10.6. Судова система і право в урср на засадах «сталінської» Конституції

Відповідно до нової Конституції відбулися суттєві зміни у судоустрої, роботі органів правосуддя й у правовій системі. Хоча Україна формально й зберігала свою судову систему на чолі з Верховним судом, однак за Конституцією СРСР 1936 р. законодавство про судоустрій і судочинство до відання Союзу. Характерною особливістю всієї системи законодавства була перевага загальносоюзного законодавства над республіканським.

Вищим судовим органом республіки був Верховний суд, який обирався Верховною Радою УРСР строком на п’ять років. Він складався з голови, заступників голови, членів суду, народних засідателів, діяв у складі судової колегії для розгляду кримінальних справ і судової колегії з цивільних справ. Обласний суд обирався обласною Радою на такий самий строк, складався також з двох судових колегій (у цивільних і кримінальних справах). Він розглядав кримінальні справи про контрреволюційні злочини, особливо небезпечні справи проти державного управління, про крадіжки соціалістичної власності, особливо важливі посадові й господарські злочини, справи по спорам між державними і громадськими установами, підприємствами й установами, а також скарги і протести на вироки судів нижчої інстанції. Кримінальні й цивільні справи розглядалися у складі головуючого – голови або члена суду і двох народних засідателів. У касаційній колегії вони вирішувалися трьома постійними суддями. Основою судової системи УРСР залишався народний суд, до підсудності якого відносилася основна маса кримінальних і цивільних справ. Усі справи в народному суді розглядатися народним суддею і двома народними засідателями, що обиралися населенням району строком на три роки. Крім того, діяли ще спеціальні суди – військові трибунали, лінійні суди залізничного транспорту і воднотранспортні, які належали до загальносоюзних органів і підлягали Верховному Суду СРСР.

У Конституції СРСР 1936 р. та Законі про судоустрій Союзу СРСР, союзних і автономних республік від 16 серпня 1938 р. були задекларовані принципи соціалістичної законності, які на практиці постійно порушувалися. Характерним явищем сталінщини були позасудові репресії. Право застосування кримінального покарання надавалося не тільки судовим органам, але й «трійкам», особливій нараді при Наркоматі внутрішніх справ СРСР.

Важливими знаряддям репресивної політики були органи прокуратури. Попри те, що за законом їх основною функцією мало бути здійснення нагляду за точним дотриманням законів усіма установами й окремими посадовими особами і громадянами, вони часто самі практикували й підтримували недозволені методи слідства, проведення необґрунтованих репресій.

Особливим беззаконням характеризувалася діяльність Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (НКВС), який фактично підпорядковувався лише особисто Й. Сталіну. Саме органи цього відомства безпосередньо здійснювали масові й жорстокі репресії, фальсифікували політичні справи, вибивали у невинних людей признання в зраді Батьківщині, тероризмі, ворожій діяльності проти власного народу тощо. Репресії стали особливо масовими після лютнево-березневого 1937 р. пленуму ЦК ВКП(б), на якому Й. Сталін заявив, що країна знаходиться в небезпечному становищі через підступи саботажників, шпигунів, диверсантів і винуватив керівних працівників і правоохоронців у нездатності розпізнавати ворога. Керуючись вказівкою «вождя», ЦК ВКП(б) затвердив наказ Наркома внутрішніх справ М. Єжова, згідно з яким треба було репресувати близько 270 тис. людей, з них негайно знищити близько 76 тис. У подальшому планування подібних каральних акцій стало регулярними, а арешти «ворогів народу» перетворилися на майже буденну справу. Від арештів були не застраховані ані керівні відомі державні діячі, ані прості люди – робітники, селяни, спеціалісти виробництва, працівники освіти й культури.

Хвиля репресій не могла оминути й Україну. З 62 членів ЦК КП(б)У, що був обраний ХІІІ з’їздом КП(б) в 1937 р., було звинувачено у ворожій діяльності 53 особи. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано було 10, з 5 кандидатів у члени політбюро – 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б), включаючи першого секретаря ЦК С. Косіора. Відбулися масові репресії проти військових кадрів, був розстріляний командуючий Київським військовим округом Й. Якір. Як наслідок були винищені майже повністю відомі учасники Жовтневої революції й громадянської війни, стара «партійна гвардія». Ставати в опозицію Й. Сталіну було нікому. Усі громадяни перетворилися на слухняних «гвинтиків» єдиного державного механізму.

Після прийняття «найдемократичнішої у світі сталінської Конституції» нове посилення жорстокості так званої соціалістичної законності виглядало особливо цинічною. У другій половині 1930-х рр. додаткові репресивні норми були включені до трудового колгоспного і земельного, кримінального права. Так, у груді 1938 р. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦСПС прийняли постанову «Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживанням в цій справі». Постанова проводила різку межу між сумлінними працівниками і прогульникам, ледарями, зокрема щодо їхніх прав на одержання допомоги по соціальному страхуванню, і вводила нові норми страхового забезпечення у разі захворювання, диференційовані залежно від стажу роботи.

У руслі подальшого одержавлення так званої колгоспної власності була написана постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 28 травня 1938 р. «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання». Вона вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок колгоспників і відібрати у них всі «надлишки» землі під приводом того, що присадибне господарство відвертало колгоспників від роботи в колгоспах. Одночасно встановлювався для кожного працездатного члена артілі обов’язковий мінімум трудоднів (60-100 на рік). Той, хто не виконував цей мінімум, втрачав право на присадибну ділянку. Згодом вводився й більш важкий податок з присадибних ділянок.

Під приводом необхідності посилення обороноздатності країни приймаються закони, які фактично перетворили робітників на кріпаків. Серед них: Укази Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і установ» та від 19 жовтня 1940 р. «Про заборону самовільного залишення роботи трактористами і комбайнерами, що працюють на машинно-тракторних станціях». Низкою законодавчих актів посилювалася жорстокість покарання, включно до розстрілу, не тільки за шпигунство, шкідництво, диверсію, але й порушення трудової дисципліни працівниками транспорту, незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підроблення паспортів, порушення паспортної системи, правил військового обліку, замах на соціалістичну власність, випуск недоброякісної продукції тощо. Застосувати указані статті при бажанні можна було до будь-якого радянського громадянина. Особливо якщо враховувати масове застосування незаконних «слідчих дій». Сам «великий вождь» і «батько всіх народів» Й.Сталін учив правоохоронців, що «метод фізичного впливу повинен обов’язково застосовуватись надалі… як виключно правильний і цілковитий».