2.2. Суспільний лад

У першої половині І ст. н. е. східні слов’яни проходили процес розпаду старих родових общин. На зміну великим патріархальним сім’ям прийшла нова, сільська територіальна община, яка складалася з малих сімей (чоловіка, жінки і дітей). Уже на цьому етапі існували окремі заможні сім’ї, які відрізнялися своїм добробутом і певною власністю.

У власності індивідуальних господарств, які становили сільську (територіальну) общину – мир, або верв, перебували житло, знаряддя праці, вироблені продукти. Але й сам мир мав колективну власність на землю, яка періодична перерозподілялася між окремими сім’ями на певний час.

У V-VIII cт. майнова нерівність у верві все більше поглиблювалася. Поступово формувалася панівна верхівка, яка володіла найбільш родючими землями, концентрувала у своїх руках більшу частину додаткового продукту, привласнила собі право збирати данину з членів верві на загальні потреби, якою розпоряджалась в першу чергу у своїх інтересах.

Верхівку суспільства становили князь, у руках якого знаходились адміністративні і військові функції, бояри (великі землевласники), купці, заможні ремісники. Ці «мужі», як їх називала Руська Правда, поступово захоплювала в свої руки землі общини і перетворювала їх у свою приватну власність – вотчину. В залежність від них потрапляла значна частина тих, хто втрачав своє майно і змушеній був іти працювати на мужів на їхніх умовах. Зрозуміло, що зростання економічної могутності «мужів» призводило до зростання їхньої політичної могутності.

Основна частина населення були вільні люди, котрі працювали на себе. Але по мірі того, як міцніла верхівка суспільства їх вольності все більш звужувались і вони все більш підпадали під іі владу.

2.3. Витоки державності

К середині І тис. н. е. у зв’язку з процесом соціального розшарування, необхідністю переселятися далі на схід у пошуках нових земель окремі племена східних слов’ян починають об’єднуватися у союзи племен. Це свідчило про розклад первісного суспільства і зародження нових, товарних відносин. Ці союзи очолювали вожді, які мали велику владу. Найбільш відомим був князь Бож, який наприкінці IV ст. вів запеклу боротьбу з готами і загинув у ній.

Форма правління цього часу отримала назву військової демократії, тому що в ній були як елементи первісного суспільства, так і ознаки державного ладу. Поряд зі зборами населення існувала влада князя, рішення зборів князь повинен був виконувати. Основною військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки, але поряд з ними вже в VІ – VІІ ст. формується дружина з професійних вояків, яка на чолі з князем знаходиться поза общиною, збирає данину на свою користь, виконує не тільки військові, скільки поліцейські функції.

Органи суспільного самоврядування, такі як народні збори, рада старійшин поступово втрачають своє значення, й на перше місце в управлінні виходить влада князя та його оточення, передусім дружинників.

Літописі називають 14 союзів племен, які були розташовані від Причорномор’я до озера Ільмень, і від Карпат до Волзі. Це поляни, древляни, угличі, дуліби, бужани, тиверці, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени.

Союзи племен вели жорстоку боротьбу з кочівниками, яка загострилася у VІІІ – ІХ ст. Це змушувало їх об’єднуватися в більш великі союзи. Так виникли три великих союзи племен. Арабські джерела називають їх Куявія, Славія і Артанія. Куявія об’єднувала південні слов’янські племена, політичним центром яких був Київ. Славія, як вважають деякі дослідники, об’єднувала північні племена, центром яких був Смоленськ. Артанія об’єднувала південно-східних слов’ян.

Наприкінці VIII ст. Куявія, котру називали ще Руссю, переростає в ще більш велике об’єднання під назвою Руська земля, простягшись від Дніпра до Західної Двіни. За деякими даними, в цьому об’єднанні правила династія Кия, який вважається засновником Києва (VI ст.).

Одночасно з виникненням Руської землі, яка об’єднувала південну частину східних слов’ян, навколо Новгорода консолідується північна частина східних слов’ян.

Таким чином, наприкінці VIII – на початку IX ст. східні слов’яни створили два величезних об’єднання навколо Києва і Новгорода, які мали ознаки державних утворень. Це стало можливим завдяки тому, що східні слов’яни мешкали на одній території, мали ті ж самі етнічні й культурні коріння, тісні економічні зв’язки, спільного ворога, з яким вели запеклу боротьбу. Всі ці племена мали схожу мову, релігію, однакові традиції, звичаї. Можна впевнено сказати, що на підставі всіх цих ознак ішов процес формування давньоруської народності. Щоправда, поглинання у процесі захоплення нових земель неслов’янских племен призвело до появи місцевих діалектів, деяких відмінностей у самосвідомості, місцевого патріотизму, що дедалі поглиблювалися по мірі того, як східні слов’яни підпадали під владу інших держав і народів.

Таким чином, наприкінці VІІІ ст. східні слов’яни, як давньоруська народність, були на шляху утворення власної держави. Але на цьому шляху їх спіткали великі перешкоди. Це були не стільки зовнішні вороги, скільки усобиці між князями.