4.2. Середньовічний етап географічного пізнання (кінець V – кінець XVII ст.).

У стародавніх слов’ян переважали міфологічні погляди на світобудову. У світогляді давніх слов’ян існував свій пантеон богів, що „відповідали” за певні природні явища (Перун, Мокш, Даждьбог тощо).

Основні географічні знання середньовіччя зосереджені в творах мандрівників і літописців. Певну роль у накопиченні знань про інші країни відігравали завойовницькі походи представників європейських народів (наприклад, вікінгів), подорожі монахів, які проповідували християнські ідеї серед «варварських» народів, поїздки купців за товарами і послів – до правителів інших країн.

Важливими історичними й географічними джерелами знань є давньоруські літописи, які писали переважно монахи: літописне зведення 1073 року; «Повість временних літ» (1114-1116 рр.), у якій, зокрема, описується торговий шлях «із варяг у греки» — від Скандинавії до Чорного й Середземного морів, який на значній протяжності проходив Дніпром.

У літописах знаходимо назви історичних земель, річок тощо. Географічний термін «Україна» вперше згадується в Київському літописі (1187 р.). Проте найчастіше землі, які заселяли східнослов’янські народи, йменували «Руссю». Терміном «Україна» позначали відокремлену частину території Русі. Відомості географічного характеру трапляються в «Повісті врем’яних літ» — літописному зведенні, укладеному в Києві, яке відоме також як «Літопис Нестора» (охоплює 852-1117 рр.). Його продовженням є Київський літопис (охоплює 1118-1198 рр.), та Галицько-Волинський літопис (охоплює 1209-1292 рр.).

Окремі географічні відомості про українські землі з’являються в описах арабських купців і мандрівників, та порівняно не чисельних візантійських і західноєвропейських джерелах. Зокрема, візантійський імператор Костянтин Порфірородний (початок Х століття) зазначає назви порогів на Дніпрі, назви міст тощо.

На відміну від Європи, географія і країнознавство розвивалися в країнах, завойованих арабами (від нинішньої Іспанії — до Індії). Арабські учені перекладали праці давньогрецьких і римських географів, складали карти (правда, не досить точні). Торговельні зв’язки арабські купці мали з багатьма землями. Вони були чудовими мореплавцями. Деякі з купців, крім торгівлі, складали ще й детальні описи країн, які вони відвідали. Окремі з цих країнознавчих описів несли фантастичні, майже казкові уявлення про чужі краї (що характерно для середньовіччя в цілому).

У книгах арабських мандрівників є відомості і про землі сучасної України. Часто арабські письменники такі описи робили не як очевидці, а з розповідей купців.

Для допитливих! Арабські мандрівники про землі східних слов’ян

Цікаву оповідь про землі слов’ян біля Києва дає Ібн-Даст у творі «Книга добрих скарбів» (перша половина Х століття): «Країна слов’ян — край рівний і лісний; в лісах вони і живуть. З дерева виробляють вулики для бджіл... Вони пасуть свині, а також вівці... Найбільш сіють просо... Є в них різні кобзи, гуслі й дудки... . Холод в їх країні такий великий, що кожний на зиму викопує собі житло — землянку, до котрої приробляє з дерева гостроверхій дах, й на той дах накладає землю. У таких землянках живуть цілою родиною, запалюють посередині вогонь, розпікають до почервоніння каміння й так гріються. У такому житлі вони залишаються до весни».

Відомості про нашу територію в ті часи знайшли відображення на старовинних рукописних картах (наприклад, арабського географа ХІІ століття Аль-Ідрісі).

У 1150-1153 рр. у Києві побував арабський купець і мандрівник Абу-Гамід. Він залишив відомості про природу й господарство Русі. Одним із найвідоміших арабських мандрівників був Ібн Баттута. У 1330-ті роки він побував у Криму й на узбережжі Азовського моря, про що залишив згадку в надиктованих спогадах. Ці землі були тоді під владою Золотої Орди — держави, створеної монгольськими ханами. Після монгольських завоювань через українські землі мандрували посли до хана від правителів держав Західної Європи (італієць Плано Карпіні, француз Віллем Рубрук та інші), які залишили свої спогади.

Як відомо, вродовж XV-XVI століть у деяких країнах Західної Європи (передусім, у багатих містах Італії) завдяки торгівлі й географічним відкриттям, накопичилися великі багатства, які дозволяли оплачувати діяльність людей, що займалися мистецтвом і наукою. Тут почали перевидавати твори учених епохи стародавніх Греції та Риму, відроджувати традиції античного світу. Тому XV-XVIІ століття в Європі називають епохою Відродження.

Розвиток техніки дозволив проводити дослідження рухів небесних тіл за допомогою телескопів і довести, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки (дослідження Миколая Коперніка, Галілео Галілея, Джордано Бруно). Винайдення барометра дозволило Блезу Паскалю розпочати визначення відносних висот місцевості. Винайдення приладів для топографічної зйомки дозволило перейти від описів, створених на основі споглядання до справді наукових праць.

У пізньому середньовіччі (коли українські землі входили до складу Речі Посполитої) поширився вплив наукових досягнень епохи Відродження. У 1613 р. Томашем Маковським створена карта Литви і Дніпра (1: 1 300 000). Надзвичайно цікаві відомості з географії України містить книга французького інженера Гійома Лавассера де Боплана «Опис України…» (1650-1651 рр.). Йому ж належить «Генеральна карта України», видана у Гданську в 1648р. (1:1 800 000), та карта України 1650-1653 рр. на 8 аркушах (масштаб 1:452 000).

Рис. 13. Фрагмент карти Г.Л. де Боплана (Середнє Придніпров’я)

Відомі також карти («чертежи») східної частини України, видані переважно у Московській державі, до складу якої в 1654 р. увійшли ці землі: «Книга Большого Чертежа» (кінець XVI ст.); «Чертеж украинским и черкасским городам от Москвы до Крыма» (1627 р.); карти «Патерика Києво-Печерського» (1661 р.); «Чертеж Крыма и Азовского моря» (1685 р.). Початкові знання з географії давали в Києво-Могилянській академії (створеної в 1632 р.). Є географічні відомості в козацьких літописах (С.Величка, Г.Грабянки), та звітах про подорожі в Україну (З.Герберштейна, Е.Лясоти, П.Алеппського та інших – [див. 6]).