10.3. Встановлення сталінської диктатури та її наслідки

Проведення непу викликало невдоволення в тієї частини суспільства і партійної верхівки, котра вважала неп зрадою революційних ідеалів. До певного часу авторитет Леніна, ініціатора проведення непу, стримував їхню позицію. Ситуація докорінно змінилася після перемоги Й. Сталіна над прихильниками непу (М. Бухаріним, О. Риковим та ін.) і встановленням його диктатури. Остаточне згортання непу відбулося у 1929 р.

На посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б) Й. Сталін був обраний у 1922 р., згодом В. Ленін усвідомив, яку небезпеку створює діяльність Й. Сталіна. Він запропонував (у листі до з’їзду партії) усунути його з цієї посади. Однак виконання цієї рекомендації було заблоковано впливовими партійними діячами Л. Каменєвим і Г. Зинов’євим, бо головну небезпеку встановлення авторитарного режиму вони бачили в особі Л. Троцького, а не Й. Сталіна. Й. Сталін разом з Г. Зинов’євим і Л. Каменєвим усунули Л. Троцького, потім виступив проти своїх союзників разом з М. Бухаріним та О. Риковим, а потім (у 1929 р.) усунув з ключових керівних посад і останніх.

Водночас встановився порядок, згідно з яким керівні посади в державі могли займати, як правило, тільки партійці з числа т.зв. партгоспноменклатури, тобто радянських чиновників. Цей порядок Й. Сталін використав для того, щоб наблизити до керівництва відданих особисто йому людей.

У 1934-1938 рр. відбувалося фізичне знищення більшої частини «ленінської партійної гвардії», провідних воєначальників, діячів науки та культури. Зокрема, загинули: перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, другий секретар ЦК П. Постишев, Голова Раднаркому УРСР П. Любченко, колишній голова Раднаркому України В. Чубар, нарком освіти В. Затонський, командуючий Київським військовим округом І. Якір і безліч інших.

Теоретичною базою масової репресивної політики стала теза Й. Сталіна про посилення класової боротьби в процесі соціалістичного будівництва, хоча на цей час в радянському суспільстві вже не існувало жодної опозиційної до існуючого режиму сили. Організація українських націоналістів (ОУН), що була створена у 1929 р. Е. Коновальцем та ін. у Відні, мала в основному антипольський характер, поширювала свою діяльність лише на Західну Україну, не мала будь-якого відношення до УРСР.

Переважна більшість людей в Україні, як і в інших республіках, мало що знала про репресії, повністю довіряла партійному керівництву, обожнювала «генія всіх часів і народів Сталіна», була щиро переконана у неперевершеності радянського суспільства.

Встановлення сталінської диктатури значною мірою вплинуло й на характер соціально-економічного розвитку країни. Його головними особливостями стали: згортання непу, форсована індустріалізація, примусова суцільна колективізація, мілітаризація економіки, командно-адміністративні методи управління економікою.

Відбудова народного господарства, яка була успішно здійснена завдяки непу у першій половині 1920-х рр., не подолала відставання СРСР від технічно розвинутих країн. Слід було здійснити індустріалізацію країни, тобто зробити основою господарства такі галузі виробництва, як: машинобудування, металургія, нафтохімія, електроенергетика, тощо.

На відміну від інших країн, у СРСР основні засоби виробництва належали державі, що й обумовило перехід до планової економіки, здійснення п’ятирічних планів 1928/29 – 1932/33, 1933 – 1937 та ін.

Значна частина великих промислових об’єктів була збудована у роки перших п’ятирічок на Україні. Серед них такі гіганти, як: Дніпрогес. Новокраматорський завод важкого машинобудування, Харківський тракторний, Криворізький металургійний заводи тощо.

Про методи, темпи, джерела фінансування індустріалізації йшлося на ХІV (1925), ХV (1927), ХVІ (1930), ХVII (1934) з’їздах ВКП(б), інших партійних форумах. Проте на практиці індустріалізація здійснювалася не за рішеннями партз’їздів, а за схемою Й. Сталіна. Країна індустріалізувалася надвисокими темпами за рахунок селянства, ціною зубожіння і каторжної праці мільйонів людей.

На початку індустріалізації була здійснена невдала спроба отримати необхідні кошти шляхом цінової політики (високі ціни на промислову продукцію, низькі – на сільськогосподарську). Неперспективним здавався і шлях насильницького викачування хліба з окремих селянських господарств.

«Вихід» був знайдений Й. Сталіним у використанні ідеї ленінського кооперативного плану з метою примусового об’єднання хліборобів у колгоспи, що й було здійснено, починаючи з листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б). Одним із наслідків цієї політики став голод 1932-1933 рр., під час якого в Україні загинули мільйони селян. Провина за цю трагедію лежить не тільки на Сталіні, але й на провідниках його політики в Україні: Л. Кагановичі, В. Молотові, С. Косіорі, П. Постишеві, В. Чубарі та ін. Разом з тим у СРСР відбувалися позитивні процеси: швидке зростання економічного потенціалу, небувалий підйом науки і техніки, розвиток загальної освіти та професійно-технічного навчання. Лозунги перших п’ятирічок, віра в близьке щасливе життя і реальні кроки в цьому напрямку заохочували людей до ударної праці. У цій атмосфері в 1935 р. на Донбасі розпочався рух новаторів виробництва, названий на честь шахтаря Олексія Стаханова.

Головним соціальним наслідком націоналізації засобів виробництва, індустріалізації промисловості та колективізації сільського господарства була ліквідація промислово-фінансової торговельної і сільської буржуазії, створення міського і сільського пролетаріату, позбавленого приватної власності. Вважалося, що були створені соціалістичні за своїм характером класи та ліквідована експлуатація людини людиною. Хоча насправді, замість одних панівних класів сформувався новий – партноменклатура, у колективній власності і володінні якої фактично перебували всі засоби виробництва.

Отже, об’єктивний аналіз радянського суспільства показує, що в ньому поряд з безперечно соціалістичними рисами (соціальні гарантії, планування економіки, суспільний характер виробництва) існували феодальні елементи (сталінська деспотія, кріпосне право, примусова праця, номенклатурні привілеї) Отже, саме гострота цих суперечностей і зумовила особливий драматизм в історії України радянського періоду.