Контрольні питання

1. Якими були особливості губернського і повітового устрою в українських землях у перший половині ХІХ століття?

2. Який зміст селянської реформи в українських землях?

3. Які особливості земської реформи в українських губерніях?

4. Яким чином здійснювалася міське реформа в українських губерніях?

5. Якими нормативними актами регламентувався розвиток освіти в Україні в останній третині ХІХ століття?

6. Сформулюйте основні причини російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр. та їхнє відлуння в Україні?

7. Викладіть особливості дії українських фракцій у російських думах?

8. Сформулюйте особливості столипінських реформ на теренах України.

9. Викладіть особливості участі українців у перший світовій війні.

Розділ іх. Державотворення в умовах української національно-демократичної револююції 1917-1920 років

Ключові слова: революція, громадянська війна, республіка, Центральна Рада, Універсал, Ради робітничих, селянських, солдатських депутатів, гетьманат, Директорія, Конституція, інтервенція, з’їзд Рад.

9.1. Центральна Рада та її діяльність. Утворення унр

Повалення царизму стало лише початком революційних подій, громадянської війни й боротьби за владу. Учасниками цих подій стали практично всі верстви населення й усі народи, що населяли Росію. У політичному спектрі були представлені всі сили – від більшовиків до монархістів, у національному – від прихильників державної самостійності України до збереження «єдиної й неділимої Росії». Важливою особливістю громадянська війни в Україні було тісне поєднання соціальної революції, національно-визвольних змагань і боротьби проти іноземної окупації.

Світова війна загострила всі протиріччя, що існували у Російській імперії: між капіталістичним і феодальними укладами, буржуазією і робітниками, буржуазією і поміщиками-дворянами, царатом і суспільством, імперією і національними окраїнами. Названі протиріччя зумовили повалення царизму, Лютневу демократичну революцію.

Влада у Росії опинилася у Тимчасового уряду, який був сформований з представників партій ліберального ґатунку – кадетів, і октябристів. Лише посаду міністра юстиції обіймав трудовик О.Керенський. На місцях діяли губернські комісари Тимчасового уряду, які спиралися на комітети об’єднаних громадських організацій, що були створені буржуазними колами.

Одночасно з органами Тимчасового уряду по всій країні діяли Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Роль головної ради в країні виконувала Петроградська міська рада. Більшість у цій раді, як переважно й у інших радах, становили представники партій меншовиків і есерів, які ставили за мету побудову соціалістичного суспільства. Щодо більшовицької партії, то до вересня 1917 р. вона не мала широкої підтримки в російському суспільстві, а, відповідно, й більшості в радах.

Ради користувалися довірою більшості населення й мали великий вплив на армію. З огляду на це вождь більшовиків В.Ленін у квітні 1917 р. висунув гасло «Вся влада Радам!». Натомість есеро-меншовицьке керівництво вважало за доцільне «умовно» підтримувати Тимчасовий уряд і шляхом тиску на нього проводити політику демократичних і соціалістичних перетворень у країні. Кінець кінцем це призвело до входження представників есерів і меншовиків («міністрів-соціалістів») у Тимчасовий уряд, а згодом формування есеро-меншовицького за своїм складом Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським.

В Україні процес формування влади мав свою специфіку. Якщо в Росії склалося двовладдя, то в Україні – тривладдя. Поруч зі структурами російського Тимчасового уряду і Радами постала Українська Центральна Рада (УЦР), що була утворена 4(17) березня 1917 р. представниками низки політичних партій та політичних блоків: Товариства українських поступовців (ТУП), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Україн­ської партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін. Головою УЦР був обраний професор-історик, лідер ТУП Михайло Сергійович Грушевський.

6 – 8 квітня 1917 р. відбувся Український національний конгрес, у якому взяли участь 900 делегатів з багатьох губерній України, а також з Петрограду, Москви, Кубані, Криму, де було багато українців. Конгрес ухвалив утворення Центральної Ради, як вищої законодавчої влади, визначив основною ціллю українського національного руху широку національно-територіальну автономію України у складі Російської федеративної демократичної республіки та висунув завдання встановлення української влади на місцях. Центральна Рада обрала свій Комітет УЦР (невдовзі він дістав назву Малої ради) у складі 20, пізніше 40 осіб.

Спроба закріпити правові основи української автономії була здійснена в І Універсалі Центральної Ради. У цьому документі, що був прийнятий 10 червня 1917 р., була проголошена суверенність українського народу на своїй землі: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською; хай народ український на своїй землі має право порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори… Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори».

Відповідно до І Універсалу 28 червня 1917 р. був створений виконавчий орган УЦР, уряд – Генеральний Секретаріат. Очолив його письменник Володимир Кирилович Винниченко. Він також взяв на себе обов’язки генерального секретаря (тобто міністра) внутрішніх справ. Генеральним писарем став П. Христюк, генеральними секретарями стали: фінансових справ – Х. Барановський, міжнаціональних справ – С.Єфремов, військових с прав – С. Петлюра, земельних справ – Б. Мартос, судових справ – В. Садовський, харчових справ – М. Стасюк, освіти – І. Стешенко.

На початку липня 1917 р. пленум Центральної Ради ухвалив рішення, за яким до складу Центральної Ради входили: від Ради селянських депутатів 212 представників, Ради солдатських депутатів – 132, Ради робітничих депутатів – 100, Генерального Військового комітету – 27, учительської спілки, кооператорів і студентства – по 5 представників, духівництва – 1, губерній – 52, великих міст – 23, колоній – 6 представників. Тож система представництва в Центральній Раді була досить складною й не забезпечувала рівні виборчі права громадян.

Розбудова української державності викликала невдоволення у Тимчасовому уряді, під тиском якого УЦР змушена була 3 липня 1917 р. прийняти свій II Універсал. У ньому Центральна Рада заявляла про підтримку дій Тимчасового уряду, про свою єдність з революційною Росією і про свою відмову від вирішення всіх питань щодо української автономії до скликання всеросійських Установчих Зборів, а також погоджувалася ввести до свого складу представників інших народів, що живуть на Україні. Реформована в такий спосіб Центральна Рада мала виділяла наново зі свого складу Генеральний Секретаріат, який хоча і був підзвітний Центральній Раді (її Малій Раді), але затверджувався Тимчасовим урядом і ставав крайовим органом Тимчасового уряду.

У липні 1917 р. Центральна Рада затвердила Статут Генерального Секретаріату, який, однак, був визнаний Тимчасовим урядом у якості його Інструкції Генеральному Секретаріату. Згідно з цим документом Генеральному Секретаріату надавалося право призначати працівників на урядові невиборні посади і контролювати їх діяльність в п’яти українських губерніях – Київській, Подільській, Полтавській, Волинській, Чернігівській. Крім того, замість 14 генеральних секретарів, як визначалося в «Статуті», «Інструкцією» передбачалося лише 9.

Протягом серпня – жовтня 1917 р. Українська Центральна Рада здійснила низку кроків щодо зміцнення автономії України, посилення свого впливу на її політичний і соціально-культурний розвиток. Однак ситуація була такою, що цей розвиток більшою мірою залежав не від зусиль української влади, а від подій у Росії. Наприкінці серпня 1917 р. тут відбувся військовий корніловський заколот. Перед загрозою контрреволюції об’єдналися різні політичні сили, включно з Тимчасовим урядом, усіма партіями демократичної й соціалістичної орієнтації, Українською Центральною Радою. Проте на ділі виявилися здатними зупинити війська генерала Л. Корнілова лише більшовики. Це сприяло зростанню їх авторитету і, як наслідок, «більшовизації» Рад, тобто обранню до більшості Рад і їх керівних органів представників більшовицької партії. Маючи підтримку в армії й на флоті, серед робітників Петрограда, Москви, інших великих промислових центрах Росії, а також здобувши більшість у радах, більшовики наважилися на збройне повстання в Петрограді. 25-26 жовтня (7-8 листопада за новим стилем) влада Тимчасового уряду була повалена. Другий Всеросійський з’їзд Рад, що працював у ці дні, проголосив Росію Республікою Рад і сформував новий уряд – Раду народних комісарів на чолі з В.І. Леніним.

Українська влада, сформована здебільшого з представників українських соціалістичних партій, не визнала легітимність більшовицького уряду. Це знайшло відображення в ІІІ Універсалі Центральної Ради ( 7 листопада 1917 р.), де вже в першому рядку було заявлено: «Тяжка і трудна година впала на землю Російської Республіки… По державі шириться безвластя, безлад, руїна». У зв’язку з цим в Універсалі було проголошено утворення Української Народної Республіки (УНР), до території якої увійшли Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Водночас в Універсалі заявлялося, що Україна залишиться у складі Російської Республіки, коли вона стане «федерацією рівних і вільних народів». Малося на увазі, що більшовицький режим проіснує недовго. В ІІІ Універсалі також проголошувалася «національно-персональна автономія» всіх народностей що населяли Україну, «для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах національного життя». Задекларовано встановлення 8-годинного робочого дня; державний контроль над продукцією; демократичні свободи тощо. Однак у здійсненні своїх рішень УЦР проявила повільність та непослідовність, що зменшило її авторитет і призвело до зростання більшовицького впливу в Україні.