6.4. Січове право

Особливе місце у внутрішньому житті Запорізької Січі займали право і суд. Козаки не визнавала законів, що діяли на території Речі Посполитої. Основу козацького права становили старовинні звичаї, що визнавалися ними. Вони перетворилися на правила суспільної поведінки, підкріплені так званим «здоровим глуздом». Зрозуміло, що у військовому товаристві звичаєве право регулювало всі сторони життя його членів, від військової до господарської.

Військова організація козацтва, яка перебувала в постійному русі, могла породити лише такі звичаї, які ставали загальновизнаними правилами поведінки, що базувалися на «здоровому глузді». Козацьке звичаєве право регулювало усі сторони життя Запорізької Січі, від військової до господарської. Зрозуміло, що кодифікованих нормативних актів, які б регулювали правові відносини на Січі, військове товариство виробити не спромоглося.

Як писав відомий український історик академік Д. Яворницький: «Писаних законів від запорожців годі було сподіватися перед­усім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке мину­ле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і виклас­ти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не до­зволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя; нарешті запорозькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод». Проте було б справедливим зауважити, що у відсутності писаного права на Запоріжжі завжди були зацікавлені старшини, оскільки усна форма права дозволяла їй трактувати стародавні звичаї у власних інтересах.

Військовий спосіб існування козацтва, яке завжди перебувало у стані лавірування між тогочасними великими державами, визначив безумовний уклін у бік формування публічного права. Запорожці виробляли такі специфічні норми публічного права, які могли б забезпечити встановлення певного компромісу між буйними членами козацької громади та визначити правовий стан підлеглого населення, яке проживало на території, що контролювалася Січчю. Як і в більшості інших порубіжних суспільств світу, запорозька старшина завжди вбачала за доцільне зробити охоронцями звичаїв козацької громади заслужених старих вояків. Проте цю категорію січовиків могли становити лише такі «славетні лицарі», які за часів участі у військових походах козацтва виступали у ролі старшини.

Важливе значення для кошової організації мало правове вре­гулювання процедури формування органів влади і управління Січі. Кожен курінь висував свого кандидата у кошові отамани і на­полягав на обранні саме його. Кандидати мали негайно покину­ти зібрання козаків,, щоб особистою участю не впливати на цю начебто демократичну процедуру. У більшості випадків після тривалих суперечок зупиня­лися на одному з кандидатів, до якого направлялась поважна делегація, щоб оголосити обраному волю товариства. Але бували непоодинокі випадки, коли вирішення даного питання було пов’язано з кривавими сутичками козаків-противників. Перевага завжди визнавалася за тією стороною, яка силою просувала свого кандидата на посаду голови Січи. Новообраний кошовий мав кланятися на чотири боки і дякувати товариству. Цього ж дня обирали військову старшину, а по куренях – отаманів. Наступного дня відбувалися вибори військових служників.

Дещо іншою була правова процедура вирішення на раді питань про воєнний похід, особливо якщо йшлося про найману службу іноземному володарю. У такому разі перевага віддавалась рішенню всього кола рядових козаків, оскільки це саме вони становили військову силу Коша. Лише у разі згоди запорозької голоти на участь у війні цей похід і міг відбутися.

У соціальному житті Січі протягом останнього століття її існування особливо важливу роль відігравало правове регулювання такої проблеми, як правила володіння, використання і розпорядження землею. Згідно з нор­мами звичаєвого права, поділ між козаками угідь, призначених для сільськогосподарського обігу здійснювався за жеребом. Усі козаки начебто мали право на задоволення власних потреб землею, однак поступово й у Січі виникало землеволодіння феодального типу. Ось чому відносно швидко і без зайвих бунтів сіроми після ліквідації Січі так звані «вірні козаки» з середовища старшин перетворилися на російську шляхту, яка закріпила за собою спадкове землеволодіння.

На Січі досягла значного розвитку своєрідна сис­тема кримінального права. Злочинними визнавалися діяння, що посягали на військово-політичні, економічні, соціальні й мо­ральні основи січової громади, завдавали шкоди життю, здо­ров'ю, честі і гідності особи. В залежності від об'єкту посягання можна виокремити наступні види злочинів:

1) військова зрада, якою визнавали пияцтво під час військових дій, невиконання наказу старшин і дезертирство;

2) службові злочини, до яких віднесли зловживання службовим становищем і розкрадання скарбниці;

3) злочини проти порядку управління й суду;

4) різноманітні злочини проти особи – від образи й завдання тілесних ушкоджень до вбивства;

5) майнові злочини, до яких належали крадіжка, пограбу­вання і знищення чужого майна;

6) порушення моральних норм – статеві збочення, приведення на Січ жінки, перелюб.

Система покарань була багатоступінчастою – від осуду до страти, яка ділилася на просту (шибениця, побиття киями на смерть) і кваліфіковану. В останньому разі, з погляду сучасних українців, сутність кваліфікованих страт являють собою інтерес скоріше для психіатрів, адже посадження на палю, членоушкодження, коли засудженому ламали або відсікали руку або ногу, відрізали ніс, вухо, язик, та інші заходи протиприродні покарання злочинців викликають жах. Щоправда, на той час жахливі страти здійснювалися навіть у тих країнах, що вважалися найбільш цивілізованими. Тому не дивно, що козаки вправно використовували відповідний досвід не лише турків і татар, а й пихатих польських аристократів, які визнавали себе освяченими і культурними людьми. За дрібні провини застосовували покарання винного у ганебного стовпа.

Судочинство й виконання вироків здійснювалося публічно. Судові функції здійснювалися всією козацькою старшиною – як кошовою, так і паланковою. Вищою апеляційною інстанцією була Військова рада, але іноді найскладніші справи розглядав увесь кіш. Основною судовою ланкою у запорожців був військовий суддя. Проте у випадках вирішення таких справ, які торкалися всього січового товариства суддя передавав їх на розгляд кошовому отаманові або військовій раді. під час здійснення ними відповідних процедур ці суб’єкти звичаєвого права виступали в якості суду першої інстанції. Судові функції виконували й інші представники старшини. Так, здійснення слідчих дій та виконання судових рішень було у компетенції військового осавула, разом з яким розслідування заплутаних справ здійснював військовий довбиш.

Як докази використовувалися визнання підсудним своєї про­вини, пояснення потерпілих, покази свідків, речові докази, письмові документи (у справах цивільно-правового характеру).

При розгляді кримінальної справи злочинцеві пропонували зізнатися в скоєному і щиросердно покаятись. Якщо підсудний не визнавав своєї провини, його прилюдно катували. Вирок звинуваченому в кримі­нальному злочині запорозькі посадовці, відповідальні за здійснення судових функцій, виносили з урахуванням думки козацького товариства.

Приватноправове регулювання на Січі не була розвиненою, тому що взагалі у цьому суспільстві не було й мови про виникнення приватної власності з правом володіння, користування й розпорядження. Приватна власність загалом потребувала встановлення її на засоби виробництва, з яких основним була земля, що належала всьому військовому товариству. До того ж земля могла стати приватною власністю лише за тієї умови, якби її дозволили використовувати у сільськогосподарському обігу за допомогою найманої робочої сили, чия праця могла б приносити додаткову вартість підприємцю, а не батраків. Але в самій Російській імперії лише зароджувався капіталістичний уклад, якого не могло бути тоді в Запорозькій Січі. Таким чином, у запорожців існувало лише право на особисту власність на речі і зброю, а також їхнього права на частку від військової здобичі, спільного полювання чи рибної ловлі. Щоправда, запорозька старшина поступово ставала великим власником земель, свійських тварин, млинків, ставків, хоча формально-юридично їхня власність не була закріплена, а тим більше – загальновизнана.

За козацьким звичаєм, існував специфічний порядок регуляції приватно-правових відносин, причини і сутність яких безпосередньо пов'язані з особливостями соціально-правової організації Січі.

Вирішуючи спори приватного характеру, судді мали схилити сторони до примирення. Тому козак, який не по­годжувався з рішенням суду першої інстанції (курінний отаман), міг звертатися до суду другої інстанції – військового судді, а потім і до суду третьої інстанції – кошового отамана.

Козацьке споріднення, як основа існування і розвитку військового товариства було соціальним організмом, в якому роль приватноправової регуляції не мала істотного зна­чення. Практично це проявлялося в особливому порядку спад­кування. У спадковому праві домінувала звичаєво-правова нор­ма, що зберігала єдність курінного майна. Особисте майно могло обертатися, але в межах курінного товариства. Заповіт практи­кували по лінії курінного споріднення.

У період Нової Січі зимівники козацької старшини перетворилися на великі господарства зі стадами худоби, табунами коней й отарами овець. Потреби господарських і торговельних відносин спричинили розвиток зобов'язального права. Різноманітні угоди між козака­ми (дарування, купівлі-продажу, міни, особистого найму) укла­далися в усній формі. Це не виключало можливості укладання їх у письмовій формі. Зо­бов'язання виникали як із змісту угод, так і внаслідок заподіяння шкоди. Правопору­шення приватного характеру, що розглядалися козацькими су­дами, стосувалися несплаченого боргу, різноманітних збитків, несправедливої грошової претензії, справи про перевищення визначеної в Січі норми продажу товарів.