10.6. Розгортання діяльності партійних і радянських органів на визволеній території

Працівники апарату ЦК КП(б)У, Верховної Ради України, українського уряду почали прибувати до України з січня 1043 р. по мірі звільнення її території. 24 серпня 1943 р., на другий день після визволення Харкова, туди прибуло керівництво УРСР. На початку 1944 р. урядові установи із Харкова переїхали до Києва.

Ще до звільнення більшості населених пунктів України був здійснений підбір керівних партійних кадрів для республіки, організована їх підготовка на короткотермінових курсах. Протягом 1943 – 1945 рр. на всі ділянки роботи було направлено близько 300 тис. керівних працівників. Серед них – чимало працівників, що пройшли випробування на фронті, у партизанських загонах, підпільній боротьбі. Проте рівень професійної кваліфікації й освітньої підготовки більшості керівних партійних працівників був недостатнім. Навіть на початок 1946 р. вищу освіту мали лише 47 % секретарів обкомів, 14,3% секретарів міськкомів і райкомів партії.

У завершальний період війни на визволеній території відбувалися вибори керівних партійних органів, почали регулярно скликатися пленуми партійних комітетів, відбулося чотири пленуми ЦК КП(б)У. На час повного визволення республіки від окупантів у ній діяло 24 обкоми, 78 міськкомів, 825 райкомів КП(б)У. Відновили свою роботу первинні партійні організації. Зростала чисельність членів ВКП(б) на визволеній території – з 2750 осіб на 1 липня 1943 р. до 164 733 на 1 січня 1945 р. Серед тих, хто вступив у партію в цей період, відомий командир партизанського з’єднання Герой Радянського Союзу П. Вершигора, академіки АН УРСР Є. Патон і В. Заболотний, поети П. Тичина і М. Рильський, народні артисти СРСР Н. Ужвій і М. Литвиненко-Вольгемут та ін.

Одночасно відновлювалася робота радянських органів. Оскільки чимало депутатів воювали на фронті або в евакуації, тому конституційні форми, стиль методи роботи державних органів не завжди були можливими. З огляду на це, ЦК КП(б)У постановою від 1 квітня 1944 р. «Про керівні органи місцевих Рад депутатів трудящих» встановив такий порядок формування органів радянської влади: там, де депутатів не було або з різних причин вони не могли бути введені в керівні органи Рад, необхідно було поновити або заново організувати склад Рад з числа місцевого партійного і радянського активу, демобілізованих воїнів, учасників партизанського руху й підпілля. Допомогу в цьому місцевим Радам надавали політоргани Червоної армії. Засідання сесій місцевих Рад та їх виконкомів вважалися правочинними, якщо були присутні, відповідно, 2/3 складу депутатів чи членів виконкому, наявних на момент скликання сесії чи виконкому Ради. Однак до кінця війни сесії багатьох місцевих Рад скликалися нерегулярно, часом взагалі дуже рідко. У Радах, де через нечисленність депутатів скликання Рад було неможливим, виконкоми практикували проведення зборів громадян. Нерідко активісти й самі приймали рішення щодо вирішення різних актуальних питань військового, господарського й соціально-культурного характеру.

Основну увагу радянські органи та їх актив у цей період приділяли розгортанню відбудовної шляхової роботи, організації ремонту військової техніки, розміщенню госпіталів, лагодженню та пранню одягу для бійців і командирів, допомозі розквартируванню бійців та іншим питанням, що пов’язані з воєнним часом.

Велике значення для відновлення суспільно-політичного життя в республіці мало проведення Х сесії Верховної Ради СРСР першого скликання (лютий 1944 р.) та VІ сесії Верховної Ради УРСР (березень 1944 р.). Окрім іншого, на них були прийняті закони про створення союзно-республіканських наркоматів закордонних справ і оборони. В Конституцію УРСР було внесено доповнення, за яким республіка мала право «вступати в безпосередні зносини з закордонними державами, укладати з ними угоди і обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками.

Особливістю формування органів влади в західних областях Української РСР було те, що керівництво цих областей значною мірою формувалось з числа керівних працівників і спеціалістів, що були направлені зі східних областей. Вони докладали чимало зусиль і багато чого зробили для економічного й культурного розвитку краю, але зазвичай керувалися виключно вказівками центральної влади, не знали й не розуміли місцевих традицій і побутово-культурних звичаїв, часто негативно ставилися до них й відтак не викликали довіри у місцевого населення. Чимало з них було вбито бойовиками УПА.

Після визволення в жовтні 1944 р. Закарпаття відбувся Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, який проголосив її об’єднання з Радянською Україною і включення до складу СРСР. З’їзд також обрав центральний орган державної влади краю – Народну Раду. Одночасно були сформовані місцеві органи влади та управління.

З урахуванням воєнного часу на визволеній території відновлювалася робота всієї правоохоронної системи: військових трибуналів, обласних і народних судів, органів прокуратури, міліції. Військовими трибуналами були проведені відкриті процеси над зрадниками Батьківщини, посібниками окупантів. За вироками трибуналів вони були прилюдно повішані. Правовою основою для цього стала постанова пленуму Верховного Суду СРСР від 25 листопада 1943 р. «Про кваліфікацію дій радянських громадян, що надавали допомогу ворогу в районах, тимчасово окупованих німецькими загарбниками». Військові трибунали також розглядали справи про злочини, що підривали оборону й державну безпеку. У центрі уваги прокуратури і слідчих були справи про порушення громадського порядку, про спекуляцію, про хуліганство, про порушення трудової дисципліни в промисловості й сільському господарстві. У разі необхідності справи про особливо небезпечні злочини передавалися на розгляд військових трибуналів. Органи міліції втілювали в життя накази військового командування щодо підтримки громадського порядку й виконання особливого режиму у місцевостях, оголошених на воєнному стані. Вони також сприяли військовій владі у залученні громадян до трудової повинності, охорони важливих об’єктів, боротьби з пожежами, у нагляді за правильністю забезпечення товарів населенню тощо.

У західних областях України органи Народного комісаріату внутрішніх справ і Народного комісаріату державної безпеки змушені були вести запеклу боротьбу з націоналістичним повстанським рухом, що розгортався з відновленням радянської влади. У цій боротьбі застосовувалися різні політичні, пропагандистські й репресивні методи, в тому числі не завжди законні й справедливі. Зокрема, із західних областей України було депортовано понад 200 тис. місцевих жителів.

Тим не менше навіть порушення законності з боку радянської влади аж ніяк не можуть перекреслити головне – величезне значення визвольної місії Радянської армії і Великої Перемоги радянського народу над фашизмом, завдяки чому стало можливим возз’єднання Галичини, Північної Буковини і Закарпатської України з Українською РСР, завершення історичного процесу об’єднання всіх українських земель в єдиній державі.