових актів, що регламентують види і способи банківської діяльності. А під контролем за діяльністю банків мається на увазі цілісне й безперервне відстеження здійснення банками їх діяльності згідно з нормативно-правовими актами.

Проте існують й інші підходи до визначень даних понять.

Так, Б.П. Адамик під банківським регулюванням розуміє систему заходів, за допомогою яких центральний банк забезпечує стабільне, безпечне функціонування банків, запобігає дестабілізуючим процесам у банківському секторі. А основною метою банківського нагляду вважає своєчасне реагування на порушення та негативні тенденції в діяльності комерційних банків з метою їх нормалізації, укріплення фінансового стану, підтримки стабільності й надійності як кожного банку зокрема, так і банківської системи у цілому .

В цьому контексті заслуговують на увагу визначення даних понять, що подані у фінансовому словнику, а саме:

– банківське регулювання — це одна з функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність комерційних банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства;

– банківський нагляд — 1) діяльність щодо створення ефективної системи захисту інтересів кредиторів і вкладників, оперативного реагування на події, які дестабілізують діяльність банківської установи; 2) контроль банку за використанням банківського кредиту .

На нетотожності термінів “банківське регулювання”, і “банківський контроль” наголошує О.П. Орлюк, оскільки відносить їх до різних (хоча і взаємодоповнюючих) видів діяльності. Регулювання, на її думку, включає в себе розробку й видання уповноваженими установами конкретних правил, інструкцій, методологічних матеріалів, що базуються на чинному законодавстві та визначають структуру і способи здійснення банківської діяльності. Контроль за діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення їх надійності і стійкості. Він передбачає цілісний і безперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності відповідно до чинного законодавства.

Викладене свідчить про неоднозначність вирішення питання щодо поняття та обсягу банківського регулювання, про наявну наукову дискусію у застосуванні зазначених термінів та розумінні їх правової природи. Тим більше, що сама суть банківського регулювання є складною за змістом. До того ж банківське регулювання є складною, багатоаспектною категорією. З одного боку, — це функція державного управління, по відношенню до якого виступає вона засобом реалізації політики держави. З іншого боку, саме банківське регулювання можна розглядати як управлінську діяльність, що має свої методи, способи, форми реалізації.

Банківське рулювання як одна з форм державного управління є системою заходів, за допомогою яких держава через центральний банк (або інший уповноважений орган) забезпечує стабільне й безпечне функціонування банків, попереджає дестабілізаційні процеси в банківському секторі.

При цьому банківське регулювання як функція державного управління покликане сприяти забезпеченню:

1) стійкості роботи і зміцненню фінансового стану банківської установи;

2) орієнтації та стимулюванню діяльності банку в галузі кредитування на виконання пріоритетних завдань розвитку економіки та підвищення добробуту суспільства;

3) наукової організації грошового обігу в народному господарстві;

4) створенню системи гарантій захисту інтересів вкладників, в першу чергу фізичних осіб.

Суттєве значення для розуміння поняття “банківське рулювання” та його відмежування від поняття “банківський нагляд” має їх законодавче закріплення в Законі України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. № 679-XIV.

Так, ст. 1 цього Закону визначає банківський нагляд як систему контролю та активних впорядкованих дій Національного банку, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників, а банківське регулювання визначає як одну з функцій Національного банку, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Разом з тим аналіз змісту Закону про Національний банк дозволяє стверджувати, що законодавець не завжди послідовний щодо свого розуміння даних понять. Так, у п. 8 ст. 7 Закону про Національний банк банківське регулювання та нагляд розглядаються як єдина самостійна функція Національного банку, а в ч. 2 ст. 55 йдеться про те, що Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду, тобто дві окремі функції.

Проте ряд вчених не акцентує увагу на цих розбіжностях і визначає поняття “банківське регулювання” в повній відповідності до букви нормативно-правового акта, а саме: ст. 1 Закону про Національний банк.

Розглянемо й інші аспекти поняття “банківське регулювання”, зокрема через призму аналізу причин виникнення регулювання, його основних напрямів, цілей, завдань та методів.

Як справедливо зазначає Як Гінді, існують чотири основні причини регулювання банків:

1) грошово-кредитна політика — спроможність створювати гроші;

2) розміщення кредитів — канал кредитів та інвестицій;

3) конкуренція та інновації — щоб попередити картелі;

4) “розважливе” регулювання — збереження приватних накопичень, оперування механізмами платежів та схильність до банкрутства.

Вплив Національного банку на діяльність інших банків здійснюється за такими основними напрямами:

1) створення законодавчих та інших умов, які б дозволили банками реалізувати свої економічні інтереси (організаційно-правовий напрям);

2) встановлення законодавчих нормативів та нагляд за їх дотриманням з метою забезпечення ліквідності банківської діяльності (напрям опосередкованого економічного впливу).

Що до основних цілей і завдань банківського регулювання, то фахівці формулюють їх по-різному.

Зокрема, відомий італійський фахівець Карло Нанні вважає, що кінцевими цілями банківського регулювання є:

— підтримання стабільності й довіри до банківської системи шляхом забезпечення платоспроможності банківських структур, відвернення системного ризику (тобто ризику того, що банкрутство одного або кількох банків спричинить кризу всієї банківської системи);

— захист вкладників та інших клієнтів банківської системи від надмірного ризику збитків та інших видів шкоди, що виникає внаслідок банкрутства, шахрайства, зловживань, маніпуляцій та інших видів посадових правопорушень з боку постачальників фінансових послуг (індивідуальний ризик);

— забезпечення безперебійного ефективного, надійного та результативного функціонування фінансових ринків, включаючи правильну роботу конкурентних ринкових сил (стимулювання ефективності системи).

Аналогічні формулювання можна знайти і в працях багатьох інших авторів, а також у банківському законодавстві. Так, у ст. 55 Закону про Національний банк зазначається, що головною метою банківського регулювання і нагляду є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Методи банківського регулювання, як зазначає Р. Бернд, матеріалізуються через систему заходів, які умовно поділяють на превентивні, що застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків за тієї чи іншої економічної ситуації, та протекційні, що вживаються для захисту від уже існуючої ситуації .

До превентивних заходів, зокрема, можна віднести:

— вимоги щодо розміру та структури власного капіталу банку;

— вимоги щодо ліквідності;

— диверсифікацію банківських ризиків;

— обмеження виконуваних операцій.

До протекційних заходів належать:

— створення системи гарантування вкладів;

— формування банками резервів на покриття кредитних та інших ризиків;

— рефінансування центральним банком комерційних банків;

— допомога інших державних органів.

У науковій літературі передбачені й інші підходи до класифікації методів банківського регулювання. Так, О.П. Орлюк поділяє їх на економічні та адміністративні.

Економічні методи включають нормативні (встановлення кількісних нормативів або розмірів обмежень чи пільг) та коригуючі (застосування впливу для конкретної ситуації). Вони спрямовані на досягнення економічних цілей — цільового кредитування, визначення норм обов’язкових резервів тощо.

Суть адміністративних методів (а саме вони посідають чільне місце в організації банківського регулювання) може бути виражена в такому:

а) встановлення певного порядку дії у сфері державного управління (приписи);

б) заборона певних дій (заборони);

в) надання можливості вибору дій (жорсткий варіант дозволів, розрахований на поведінку посадових осіб, які зобов’язані вибрати один з передбачених адміністративно-правовою нормою варіантів дій у відповідних умовах);

г) надання можливості діяти на свій розсуд (м’який дозвіл, розрахований переважно на громадян);

д) допуск за певних умов паритетного юридичного становища сторін у відношенні, що регулюється (процесуальна рівність).

Велике значення для ефективності банківського регулювання має нормотворча функція Національного банку України.

Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов’язковими для органів державної влади й місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Нормативно-правові акти Національного банку (інструкції, положення, правила) видаються і затверджуються у формі постанов Правління НБУ. Вони не можуть суперечити законам та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно із законом пом’якшують або скасовують відповідальність.

Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов’язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набувають чинності відповідно до законодавства України.

Нормативно-правові акти Національного банку можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України.

Таким чином, банківське регулювання необхідно розглядати як одну з функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Банківське регулювання, банківський нагляд і банківський контроль — це різні види діяльності, спрямовані на забезпечення надійного та стабільного функціонування банків, які доповнюють один одного.

Отже, банківське регулювання є складною, багатоаспектною категорією. З одного боку, це – функція державного управління, по відношенню до якого вона виступає засобом реалізації політики держави. З іншого боку, банківське регулювання можна розглядати як управлінську діяльність, що має свої методи та форми реалізації.

ОБ’ЄКТИ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ ТА ЄВРОПІ

Щоб зрозуміти сутність банківського регулювання, на наш погляд, необхідно визначити, що є його об’єктом.

Об’єктом банківського регулювання виступає банківська діяльність.

Поняття банківської діяльності на сьогодні отримало своє легальне визначення у законодавстві України. Дефініція банківської діяльності, наведена у ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. № 2121-III (далі – Закон про банки) і характеризує точку зору законодавця щодо формального визначення цієї сфери людської діяльності. Оскільки легальні дефініції мають властивість часто змінюватися, ми до того як звернутися до визначень, наведених у чинному законодавстві, спробуємо виділити сутнісні характеристики банківської діяльності, якщо можна так сказати, в теоретичному, абстрагованому від конкретного законодавчого масиву, плані. Проаналізуємо феномен банківської діяльності, застосовуючи такі поняття, як: а) об'єкт, б) суб'єкт, в) зміст та г) мета.

Об'єктом банківської діяльності є гроші, а також інші цінності, які наділені специфічними функціями грошей — бути засобом платежу та накопичення. Отже, про банківську діяльність слід говорити лише тоді, коли гроші виконують функцію засобу обігу (платежу), збереження й товару (кредит), але не функцію міри вартості. Гроші можуть існувати в готівковій або в безготівковій формах. Цінні папери як об'єкти банківської діяльності повинні мати грошове вираження, бути корпоративними або розрахунковими, а не товарними й мати певний мінімальний обіг. Валютні цінності мають відповідати вимогам, що пред'являються валютним законодавствомю

Європейське банківське право, характеризуючи об'єкти банківської діяльності, зупиняється на трьох основних групах:

1. Вклади та інструменти розміщення капіталу ("збереження вартості") — безпосередньо вклади (вклади до запитання, депозитні вклади), банківські цінні папери.

2. Інструменти обігу ("передача вартості") — зовнішні (готівка та безготівкові розрахунки, "електронні гроші"), внутрішні (операції, що виконуються в касі банку, міжбанківські перекази та кліринг).

3. Боргові та гарантійні інструменти ("випередження вартості") — види заборгованості підприємств (кредити на покриття поточних видатків підприємства, кредит на придбання обладнання підприємства, фінансування експорту), надання позик особовому сектору (кредити на споживання, житлові кредити, іпотечні кредити), ксенокредити (єврокредит — зобов'язання в силу підпису небанківських агентів, банківські зобов'язання в силу підпису).

Отже, можна стверджувати, що діяльність виключно з фінансовими інструментами надає банківській діяльності специфічного характеру, який є типовим і виключним лише для фінансових установ.

Суб'єктами банківської діяльності є банки, а їх контрагентами можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи, не обмежені законодавством у дії (правоздатності). Реалізація банківської діяльності значною мірою залежить від волевиявлення контрагентів банків, однак дії останніх є свого роду середовищем, в якому основним суб'єктом завжди виступає банк як спеціалізована установа.

Змістом банківської діяльності є використання властивих грошам та іншим цінностям функцій накопичення і платежу.

Метою банківської, як і будь-якої іншої підприємницької діяльності, є отримання прибутку. Прибуток утворюється як різниця між процентами та іншими доходами, які отримуються за активними операціями, і процентами та іншими видатками, що виплачуються банком по залучених грошових ресурсах.

Банківська діяльність як підприємницька діяльність, на думку О.П. Орлюк, має певну специфіку й певні, притаманні лише їй, особливі риси:

— отримання прибутку від обігу (за наявності ризиків) не тільки власних, а й залучених коштів;

— отримання прибутку від обігу фінансових інструментів, що є одночасно умовою існування держави й забезпечення її суверенітету;

— наявність у силу перших двох обставин регламентованого й міцного державного регулювання даного виду підприємницької діяльності, що забезпечує в першу чергу публічні інтереси, а потім уже — приватні.

Саме мета отримання прибутку надихала банки на вдосконалення традиційних і впровадження нових банківських операцій і технологій, що створювало можливість підвищення рентабельності банківської діяльності.

Таким чином, банківська діяльність — це діяльність зі збереження, обігу та продажу власних і залучених грошей та цінностей, здатних виконувати функції грошей, яку здійснюють банки з метою отримання прибутку.

Термін "банківська діяльність" протягом тривалого часу не отримував свого розкриття в законодавстві України. Стаття 3 Закону про банки (в попередній редакції) від 29 березня 1991 р. містила перелік операцій, які визнавалися банківськими — всього 14 операцій.

На цій підставі можна було дати найпростішу індуктивну дефініцію банківської діяльності, тобто визначити її як сукупність операцій, які здійснюються банками згідно з переліком, встановленим законом. У цьому випадку банківська діяльність виступає як механічна сума всіх операцій, що їх виконують установи під назвою "банки".

Недоліком цієї дефініції було те, що вона не була завершеною. Перелік, наведений раніше у ст. 3 Закону про банки, не був виключним, оскільки допускалося, що з дозволу Національного банку України банки можуть виконувати й інші операції.

Стаття 47 нової редакції Закону про банки від 7 грудня 2000 р. називається "Банківські операції". Згідно з нормами цієї статті, банки мають право здійснювати тільки три власне банківських операції:

1 — приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2 — відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3 — розміщення залучених коштів від свого імені.

Ці операції визнаються Законом як виключно банківські, і здійснювати їх у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інакше кажучи, зазначені операції є базовими й утворюють первинну сферу банківської діяльності.

При цьому відкриття і ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів та розміщення залучених коштів від свого імені, тобто дві з трьох вищезазначених базових банківських операцій можуть здійснювати й інші юридичні особи, однак лише на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій. Як правило, ці операції, а також більшість інших операцій, зазначених у ст. 47 Закону про банки, можуть здійснювати спеціалізовані фінансові установи.

Перелік фінансових установ наведено у ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р № 2664-III. До них, поряд із банками, належать кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

За межі виключної банківської діяльності випадає більшість операцій, які також можуть здійснювати банки, — 17 операцій — поряд з іншими фінансовими установами та установами, які є елементами фінансової інфраструктури економіки.

Діючи послідовно, законодавець у ст. 2 Закону про банки дає таке визначення банківської діяльності: це залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Отже, безпосередньо банківська діяльність розглядається як набір посередницьких операцій на грошовому ринку, який виконується спеціальними інститутами (банками) як виключна діяльність на підставі закону та під особливим наглядом держави. Відповідно банк — це будь-який фінансовий посередник, що виконує одну або декілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.

Перелік усіх банківських операцій є досить широким і нараховує понад 200 видів. Така широка диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів і залишатися рентабельними навіть при доволі незадовільній господарській кон'юнктурі (Усоскин В.М. Современный коммерческий банк: управление и операции. — М.: "Все для вас", 1993 — С. 23).

Водночас банківські операції мають відповідати декільком умовам:

1) вони встановлюються тільки законом;

2) вони виконуються виключно спеціальним інститутом — банком;

3) надання фінансовому посереднику статусу банку не обмежується кількістю виконуваних ним операцій.

Оскільки законодавство не містить визначення поняття "банківська операція", спробуємо з'ясувати їх основні ознаки і на цій основі дати певну дефініцію.

Банківським операціям притаманні такі характерні ознаки:

1) їх об'єктом є гроші;

2) вони можуть здійснюватися банками, а у випадках, передбачених законодавством, — іншими суб'єктами підприємництва (юридичними особами);

3) ці операції здійснюються згідно з правилами, встановленими Національним банком України;

4) банківська операція — елемент підприємницької діяльності, а тому, як правило, скеровується на одержання прибутку;

5) банківські операції обліковуються в бухгалтерському обліку і фіксуються шляхом здійснення записів на банківських рахунках.

Таким чином, банківська операція — це певна дія банку з приводу грошей, що вчиняється згідно з правилами, встановленими центральним банком, має за мету одержання прибутку та супроводжується необхідними записами в банківських рахунках та в бухгалтерських документах.

Зрозуміло, що поняття банківської діяльності не вичерпується лише переліком операцій, які виконуються на грошовому ринку. До особливостей банківської діяльності слід віднести й конструювання банківської системи, налагодження взаємодії її елементів шляхом визначення статусу і функцій окремих ланок. Можна говорити про те, що банківська діяльність — це система діючих спеціальних суб'єктів та операцій, здійснюваних ними як учасниками єдиної банківської системи з приводу грошей, цінних паперів та валютних цінностей як засобів платежу, заощадження й товару.

Банківська діяльність з правової позиції є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами у формі, встановленій законом або договором. У даному аспекті банківська діяльність являтиме собою систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.

Слід також зазначити, що банківську діяльність у науковій літературі розглядають у двох розуміннях: широкому й вузькому. У вузькому розумінні банківська діяльність — це потреба створити банк як спеціальну юридичну особу для здійснення певної сукупності операцій. До таких операцій належать базові операції, які в сукупності й утворюють поняття банківської діяльності у вузькому розумінні.

Банківська діяльність у широкому розумінні має місце тоді, – вважає О.М. Олейник, – коли здійснення будь-якого з перерахованих законодавцем видів банківських операцій здійснюється як самим банком, так і небанківською кредитно-фінансовою установою. В міжнародній банківській практиці сюди включаються такі операції, як купівля-продаж валюти, здійснення розрахунків, інкасація грошових коштів, довірче управління грошовими коштами, лізингові операції тощо.

Таким чином, під банківською діяльністю розуміють сукупність звичних і реально здійснюваних банківських операцій банками та іншими фінансовими установами як спеціальними суб'єктами з приводу грошей та інших фінансових інструментів як засобів обігу, накопичення і товару.

БАНКІВСЬКИЙ НАГЛЯД ТА ЙОГО СКЛАДОВІ

Повернемося до поняття “банківський нагляд”. Як уже зазначалося, під цим поняттям розуміють систему контролю та активних упорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність відповідно до законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників і кредиторів банку.

У широкому розумінні банківський нагляд — це система, якою користується держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи, її безпеку та здоров’я.

Банківський нагляд у широкому розумінні включає в себе власне нагляд за банками, що називається дистанційним або документарним, та інспектування (інспекційні перевірки на місцях).

Дистанційний контроль включає в себе перевірку звітності, яку надають банки. Він дозволяє передбачати проблеми, які можуть впливати на платоспроможність і ліквідність банків і призвести до їх банкрутства.

Інспекційні перевірки на місцях дають можливість перевірити ступінь достовірності інформації, яку банки передають наглядовим органам, та сформувати максимально точне уявлення про фінансовий стан банку і якість його менеджменту.

До системи наглядової діяльності входить декілька основних напрямів, зокрема:

– державний нагляд, що здійснюється Національним банком;

– внутрішній банківський контроль (внутрішній аудит), що проводиться відповідною службою банківської установи;

– зовнішній аудит – проводиться незалежними недержавними аудиторськими компаніями.

Фактично при такому підході втілюються основні чотири підходи до проведення банківського нагляду, зокрема:

1). надання інформації;

2). саморегулювання шляхом внутрішнього аудиту й контролю, а також шляхом зовнішнього аудиту;

3) перевірка центральним банком;

4) схема гарантування депозитів (визначає гарантування депозитів).

Аналіз поняття “банківський нагляд” дає можливість стверджувати, що він являє собою одну з форм управлінської діяльності держави, оскільки в зазначених відносинах центральний банк реалізує функцію державного управління банківським сектором.

Інакше кажучи, банківський нагляд є тією сферою, яка має розглядатися як об’єкт державного управління, а діяльність фінансових установ — як сфера суспільного життя, де управлінська діяльність необхідна, бажана й доцільна. Його повна відсутність — це створення потенційних умов для фінансових правопорушень та зловживань, це можливість банкрутства банку, це збитки, понесені вкладниками (а не засновниками, як правило), це втрата довіри до банківської сфери, а отже, і різке зменшення надходження вільних коштів до банківського обігу, послаблення вітчизняного ринку позичкових капіталів, зменшення вкладання коштів у виробництво, втрата зацікавленості інвестора, послаблення національної валюти тощо.

Правильне розуміння поняття “банківський нагляд”, на наш погляд, можливе лише на основі виявлення його принципів, завдань та мети.

Основні (базові) принципи ефективного банківського нагляду сформулював Базельський комітет з банківського регулювання у квітні 1997 р.

При відпрацюванні основних принципів ефективного банківського нагляду базовими були такі положення:

— основною метою нагляду є зменшення ризику втрат для вкладників та інших кредиторів, а також підтримка довіри до фінансово-банківської системи;

— органам нагляду необхідно сприяти організації ринкової дисципліни за рахунок встановлення ефективного корпоративного керівництва (через створення необхідної структури та визначення переліку обов’язків для правління банку та його керівництва), а також сприяти збільшенню прозорості ринку для полегшення контролю;

— для ефективного виконання своїх обов’язків співробітники наглядових органів повинні мати операційну незалежність, засоби й повноваження для отримання інформації як на місці, так і дистанційно, а також повноваження для застосування прийнятих ними рішень;

— органи нагляду мають повністю розуміти природу банківських операцій і контролювати, наскільки це можливо, ризики, з якими стикаються банки;

— ефективний банківський нагляд вимагає оцінки рівня ризику окремих банків і відповідного розподілу ресурсів;

— органи нагляду мають бути впевнені у тому, що ресурси банків (включаючи статутний капітал, кваліфіковане керівництво, ефективну систему внутрішнього контролю та бухгалтерської звітності) достатні для того, щоб брати на себе той чи інший ризик;

— необхідне тісне співробітництво з органами нагляду інших країн, особливо при міжнародних банківських операціях.

До того ж банківський нагляд має створювати ефективну й конкурентноздатну банківську систему, динамічно реагувати на всі зміни на ринку, виявляти готовність періодично переглядати політику та практику нагляду з урахуванням нових змін і тенденцій на ринку. При цьому банківський нагляд не може виступати гарантом проти банкрутства.

З урахуванням викладеного, Базельський комітет з банківського регулювання сформулював 25 принципів ефективного нагляду за банківською діяльністю. До них належать:

— попередні умови ефективного банківського нагляду;

— ліцензування і структура нагляду;

— пруденційні правила й вимоги;

— методи поточного банківського нагляду;

— вимоги, що пред’являються до інформації;

— офіційні повноваження наглядових органів;

— транскордонні банківські операції.

Технологія ефективного банківського нагляду передбачає:

— передумови, що визначають розподіл цілей, функцій та зобов’язань кожного учасника банківського ринку;

— ліцензування і структуру, які чітко окреслюють коло установ, охоплених банківським наглядом, види їх діяльності, що потребують ліцензування, а також передбачають оцінку власності банку, ділових якостей його керівників, реальності операційних планів, системи внутрішнього контролю та прогноз фінансового стану банку на майбутнє;

— пруденційні вимоги і пруденційне регулювання, тобто вимоги щодо обов’язкової наявності мінімального капіталу, який би відповідав рівневі ризиків банку; ведення ним ефективної політики та оволодіння процедурами оцінки якості активів і забезпечення, а також резервів для відшкодування можливих втрат за кредитами; лімітів для обмеження розміру ризику на одного позичальника чи групу позичальників; наявності адекватної системи внутрішнього контролю та аудиту;

— наявність методики поточного банківського регулювання, яка органічно поєднує дистанційний та інспекційний нагляд і передбачає постійні контакти з керівництвом банку, створення ефективної системи збору, розгляду та аналізу пруденційних звітів і статистичних даних;

— вимоги щодо надання необхідної інформації, завдяки чому органи нагляду отримують правдиву звітність про фінансовий стан банку;

— повноваження, які дозволяють органам нагляду вживати адекватні виправні заходи щодо банку в разі порушення ним пруденційних вимог ведення банківської справи, чинного законодавства або створення ситуації, яка загрожує інтересам вкладників;

— міжнародні банківські операції — нагляд за діяльністю банків за межами країни та обмін інформацією із зарубіжними колегами.

Викладені принципи, сформульовані Базельським комітетом з банківського регулювання, слід розглядати як мінімальні вимоги, які кожна країна доповнює, виходячи з властивих лише їй умов та можливих ризиків. При цьому аксіомою вважається те, що центральний банк держави, у тому числі Національний банк України, здійснює покладену на нього функцію нагляду у повній відповідності до принципів ефективного банківського нагляду.

Ефективний банківський нагляд ґрунтується на адекватній правовій інфраструктурі. Діяльність служби банківського нагляду дає позитивні результати тільки тоді, коли вона підкріплена міцним законодавством і чіткими правилами регулювання діяльності банків, а саме:

— чітка й конкретна правова інфраструктура дозволяє всім банкам знати “правила гри”;

— банківський нагляд повинен мати право і владу здійснювати дієвий нагляд, чинити швидкі й ефективні дії відносно проблемних банків;

— у період перебудови фінансового сектора, тоді, коли починають працювати нові банки, або в період розладу фінансової системи, суттєвим є те, що правова інфраструктура має відповідати вимогам часу.

РІВНІ БАНКІВСЬКОГО КОНТРОЛЮ

Правова інфраструктура ефективного банківського контролю може змінюватися залежно від країни, але в багатьох випадках вона, як зазначають вітчизняні дослідники, має три рівні:

1) законодавство. Законодавчий акт чи банківське законодавство, прийняте парламентом чи іншим законодавчим органом, дає широкі офіційні права контролюючим органам. Якщо до такого законодавства вносяться поправки або воно повністю переглядається, це спричиняє масштабний законодавчий процес;

2) серії регулятивних правил. Визначення інтерпретуючих вимог чи обмежень, що вносяться органами нагляду відповідно до їхніх повноважень. Приклади включають правила регулювання достатності капіталу банку або кредитування банком своїх директорів;

3) роз’яснення політики. Це може бути інтерпретація чи роз’яснення, що надається наглядовим органом для деталізації своїх дій щодо застосування законодавства або регулятивних правил.

Отже, правова інфраструктура має надати центральному банку права й повноваження виконувати свої завдання щодо раціонального банківського нагляду від моменту створення, і якщо необхідно, до початку процесу ліквідації банку.

Для забезпечення ефективного здійснення банківського нагляду в законодавчому порядку мають бути визначені такі властиві органу банківського нагляду основні риси, як:

— наявність повноважень щодо встановлення економічних нормативів, яких банки мають дотримуватися і керуватися ними у своїй діяльності;

— можливість щодо запиту інформації в будь-якій формі і в будь-які строки відносно фінансового стану банків та дотримання ними економічних нормативів;

— можливість проведення інспектування діяльності банків, у тому числі мати доступ до будь-якої інформації і в банку, і поза ним;

— мати повноваження щодо застосування певних примусових заходів стосовно банків, зокрема можливість усунення з посади і зміни членів правління й керівництва з метою забезпечення дотримання економічних нормативів.

ПРИНЦИПИ БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ

Проблема банківського нагляду у вітчизняній юридичній літературі розглядалась і через призму його основних принципів, до яких належать: законність, незалежність, гласність, постійність, плановість, обов’язковість та неупередженість посадових осіб, які здійснюють перевірки, по відношенню до фінансових установ (Орлюк О.П. Банківська система України. — С. 196—199).

Принцип законності є визначальним у побудові компетенції центробанку, він закріплює вимогу дотримуватись норм Основного Закону України та чинного законодавства.

Враховуючи принцип верховенства права, закріплений у ст. 8 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і мають відповідати їй.

Положення ст. 55 Закону про Національний банк встановлює, що Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду за діяльністю банків у межах і порядку, передбачених законодавством України.

Незалежність як один із принципів побудови системи діючого банківського нагляду випливає зазвичай із правового статусу центробанку і ґрунтується на нормах як Конституції України, так і чинного банківського законодавства. Закріплені законодавством загальні функції і повноваження наділяють Національний банк незалежним статусом щодо організації та регулювання банківської справи, у тому числі й у відносинах нагляду. Зокрема, відповідно до ст. 72 Закону про банки, Національний банк України має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльність Національного банку, з метою дотримання банківського законодавства.

Об’єктивність є одним з основоположних принципів організації наглядової діяльності і базується на неупередженості та безсторонності здійснюваної контрольної діяльності. Згідно зі ст. 63 Закону про Національний банк, останній не має права вимагати від банків виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та нормативними актами Національного банку.

При цьому слід розуміти, що центробанк не повинен віддавати перевагу окремим представникам банківського бізнесу, хіба що за винятком ситуацій, коли для забезпечення стабільності всієї банківської системи центробанк зменшує економічні нормативи для конкретного банку у випадку його тимчасових фінансових проблем для відтворення нормальної фінансової діяльності.

Компетентність контролюючих органів (Національного банку та його філій) випливає з попередніх принципів і пов’язана не лише з чітким встановленням компетенції органів контролю, а й із професійною здатністю посадових осіб відповідних структурних підрозділів центробанку якісно, у встановлені терміни та в межах загальноприйнятої центробанком політики виконувати свої повноваження у сфері здійснення контролю.

Наглядові функції Національного банку здійснюються центробанком як безпосередньо, так і через створений ним орган банківського нагляду. Що ж до останнього, то він реалізує такі повноваження:

1) здійснює всі види перевірок банків в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичними і фізичними особами при реєстрації банків, та ліцензування банківських операцій;

2) може вимагати від банків проведення загальних зборів акціонерів (учасників) і визначає питання, за якими мають бути прийняті рішення;

3) може брати участь у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради, правління та ревізійної комісії банку з правом дорадчого голосу (ст. 62 Закону про Національний банк).

Принцип гласності також має визначальне значення для організації банківського нагляду і складається з декількох взаємодоповнюючих аспектів. Його основи встановлені ст. 57 Конституцією України і полягають у тому, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. У протилежному випадку вони є не чинними.

З одного боку, нормативно-правові акти Національного банку підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України й набирають сили після дотримання встановленої законодавством процедури. Тобто оприлюднення актів центробанку, в тому числі й тих, що пов’язані з організацією банківського нагляду, має відбуватися відповідно до норм спеціального банківського законодавства.

З іншого боку, гласність є визначальним принципом і для роботи суб’єкта, що перевіряється, тобто банківської установи. Відповідно до ст. 70 Закону про банки, банк зобов’язаний публікувати квартальні баланси, а також звіт про прибутки (збитки) в газеті “Урядовий кур’єр” чи “Голос України” протягом місяця, наступного за звітним кварталом.

Банк зобов’язаний публікувати річну фінансову звітність, підтверджену аудитором, не пізніше 1 червня наступного за звітним року в газеті “Урядовий кур’єр” чи “Голос України”.

Принцип плановості при здійсненні контрольних повноважень центробанком закладений у Законі про банки та у відповідних актах Національного банку, що регулюють порядок проведення перевірок. Зокрема, відповідно до ст. 71 зазначеного Закону, кожний банк є об’єктом перевірки на місці інспекторами Національного банку чи призначеними ним аудиторами.

Перевірка банків здійснюється відповідно до плану, затвердженого Національним банком України. Планова перевірка здійснюється не частіше одного разу на рік. Про проведення планової перевірки Національний банк України зобов’язаний повідомити банк не пізніше ніж за 10 днів до її початку.

Що до принципу постійності, то одним із його проявів є закріплений законом обов’язок банків подавати Національному банку фінансову і статистичну звітність щодо роботи банку, його операцій, ліквідності, платоспроможності, прибутковості, а також інформацію афілійованих осіб банку з метою оцінки його фінансового стану (ст. 69).

Для забезпечення ефективності банківського нагляду Національний банк має ставити перед собою чіткі завдання зрозумілі всім, хто визначає економічну політику, а також тим, хто безпосередньо здійснює контроль банків.

Головними завданнями, що стоять перед будь-якою системою банківського нагляду, є:

— гарантія здоров’я банківського сектора для підвищення і сприяння економічному зростанню країни;

— захист вкладників, які розміщують свої кошти в банках. Це завдання пов’язане з підтримкою довіри громадськості до банківської системи, втрата якої призводить до послаблення останньої і таких макроекономічних наслідків, як скорочення грошової пропозиції, розвал системи платежів, більш несподівані зобов’язання уряду, економічна нестабільність у державі;

— підвищення конкуренції в банківському секторі: банківські закони й положення мають бути спрямовані на заохочення конкуренції і попередження монополії та дій, що перешкоджають конкуренції;

— підвищення ефективності банківської справи і справедливий розподіл кредиту в економіці: банківська система має відповідати вимогам суспільства високою якістю фінансових послуг за прийнятною вартістю. Грошові кошти мають надходити до економічних секторів, які можуть використовувати їх найбільш продуктивно й ефективно.

Водночас слід наголосити на тому, що банківський нагляд має базуватися на нормах спеціального банківського законодавства. У свою чергу, центральний банк завжди є провідником монетарної політики, і саме ця його функція вимагає насамперед наявності сильної і пристосованої до ринкових умов банківської системи. Як результат завдання банківського нагляду тісно пов’язані й визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу, що визначає і здійснює грошово-кредитну політику в державі.

До концепції банківського нагляду має бути закладена відсутність можливості втручання в договірні відносини клієнта і банку, які мають вирішуватися за взаємною згодою сторін або в судовому порядку. Орган нагляду не має впливати на виконання окремих договірних відносин, хоча клієнт банку зацікавлений у підтримці його інтересів у можливих приватно-правових спорах.

Нагляд служить виключно суспільним цілям – захисту вкладів і підтриманню ефективної кредитної системи.

Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках. Інакше кажучи, законодавець, окреслюючи мету банківського нагляду, окремо виділяє аспект підтримання ефективності банківської системи, оскільки банки мають забезпечити виконання своїх платіжних зобов’язань в економічно складний час.

Це означає, що поточні операції будь-якого банку мають здійснюватися так, щоб обсяг позик знаходився у відповідному співвідношенні до власного капіталу банку, щоб банк у будь-який час мав достатні поточні фінансові ресурси й давав у позику залучені грошові кошти лише за умови, що він зможе впоратися із ситуацією при непередбаченій втраті окремих кредитів, у тому числі й великих.

Для досягнення даної мети зусилля банківського нагляду мають бути спрямовані на реалізацію таких цілей:

— впровадження, підтримка та розвиток широкого кола фінансових послуг в інтересах банківської системи зокрема та економіки держави у цілому;

— забезпечення ефективної і надійної роботи банків та їх спроможність задовольняти потреби, вимоги і претензії своїх клієнтів;

— забезпечення відповідності діяльності банківської системи грошово-кредитній політиці центробанку, враховуючи той фактор, що регулювання може суперечити їхнім цілям і завданням

— забезпечення дотримання законів, нормативно-правових актів центрального банку, якими встановлено правила, що передбачають відповідний рівень компетенції ведення банківської справи.

На завершення слід зазначити, що згідно з оцінкою місії Світового банку та Міжнародного валютного фонду, в Україні дотримуються повністю або значною мірою більшість принципів ефективного банківського нагляду, розроблених Базельським комітетом. Разом із тим з метою подальшого вдосконалення методологічної бази банківського нагляду та досягнення її повної відповідності Базельським принципам ефективного банківського нагляду Національний банк передбачає розробку й запровадження інформаційно-аналітичної системи раннього реагування на проблемні ситуації в банку, підготовку нових нормативних актів та внесення змін до чинних з питань здійснення нагляду на консолідованій основі, удосконалення розрахунку регулятивного капіталу, порядку формування резервів на відшкодування можливих втрат за активними операціями, управління ризиками.