Контрольні запитання

1. Який партійний склад і політична орієнтація Центральної Ради?

2. У чому основний зміст І, ІІ, ІІ, ІV Універсалів Центральної Ради?

3. Чому Центральна Рада не змогла добитися незалежності України?

4. У чому причини перевороту П. Скоропадського?

5. Чому Директорії не вдалося побудувати демократичну українську

державу?

6. Хто такий Махно? На які соціальні сили він спирався? Яку мету ставили

його дії?

7. У чому причина успіхів Червоної армії в боротьбі з Директорією,

іноземними інтервентами, Денікіним, Врангелем?

8. Якими були основні рішення І, ІІ, ІІІ, ІV з’їздів Рад?

9. Які завдання вирішувалися за допомогою так званої революційної законності?

10. Які політичні наслідки громадянської війни в Україні?

Розділ х. Соціалістичні перетворення і формування тоталітарного режиму (1921- 1939 рр. )

Ключові слова: федерація, радянська влада, продрозкладка, продподаток, неп, денаціоналізація, кооперація, кооператив, червонець, інфляція, репресії, культ, класова боротьба, індустріалізація, п’ятирічка, план, Дніпрогес, колективізація, конституція, змагання, новатори, стахановці номенклатура, диктатура, тоталітарний режим, голодомор, соціалістичне будівництво, соціалізм, соціалістична законність, Ради депутатів трудящих.

10. 1. Участь України в утворенні срср

Україна вийшла з громадянської війни поділеною на 4 частини: Галичина і Волинь опинилась у межах Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини; всі землі на схід від р. Збруч увійшли до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

Формально УСРР виникла як самостійна держава, що знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої. Російські керівники не зважали на незалежний статус України і час від часу втручалася в її внутрішні справи. З цього приводу українське керівництво (X. Раковськнй, М. Фрунзе, М. Скрипник, Г. Петровський та ін.) звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Враховуючи, що подібні пропозиції були висунуті й у інших республіках, Політбюро ЦК Російської компартії створило спеціальну комісію під головуванням В.В. Куйбишева. Спочатку комісія схилилася до пропозиції Й. Сталіна про входження республік до складу РСФРР на правах автономії (план «автономізації»). Однак після гострої критики плану «автономізації» з боку В. Леніна комісія ухвалила ленінський план створення федерації рівноправних республік. «Ми, – писав В. Ленін, – визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію…».

Союз РСР був створений 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з’їзді Рад. Його заснували: Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, Українська Соціалістична радянська Республіка, Білоруська Соціалістична Радянська Республіка, Закавказька Соціалістична Федеративна Республіка Остання складалася з трьох автономій: Грузії, Вірменії, Азербайджану. І Всесоюзний з’їзд Рад затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. У Декларації викладалися причини, які зумовили об’єднання радянських республік у союзну державу. Договір визначав предмети ведення союзних верховних органів влади, серед яких: міжнародні відносини, зміни зовнішніх кордонів, оголошення війни і підписання миру, керівництво зовнішньою торгівлею й встановлення системи внутрішньої торгівлі, керівництво транспортом і поштово-телеграфною справою, організація і керівництво збройними силами, встановлення єдиної грошової й кредитної системи тощо. Визначалися також органи вищої союзної влади та їх повноваження.

Обраний на з’їзді ЦВК СРСР очолювали чотири співголови, зокрема від України – Григорій Іванович Петровський, ім’я якого носить місто на Дніпрі – Дніпропетровськ. Головою Раднаркому СРСР було обрано В.І. Леніна.

Встановлювалися єдине союзне громадянство, прапор, герб, державна печатка Союзу СРСР. У заключній частині Договору було встановлювалося право вільного виходу радянських республік із складу СРСР, що в 1991 р. надасть юридичне підґрунтя для проголошення ними, зокрема Україною, державної незалежності.

Декларація і Союзний Договір увійшли до Конституції СРСР, яка була прийнята 31 січня 1924 р. на ІІ Всесоюзному з’їзді Рад. Найвищим органом влади в СРСР визначався Всесоюзний з’їзд Рад. Вибори до нього не були прямими: депутатів обирали Рад міст ( 1 депутат від 25 тис. виборців) та губернські з’їзди Рад (1 депутат від 125 тис. виборців), тож міські виборці мали більші права, ніж сільські. У період між з’їздами вищим органом влади був Центральний Виконавчий Комітет СРСР, який складався з Ради Союзу та Ради Національностей. Між сесіями ЦВК вищою владою вважалася Президія ЦВК, до складу якої входили Президії Ради Союзу та Ради Національностей. ЦВК призначав уряд федерації – Раду народних комісарів СРСР у складі десяти наркоматів: закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів, сполучення, пошт і телеграфів, Вища рада народного господарства, продовольства, праці, фінансів і робітничо-селянської інспекції.

Після прийняття Конституції СРСР усі союзні республіки були зобов’язані внести відповідні зміни й доповнення у свої Конституції. Зокрема, на ІХ Всеукраїнському з’їзді Рад, що відбувся у травні 1925 р., до чинної Конституції УССР були внесені статті щодо взаємовідносин між вищими органами державної влади і державного управління СРСР і УСРР. Також знайшли відображення зміни, що відбулися в республіці у зв’язку із утворенням у 1924 р. Молдавської Автономної Соціалістичної Республіки у складі Радянської України і здійсненням у 1923-1924 рр. адміністративно-територіальної реформи, за якою були ліквідовані губернії, повіти й волості, відбувся перехід на триступеневу систему територіального управління.

У травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову (другу) Конституцію УСРР, де була чітко виписана система державних органів республіки. Цю систему очолював Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Делегати на Всеукраїнський з’їзд Рад обиралися обласними з’їздами Рад, а також Всемолдавським з’їздом Рад з представників міських і селищних Рад за нормою один делегат на кожні 10 тис. виборців і з представників сільського населення за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення. Всеукраїнський з’їзд Рад (з 1935 р. – З’їзд Рад УСРР) мав скликатися один раз у два роки, однак на практиці з’їзди скликалися рідше. У період між з’їздами верховним органом органом влади в республіці був ВУЦВК ( з 1935 р. – ЦВК УСРР), до складу якого входило 366 депутатів. У період між сесіями ВУЦВК, який іноді тривав до одного року, вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР була Президія ВУЦВК, яка мала право не тільки видавати розпорядження, але й приймати декрети, що мали силу закону. Отже, формально верховна влада в республіці, як і загалом у СРСР, належала З'їзду Рад та створеним ним органам. Однак, всі органи радянської влади мали керуватися, по-перше, рішеннями відповідних партійних органів, по-друге, – постановами вищестоящих радянських органів. Зокрема, Всеукраїнський з'їзд Рад зазвичай дублював рішення З'їзду Рад СРСР.

Отже, згідно з Конституцією СРСР став федерацією, що складалася з чотирьох радянських республік, дві з яких – Російська й Закавказька – були федеративними. До кінця 1930-х рр. у Союзі буде 15 радянських республік. Більшість питань внутрішньої та економічної політики мали вирішуватися на республіканському рівні. Однак, жорстка централізація, що посилилася в умовах правління Сталіна, поступово призвела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності. Про це свідчать визнання територіальної цільності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Свідченням унітарного характеру новоствореної багатона­ціональної держави є той факт, що більшість республіканських керівників України призначалися з Москви: у 1923 р. – П. Постишев, у 1925 р. – Л. Каганович, у 1938 р. – М. Хрущов.