12.3. Особливості радянського права повоєнних років

Характеризуючи радянську правову систему, слід відзначити дві його головні особливості. По-перше, це верховенство союзних законів. Спочатку приймалися союзні закони та інші нормативні акти, а вже після цього, на їх основі, – республіканські. У останніх обов’язково зазначався їхній зв'язок з відповідними союзними нормативними актами. По-друге, основним призначенням цивільного, трудового, колгоспного, кримінального права в СРСР було зміцнення тоталітарного режиму.

Цивільне право унеможливлювало так зване нетрудове збагачення громадян, тобто встановлювало повну фінансову залежність громадянина від держави. З огляду на це, зокрема, законодавством були встановлені граничні розміри площі індивідуальних будинків – не більше 60 кв. м. Якщо забудовник перевищував зазначену норму, виконком зобов’язував його припинити будівництво і знести все, що збудовано. Встановлювалися норми, які перешкоджали використовувати житлові будинки не за призначенням і одержувати так звані нетрудові доходи. Не допускався також продаж протягом трьох років більше одного будинку.

Трудове право мало передусім стимулювати суспільно корисну працю громадян, сприяти примноженню соціалістичної власності, підвищенню продуктивність праці. До 1949 р. зберігав чинність Указ Президії Верховної Ради СРСР, який не давав трудівнику права самостійно змінювати місце роботи. Продовжували діяти норми, що забезпечували можливість примусової трудової мобілізації на об’єкти народного господарства. Крім того, Указом Верховної Ради СРСР від 17 липня 1947 р. визначалися категорії осіб чоловічої та жіночої статі, що підлягали обов'язковій мобілізації для навчання в системі державних трудових резервів з наступним працевлаштуванням. У масових масштабах використовувалася примусова дармова праця ув’язнених у таборах. Більше того, їх чисельність значно зросла за рахунок арешту колишніх в’язнів німецьких концтаборів, учасників націоналістичного руху. На відбудовчих роботах широко використовувалися й німецькі військовополонені.

Водночас перехід країни на «мирні рейки» зумовив встановлення певних обмежень надмірної експлуатації робітників, насамперед жінок і підлітків. Вже з 1 липня 1945 р. відновлюються чергові й додаткові відпустки; скасовуються щоденні понаднормовані роботи; встановлюється контроль за додержанням адміністрацією підприємств і установ чинного трудового законодавства. Постановою Секретаріату ВЦРПС від 21 липня 1947 р. на профспілкові комітети покладалася відповідальність за недопущення понадурочних робіт підлітків, вагітних жінок, матерів, що годують дітей, а також хворих на відкриту форму туберкульозу.

Натомість у колгоспному праві норми, що створювали умови для надмірної експлуатації людей, не тільки не були скасовані, а, навпаки, ставали ще більш жорсткими. Окрім того, що зберігалися чинність норми про кримінальну відповідальність за невиконання обов’язкового мінімуму трудоднів, у лютому 1948 р. за ініціативою ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про виселення з Української РСР осіб які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». У цьому документі невиконання мінімуму трудоднів визначалося як підрив колгоспного виробництва. Звинувачені в цьому особи за рішенням колгоспних зборів виселялися за межі України. Протягом 1948-1950 рр. було винесено близько 12 тис. таких вироків, з яких 17% були скасовані як необґрунтовані. Така репресивна політика щодо селян здійснювалася на тлі явно нееквівалентного обміну між містом і селом. Відповідно до закону про сільськогосподарський податок 1939 р. на селі оподатковувалася кожна тварина, кожне дерево, вся продукція, що вирощувалася на присадибних ділянках. Колгоспники одержували за свою працю символічну платню, не забезпечувалися пенсіями, не мали паспортів і не могли залишити село без спеціального дозволу.

На посилення експлуатації колгоспників були спрямовані заходи щодо організації діяльності сільгоспартілей. Відповідно до спільної постанови Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 19 квітня 1948 р. основною формою артільної праці замість ланки ставала бригада, яка складалася з кількох ланок. За бригадою мали бути закріплені на строк повної сівозміни земельні ділянки, худоба, сільгосптехніка, будівлі тощо, що повинно було підвищити колективну відповідальність робітників за виконання встановлених нормативів і завдань.

Одночасно колгоспне право розвивалося в бік подальшого одержавлення колгоспно-кооперативної форми власності. Постановою Ради міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 8 жовтня 1946 р. при Раді Міністрів СРСР була створена Рада у справах колгоспів. У всіх республіках і областях вона мала своїх представників, які були незалежними від місцевої влади й виконували контролюючи функції. Посилювалася також залежність колгоспів від державних машинно-тракторних станцій (МТС), які не тільки здійснювали технічне обслуговування колгоспів, але й поводили в них «лінію партії». З цією метою за рішенням лютневого (1947 р.) пленуму ЦК ВКП(б) засновувалася посада заступника директора МТС з політчастини. Були прийняті й інші правові акти, що порушували демократичні засади колгоспної артілі.

Певні зміни, що були пов’язані з переходом до мирного часу, відбулися у кримінальному праві. Так, було припинено дію тих статей, що встановлювали кримінальну відповідальність за поширення чуток, що порушували тривогу серед населення. Починаючи з 1945 р., було здійснено кілька амністій. Наполовину скорочувався строк покарання за окремі види злочинів. У травні 1947 р. було скасовано смертну кару, яка замінювалася покаранням на 25 років у виправно-трудових таборах. У травні 1949 р. була встановлена кримінальна відповідальність за відмову прийняти на роботу матерів, які годують грудну дитину, чи зниження їм плати за тими самими мотивами.

Проводячи часткову лібералізацію кримінального права, тоталітарна влада побоювалася пробудження в суспільстві почуття власної гідності як закономірного результату Великої Перемоги. Відтак приймається низка правових актів, що посилювали кримінальну відповідальність за вчинки, що могли зруйнувати устої сталінського режиму. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. посилювалося покарання за вчинки, які кваліфікувалися як зрада Вітчизні та шпигунство. Підвищувалася також кримінальна відповідальність за такі злочинів, як розголошення державної таємниці, втрата документів та інших матеріалів, зміст яких становив державну таємницю, а також передавання за кордон винаходів, відкриттів та технічних удосконалень, що становили державну таємницю. В лютому 1948 р. з’явився указ Президії Верховної Ради СРСР «Про направлення особливо небезпечних злочинців по відбутті покарання у заслання на поселення у віддалені місцевості СРСР», а в листопаді цього року – указ, який установлював кримінальну відповідальність за втечу з місця обов’язкового поселення. При цьому до категорії «особливо небезпечних злочинців» зарахували досить широке коло осіб: шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, правих, меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів, учасників інших антирадянських організацій і груп. Край суворими були статті за посягання на державну власність. Так, відповідно до указу Президії ВР СРСР від 4 червня 1947 р. передбачалося покарання за «розкрадання державного і громадського майна» на строк від 7 до 10 років ув’язнення.

До цього слід додати, що радянське правосуддя завжди характеризувалося приказкою «Закон – що дишло, куди повернеш, туди й вийшло». У повоєнні роки відновилася практика позасудових розправ, як і чинили органи МВС і КДБ, надзвичайні органи, що збереглися з воєнних часів. Наявність закону про скасування смертної кари не завадила у 1950 р. винести смертний вирок звинуваченим по так званій ленінградській справі ряду провідних державних і партійних діячів. У 1948 – 1952 рр. була сфабрикована низка справ проти видатних людей науки і культури за невиправданими обвинувачуваннями їх у антирадянській діяльності. Майже півмільйона західних українців було заслано до Сибіру й Казахстану в 1946 – 1949 рр. за зв’язок з «українськими буржуазними націоналістами».