Контрольні запитання

1. Яку територію займали венеди і анти?

2. У чому сутність військової демократії?

3. Які союзи племен розташовувалися на території сучасної Украіни?

4. Яку роль відіграли варяги у становленні Київської Русі?

5. Що являла собою двірсько-вотчинна система?

6. У чому полягала роль снемів у керуванні державою?

7. Які існують редакції «Руської правди» і в чому вони відрізняються одна від одної?

8. У чому сутність заклича, звіда і гоніння по сліду?

9. Що таке ордалії і як вони здійснювалися?

10. Чим відрізнялися послухи від свідків?

РОЗДІЛ ІІІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА РУСЬ

(XII – перша половина XIV ст.)

Ключові слова: з’їзд князів, феодальна роздробленість, Галицьке-Волинське князівство, галицьке боярство, Галицьке королівство, магдебурзьке право, палацово-вотчинна система, боярська дума, татаро-монгольське іго, баскачество, галузі права.

3.1. Історичний огляд

На з'їзді князів у Любечі в 1097 р. було вирішено покласти край згубним усобицям, які роздирали землі Київської Русі. Було прийнято рішення визнати взаємно спадкові права князів на ті землі, якими вони володіли на даний момент. Так отримав формальне визнання принцип вотчини. В результаті, князі підкріпили свою економічну самостійність політичною незалежністю, у зв'язку з чим князівства почали одне за іншим відпадати від Києва. Проте питання про Київ, як столицю держави, вирішений не був. Кожен з князів хотів би сісти за київський стіл і проголосити себе верховним правителем, але ні у кого не було для цього досить сил. Ті князі, які були сильнішими, продовжили боротьбу за владу в Києві, останні ж вважали за краще обернути свої зусилля на внутрішній розвиток своїх земель і на розширення своїх територій.

Бояри ж, у свою чергу, занурившись у господарські турботи, не мали бажання брати участь у княжих походах і все більше висловлювали незацікавленість у вирішенні спільноруських проблем. У епоху феодальної роздробленості, що почалася, місницьких інтересів і обласного патріотизму всього лише декілька князівств на спільноруському просторі залишалися досить сильними, щоб почати боротьбу за об'єднання довкола себе безлічі дрібних осколкових утворень. На теренах нинішньої України таким було Галицько-Волинське князівство.

Передусім слід говорити про Галицьке князівство, що набуло особливого положення завдяки ряду унікальних обставин. По-перше, його географічне положення, наявність густих лісів, непрохідних гір робило територію князівства важкодоступнім для ворогів, особливо для кінноти татаро-монгол, які стали головною загрозою російських земель. По-друге, переміщенні торгових шляхів на південь і північ Європи та поступовий занепад торгового шляху з півночі на південь по Дніпру (із варягів у греки) призвели до швидкого зростання економічної могутності Галицького князівства, яке опинилося на роздоріжжі найважливішого торговельного шляху з країн Близького Сходу в Європу і навпаки. По-третє, міжусобна боротьба й зростаюча загроза з боку східних сусідів змушували тисячі жителів бігти зі сходу і з центру України в західні області, що здавалися оазисами мирного життя. По-четверте, в місцях найважливіших стратегічних перетинів торгових шляхів в Західну Європу виникали численні міста, що грали все більшу роль у боротьбі із засиллям бояр і князів. Важливу роль відігравала й наявність в Галичині великих родовищ солі, на продажі якої збиралися величезні гроші.

До 990 р. ці землі контролювали поляки. Потім їх приєднав до своїх володінь Володимир Великий, після чого він заснував на Волині місто, яке назвав своїм ім'ям. Володимир-Волинський став столицею Волині, а в Галичині політичний центр перемістився з Перемишля до невеличкого містечка Галич.

Хоча ці два князівства, Галичина і Волинь, у майбутньому об'єдналися й в історії сприймаються як єдине князівство, насправді відмінності між ними були досить значними. Галичина була більш гориста й лісиста, в той час як Волинь була більш озерним краєм, перебувала далеко від торговельних шляхів. Найближчими сусідами й ворогами Галичині були Угорщина і Польща, а у волинян – Литва.

Однак головна відмінність полягала не в цьому. Волинські бояри в принципі нічим не відзначилися від бояр в інших землях Київської Русі. Вони також вийшли з княжих дружинників і їх нащадків, також були нагороджені за службу землею, а тому вирізнялися лояльністю по відношенню до своїх зверхників. Князі могли покластися на них у міжусобних війнах. Зв'язок волинських князів з Києвом був досить тісним тому, що їх призначення та звільнення відбувалося з волі київських князів.

Інша річ Галичина. Основна маса галицьких бояр походила з місцевої племінної знаті, яка захопила общинні володіння і перетворилася у великих латифундистів. Торгівля сіллю приносила їм величезні прибутки. Торгово-посередницькі операції між Західною Європою та Близьким Сходом збагачували не тільки міста, а й бояр, на землях яких вони знаходилися. З плином часу галицькі бояри перетворилися мало не в найбільш могутніх феодалів Київської Русі. Найбагатші галицькі бояри мали власні дружини очолювані більш дрібними феодалами. Економічна та політична могутність галицьких феодалів була настільки велика, що вони чинили величезний вплив не тільки на місцевих князів, які потрапляли до них у залежність, але і на князів київських. Крім усього іншого, галицькі землі перебували від Києва досить далеко і київські князі часто просто не мали можливостей втручатися у галицькі справи.

Об'єднання галицьких земель в одне ціле пов'язане з іменем князя Володимирка (1124-1153), який до того ж повів себе таким чином, що всі спроби київських князів підпорядкувати собі Галичину закінчилися невдачею. Справу батька продовжив його син Ярослав, прозваний Осмомислом (1153-1187), який не тільки розширив землі князівства аж до Молдови, а й встановив дружні відносини з угорськими і німецькими королями, зокрема з Фрідріхом I Барбароссою. Вплив і авторитет Ярослава Осмомисла були величезні. Досить сказати, що в «Слові о полку Ігоревім» він удостоївся найвищої оцінки: «Високо сидиш ти на своїм золототкані престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинивши Дунаю ворота, меча тяжкості через хмари, суди виряджаючи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, відчиняєш Києву ворота, стріляєш з отчого золотого престолу салтанів за землями».

Однак спадкоємець Ярослава – його син Володимир (1187-1199) не зміг за складом свого характеру продовжити справу батька. Будучи норовливим, він не бажав радитися з боярами, вважаючи за краще вирішувати проблеми на свій розсуд. Бояри змусили Володимира бігти до Угорщини, де він звернувся за допомогою до угорського короля Андрія. Проте король Угорщини обдурив князя Володимира. Прийшовши до Галичини, він оголосив її своєю власністю, але в результаті народного повстання був змушений тікати назад до Угорщини. Бояри, які надали допомогу Володимиру, тим самим посилили свої позиції і князь потрапив від них в ще більшу залежність.

Прагнучи ще більше посилити свою владу, галицькі бояри вирішили запросити на трон волинського князя Романа Мстиславовича (1173-1205), сподіваючись перетворити його на свою маріонетку. Однак у 1188 р. скористатися цим запрошенням князь Роман не зміг, оскільки йому завадили внутрішні міжусобиці. Тільки в 1199 р., після смерті князя Володимира він зміг відгукнутися на запрошення і об'єднав два князівства. Так виникло Галицько-Волинське князівство, що стало потужним політичним утворенням і зіграло значну роль як в історії Київської Русі, так і Європи.

Поставивши перед собою мету розширити межі князівства, князь Роман спочатку постарався приборкати боярську знать. Він не зупинявся ні перед конфіскаціями майна найбільш непокірних, ні перед їх стратами.

Завойовницькі походи князя Романа були вражаючими. У 1203 р. він захопив Київ і об'єднав по суті всі історичні землі південно-західної Русі. Потім він обрушився на землі Польщі та Литви, проте в 1205 р. під час походу в Польщу був убитий. Після смерті князя Романа в князівстві почалися міжусобиці. Велике боярство прагнуло зосередити верховну владу в своїх руках і встановити необмежену монополію аристократії на Галичині. Середнє ж і дрібне боярство разом з міщанством міст хотіли сильної князівської влади і приборкання влади аристократії. Великі бояри змусили вдову Романа Анну і її двох маленьких синів, Данила і Василька, бігти й шукати собі притулок то в Литві, то в Польщі.

Проте боярська опозиція не була єдиною. Частина бояр підтримала трьох братів Ігоревичів, синів знаменитого князя новгород-сіверського Ігоря, героя «Слова о полку Ігореві», інші схилялися до союзу з Угорщиною. Спочатку влада перейшла до Ігоревичів. Однак ті, не бажаючи ділитися владою з опозицією, почали знищувати бояр, які намагалися обмежити їх владу. Бояри зуміли прогнати Ігоревичів, а згодом і стратити їх. Скориставшись плутаниною частина боярської опозиції за підтримки бояр Волині та Угорщини посадила на престол малолітнього Данила, але при владі він втримався недовго. Відчувши свою силу, великі бояри у 1213 р. посадили на престол не потомственого князя, а боярина Володислава Кормильчича.

Угорщина і Польща вирішили скористатися порушенням правил династичного успадкування і домовилися захопити і розділити між собою Галицько-Волинське князівство. У 1214 р. вони вторглися в князівство. Угорщина захопила Галичину, а Перемишль був відданий краківському князю Лешку. Лешко підтримав Данила й Василька, сподіваючись у майбутньому через них княжити в Галичі та встановити свою владу на Галичині. У 1215 р. він сприяв тому, що вони отримали в спадок батьківську вотчину – місто Володимир.

Тим часом у 1219 р. галичани повстали проти угорської окупації й запросили на престол новгородського князя Мстислава Удатного, який княжив в Галичі до 1228 р. Данило і Василько теж не втрачали часу дарма і об'єднали навколо себе в цей же час волинські землі.

З 1230 р. починається боротьба Данила за галицькі землі. У 1238 р. він нарешті стверджується в Галичі, а в 1239 р. захоплює Київ і ставить там посадником воєводу Дмитра, який геройські проявив себе під час штурму міста татаро-монголами в грудні 1240 р. Потім Данило почав наполегливу боротьбу за Галичину з Угорщиною, яка закінчилася його переконливою перемогою в 1245 р. під Ярославом. Цей рік вважається роком відновлення влади Данила над Галицько-Волинським князівством.

У Галицько-Волинському князівстві склався своєрідний дуумвірат, оскільки Данило віддав Василькові князювання на Волині, залишаючись, ясна річ, верховним правителем.

Данила докладав великих зусиль з розвитку свого князівства. Їм було засновано безліч міст, зокрема в 1256 р. – Львів, укріплені старі міста. Він заохочував заселення міст ремісниками і купцями з Русі, Німеччини та Польщі, завдяки чому галицькі міста швидко багатіли. У селах працювали спеціальні чиновники, метою яких був захист селян від боярського свавілля.

Однак Данилові доводилося витрачати все більше сил на залагодження відносин з татаро-монголами, які до цього часу захопили всю Київську Русь і від яких постраждало і його князівство, коли загарбники кинулися до Європи. Хоча Галицько-Волинське князівство і не сильно постраждало від навали, та до того ж в силу географічних особливостей було досить труднодоступним для татар, тим не менш Данила все більше зусиль зосереджували саме на боротьбі з ними. А коли хан Батий наказав йому з'явитися до своєї столиці на Волзі – Сарай-Бату, князь з'явився з багатими дарами, завоював прихильність хана і був відпущений з миром.

Вплив татар на Галицько-Волинське князівство був спочатку відносно слабким. В основному вони вимагали військовій підтримці своїх походів на Польщу та Литву. Однак Данило шукав всі можливості щоб позбутися від цієї принизливої ​ залежності.

Данила звернувся до римського папи Інокентія IV, який намагався в цей час організувати хрестовий похід проти татаро-монголів. Папські посли прибули до Данила і вступили з ним у переговори. Але коли Данило переконався в тому, що папа хоче головним чином встановлення свого впливу на галицько-волинських землях, він у 1248 р. перервав з ним стосунки, хоча римський папа і називав його і Василька у листах королями, а Галичину – королівством, що, безумовно, ставило галицьких правителів на один рівень з європейськими королями, однак мало зробити їх залежними від Риму.

Тим не менш тиск, що підсилюється з боку татаро-монголів, змушував Данилу йти на нові переговори з римським папою. У 1252 р. Данило звернувся до римського папи з проханням організувати хрестовий похід слов'ян проти татаро-монголів. За це він обіцяв перевести Галицько-Волинське князівство під церковну юрисдикцію Риму.

У 1253 р. в Дорогичині на Бузі римський посол офіційно вручив Данилові королівську корону. З цього моменту Галицько-Волинське князівство стало королівством офіційно, увійшовши до сонму європейських королівств, хоча слід сказати, що часто в листуванні з європейськими державами як галицькі князі, так і інші князі Київської Русі нерідко називали себе королями і царями.

Однак папа не зміг організувати хрестовий похід європейських країн проти татаро-монголів. Європейські правителі висловили явне небажання воювати проти татар, віддавши перевагу відсиджуватися за спинами русів. Данила вирішив сам розпочати війну проти татар. У 1254 р. він розпочав похід на Київ і взяв його, скориставшись тим, що основні сили татаро-монголів були далеко на сході. Однак втримати місто він не зміг і повернувся назад. Розлючені татари організували проти Данила похід під керівництвом Бурундая в 1259 р. і несподівано обрушилися на Галицько-Волинське князівство. Данило був змушений піти на умови загарбників, зруйнувати фортечні стіни всіх міст і заплатити татарам велику данину.

Незважаючи на відновлення ординського іга над князівством, Данило тим не менш не втратив впливу у своїх західних сусідів і продовжував грати важливу роль у європейських справах. Через систему династичних шлюбів Данила впливав на внутрішню політику в Литві і навіть в Австрії.

У 1264 р. Данило помер в м. Холмі. З його смертю закінчилася епоха могутності Галицько-Волинського князівства, з яким рахувалися всі європейські держави і католицький Рим. Спадкоємці Данила не змогли утримати досягнутих висот.

На чолі Галицько-Волинського князівства став син Данила – Лев (1264 – 1301), а волинським князем залишався Василько. Після смерті Василька волинський престол перейшов до його сина Володимира (1270 – 1289). На відміну від спокійного Володимира, зайнятого більш мирного справами будівництвом і філософією, Лев був досить агресивний, ведучи боротьбу проти Угорщини та Польщі за розширення території. Йому вдалося навіть захопити в Угорщини Закарпатську Русь, а в Польщі він претендував на титул короля.

Однак у цілому життя у Галицько-Волинському князівстві-королівстві протікала досить спокійно. З 1301 по 1308 р. галицько-волинським князем був син Лева Юрій І, який також називав себе «королем Русі». Мало того, в 1303 р. він добився у Константинопольського патріарха створення української митрополії з центром у Галичі. Митрополія на чолі з Ніфонтом мала шість єпархій: Галицьку, Володимир-Волинську, Перемишльську, Луцьку, Туровську і Холмську. Щоправда, проіснувала вона недовго. Під тиском володимиро-суздальських князів Константинопольський патріарх ліквідував галицьку митрополію в 1347 р.

Після смерті Юрія Львовича князями стали його діти Андрій та Лев. У протистоянні з Литвою вони пішли на укладення союзу з Тевтонським орденом. З татаро-монголами вступали в постійні конфлікти, що в кінцевому результаті й призвело до їх загибелі в 1323 р.

Зі смертю Андрія і Льва припинилася династія Романовичів. Галицько-волинські бояри на своїй раді вирішили запросити на звільнився престол поляка Болеслава Мазовецького, що знаходився в далеких родинних зв'язках з Романовичами. Він прийняв ім'я Юрія ІІ і перейшов у православ'я. Юрій ІІ повів себе як справжній галицько-волинський князь. Він боровся з поляками за захоплені ними галицько-волинські землі. Зміцнював відносини з Тевтонським орденом, спрямовані проти Литви. У внутрішній же політиці, слідуючи курсом Данила Галицького, він розвивав торгівлю, зміцнював міста і, що вже зовсім не подобалося боярам, прагнув розширити свої повноваження за їх рахунок. У результаті в 1340 р. вони його отруїли.

Зі смертю Юрія ІІ закінчується історія незалежного Галицько-Волинського князівства. Відтепер його територія стає ареною боротьби різних держав за вплив у цьому регіоні і галицько-волинські землі на довгі століття виявляються під чужоземним пануванням.

Галицько-Волинське князівство відіграло особливу роль у розвитку української державності. Протягом ста років воно фактично було незалежним як від татаро-монголів, так і від західних сусідів, передусім Польщі. Політична могутність князівства було визнано європейськими державами і Римським папою. Князівство зберегло у себе практично незайманим політичний устрій Київської Русі. Ставши центром тяжіння людей, які тікали від татаро-монгольського ярма, князівство зберегло в себе їхні традиції, звичаї, культуру, що дозволило населенню галицько-волинських земель, об'єднавшись навколо цих цінностей, вистояти в той час проти культурної, правової та релігійної агресії сусідів.

Однак економічна та політична могутність боярської аристократії, що проявилася у прагненні до встановлення власної влади, змушувала князів у боротьбі з нею шукати союзників на заході, приймати їх умови і, в кінцевому підсумку, галицько-волинські землі стали заручником європейської політики і на довгі століття виявилися відірваними від основної маси українських земель.