13.2. Комуністична утопія

Наприкінці 1950-х рр. комуністичні ідеологи дійшли висновку, що соціалізм у Радянському Союзі переміг повністю й остаточно, а, отже, друга програма партії, що прийнята в 1919 році і ставила завдання побудови соціалізму, вже була виконана. У зв’язку з цим необхідно було прийняти нову Програму КПРС, у якій визначити завдання й шляхи переходу від соціалізму до комунізму. Влітку 1961 р. проект нової Програми був опублікований «для всенародного обговорення», яке й відбулося повсюдно під контролем місцевих партійних комітетів.

За офіційними даними, лише в Україні в обговоренні партійного документу взяло участь 790 тис. людей, до редакцій газет, журналів, на радіо і телебачення надійшло близько п’ятдесяти тисяч письмових пропозицій, побажань, доповнень і зауважень. Важко сказати, яка частка з них була написана щиро й за власним бажанням, а скільки являло собою продукт кабінетної творчості партійних працівників.

Прийняв ІІІ Програму КПРС ХХІІ з’їзд партії, який відбувся в жовтні 1961 р. ЇЇ основна мета – побудувати комуністичне суспільство, тобто таке суспільство, де не буде поділу людей на класи, нормою суспільного життя стане комуністична мораль і на основі високоефективної економіки «всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком» і здійсниться принцип «від кожного – по здібностях, кожному – по потребах».

Історичні рамки Програми КПРС були визначені у 20 років. За цей час країна мала створити відповідну матеріально-технічну базу, соціалістичні відносини перетворити на комуністичні й відповідно до Морального кодексу будівника комунізму, що містився в Програмі, виховати народні маси і кожного громадянина в дусі свідомої дисципліни, комуністичного ставлення до праці, принципів комуністичної моралі. Необхідно було здійснити контроль за мірою праці й споживання, надійно забезпечувати оборону і безпеку країни, охороняти права і свободи громадян, соціалістичний правопорядок і соціалістичну власність добитися найбільш високого рівня життя населення порівняно з будь-якою капіталістичною країною. У ході виконання останнього завдання слід було створити достаток продуктів харчування, задовольнити потреби усіх верств населення у високоякісних товарах, забезпечити кожну сім’ю благоустроєною квартирою.

Важливою частиною Програми КПРС було всебічне розгортання й вдосконалення соціалістичної демократії, залучення всіх радянських громадян до активної участі в управлінні державою і господарським і культурним будівництвом, поліпшення роботу державного апарату. Мова йшла про розширення ролі та прав місцевих Рад депутатів трудящих, про систематичне оновлення складу керівних органів, про широку участь в управлінні громадських організацій та об’єднань про постійний державний і суспільний контроль, всемірний розвиток свободи особистості й прав радянських громадян. У Програмі містилися «завдання» по виробництву електроенергії, сталі, нафти, вугілля, мінеральних добрив, тканин, взуття, м’яса і зерна, а також інших продуктів на 1980 рік. Ці завдання в 5-6, а то й у 10 разів перевищували показники 1960 р.

Необхідно зазначити, що серед переважної більшості керівних кадрів панував некритичний підхід до оцінки плану комуністичного будівництва, в тому числі щодо економічного розвитку країни. Вони явно не розуміли реальну дійсність і оголосили безпосереднім і найближчим завданням побудову комунізму в найближчі роки.

Разом з тим, виходячи з позицій принципу історизму, буде несправедливим занадто критично ставитися й до явно утопічних планів партії, так само, як і до одностайного їх «одобрямсу». Адже підґрунтям для планів комуністичного будівництва та їх підтримки з боку багатьох людей, і не тільки партійної номенклатури, були цілком реальні й досить вагомі успіхи в економічному і науково-технічному розвитку країни. Достатньо високими були темпи розвитку промисловості й сільського господарства. СРСР став виробляти майже п’яту частину світової промислової продукції. У 1957 р. був запущений перший штучний супутник Землі. У квітні 1961 р. на орбіту Землі виведений космічний корабель «Восток» з першим космонавтом Юрієм Гагаріним на борту. Радянський Союз відкрив космічну еру. З кінця 1950-х рр. розгорнувся рух колективів і ударників комуністичної праці. Тільки в Україні за право носити звання колективів і ударників комуністичної праці на початку 1960 р. змагалось близько 50 тис. бригад, змін, дільниць, цехів, підприємств, бригад і ферм у колгоспах і радгоспах

Пізніше в умовах застою в сфері економіки рух за комуністичну працю буде перейменований в рух за комуністичне ставлення до праці. Він нібито охопить цілі заводи, фабрики, шахти, установи, більшість робітників, колгоспників, інженерно-технічних працівників. Про кількість його учасників будуть зобов’язані регулярно звітувати своєму керівництву партійні, профспілкові й комсомольські штаби, що стане одним з головних критеріїв результативності їх роботи. Однак чим більшим на папері буде число учасників зазначеного руху, тим менше їх буде насправді. Рух, який завдяки непідробному ентузіазму перших його учасників відіграв певну роль у зростанні продуктивності праці й соціально-економічному розвитку країни, увійде в традиційне русло формалізму.

Важливою запорукою успішного будівництва комунізму і одночасно демократизації суспільства вважалося підвищення керівної ролі партії в державному будівництві, в усьому політичному господарському й культурному житті країни. Зростання її чисельності супроводжувалося якісними змінами в її складі. Важливим було те, що в партію вступали не ті, хто хотів: в неї відбирали.

Партія мала характер ордену, що призначений для створення керівного ядра країни. Вона прагнула грати провідну роль у всіх націях і верствах населення СРСР, передусім серед робітників, оскільки вони були основними виробниками засобів виробництва, а також тому, що партія правила від їхнього імені. Починаючи з 1956 р. нових членів приймали здебільшого з робітників. До 1961 р. їх питома вага збільшилася з 30 до 38%. від загальної кількості комуністів.

Рівень освіти комуністів був вище середньої по країні. Особи, що мали вищу і середню освіту, становили 43% членів партії проти 16% серед населення країни. Часто у комуністів була спеціальна освіта, тому що при Хрущові в партію приймали здебільшого технічних спеціалістів, а не адміністративних працівників.

Компартійні керівні кадри були вихована в сталінські часи. Значна частина з них – це колишні фронтовики. На початку 1960-х рр. частка колишніх військових в управлінському апараті всіх рівнів значно збільшилася у зв’язку зі скороченням у 1960 р. на 1/3 Збройних Сил СРСР, унаслідок чого чимало колишніх офіцерів опинилися на відповідальній партійній, радянській, господарській роботі. Ці люди привнесли в стиль політичного керівництва армійську дисциплінованість, прагнення виконувати, а не обговорювати накази.

Більшість партійних і радянських керівників характеризувалися сильними вольовими якостями, величезною працездатністю й цілеспрямованістю. Вони не сумнівалися у безмежних можливостях соціалістичного ладу, вірили, що цілі обрані правильно й потрібно йти до них і тільки до них – не хитатися, не відхилятися, не допускати поступок всьому, що не відповідає соціалістичним ідеалам. Образ таких людей яскраво уособлює П. Шелест, який з 1963 по 1972 р. обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України. Водночас характерними рисами більшості партійних і радянських керівників цього часу залишалися консерватизм, боязнь відповідальності, формалізм у роботі.

З метою демократизації партійного життя на ХХ з’їзді КПРС (1956 р.) до статуту партії було внесено часткові зміни, які розширювали права ЦК компартій союзних республік, обкомів партії. ЦК дозволялося, зокрема, відкривати і припиняти видання районних і міських газет, відомчих журналів; визначати періодичність, обсяг і наклад усіх видань, які виходили на території республік, встановлювати обсяг радіомовлення в республіці й областях, включаючи мовлення для національних меншин.

Деяке послаблення централізму призводило до поступового зростання політичної активності в республіках. Хоча ключовим суб’єктом політичної діяльності залишалися президія і апарат ЦК КПРС, можливості керівних партійних і державних органів союзних республік помітно зростали Підтримавши М. Хрущова в критичний період, українська політична верхівка зміцнила власні позиції. У 1957-1958 рр. кандидатами в члени президії ЦК КПРС обрано голову президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченка і нового першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного. Влітку 1963 р. М. Підгорний став секретарем ЦК КПРС.

Відповідно до рішення партійного з’їзду в Україні, як і в цілому по країні, було вжито заходів щодо скорочення й здешевлення всього адміністративно-управлінського апарату, покращенню роботи всіх ланок, подоланню бюрократизму, недопущенню фактів нечуйного ставлення до потреб населення. В партійних і державних органах була перебудована робота з листами і скаргами людей, організований прийом відвідувачів, систематично стали приймати населення керівні працівники радянських та інших державних керівних установ.

Водночас за ініціативою М. Хрущова здійснювалися спроби от змінити номенклатурний характер партійного керівництва. Так, у першій половині 1957 р. Президія ЦК скасувала сумнозвісну систему «пакетів», тобто запроваджену Й. Сталіним видачу крупних грошових сум, які часом перевищували офіційну платню в 2-3 рази. Однак незрівнянно більшого удару номенклатурі було завдано на ХХІІ з’їзді КПРС, де був прийнятий новий Статут партії. В ньому був пункт про те, що при виборах партійних органів додержується принцип систематичного оновлення їх складу і спадкоємності керівництва. При кожних чергових виборах склад ЦК КПРС і його Президії оновлюється не менше ніж на одну четверту його частину. Члени Президії обираються, як правило, не більше ніж на три скликання поспіль. Склад ЦК компартій союзних республік, крайкомів, обкомів оновлюється не менше ніж на одну третину на кожних чергових виборах; склад окружкомів, міськкомів, райкомів партії, парткомів або бюро первинних організацій – наполовину. При цьому члени цих керівних партійних організацій можуть бути обраними не більше ніж на три строки. Для обрання на наступний строк потрібно було не менше трьох чвертей голосів членів партії, що брали участь у голосуванні. Все це означало, що партійні керівники не можуть більше ставитися до своєї роботи як до довічного привілею. І якщо з’їзди КПРС проводилися раз у п’ять років, то вибори у обкоми, міськкоми і райкоми проводилися раз у два роки. Відтак граничний строк для більшості партійних керівників середньої ланки становив лише 6 років.

Представлена на ХХІІ з’їзді КПРС партійна номенклатура мусила одноголосно проголосувати на з’їзді за зазначені положення Статуту партії, однак була ними роздратована і відтоді чекала нагоди, щоб усунути з посади ініціатора партійної реформи. Не винятком в цьому була й українська політична еліта.

Водночас працівники керівних партійних та державних органів стали заручниками явно утопічних планів М. Хрущова. Прорахунки у визначенні шляхів і темпів розвитку суспільства й держави стали результатом збереження недемократичних методів керівництва партією і державою. Як і в часи Й. Сталіна, в партійних організаціях право на висловлення істини в останній інстанції в часи М. Хрущова зберігалося лише за ним. Будь-які його новації приймалися та ухвалювалися без серйозної критики і всебічного обговорення.