Розділ іv. Литовсько-руська держава (друга половина XIV – перша половина XVI ст.)

Ключові слова: Люблінська унія, Литовські статути, Устав на волоки, фільваркове господарство, соціальне розшарування, українське козацтво, місцеве самоврядування, галузеве право, судова система.

4.1. Історичний огляд

Після смерті Юрія II у 1340 р. Галицько-Волинська Русь стала місцем зіткнення інтересів Польщі, Литви і частково Угорщини. Буквально через кілька днів після отруєння Юрія II польський король Казимир вторгся в Галичину. Однак йому дали гідну відсіч і він був змушений повернутися знову до Польщі, а галицькі бояри обрали своїм князем одного з своїх – Дмитра Дядка. Волинські ж бояри запросили на престол сина литовського князя Гедиміна молодого Любарта, який доводився зятем померлого Юрія ІІ. Прагнення Литви встановити контроль над галицько-волинськими землями викликало різке невдоволення Польщі і між ними починається тривала боротьба за цю територію. Смерть в 1344 р. Дмитра Дядка й загострення боярських усобиць призвели до посилення прагнення Польщі та Литви захопити галицькі землі.

У 1349 р. під гаслом захисту католицького світу від язичників – литовців (які в той час дійсно ще не були християнами) і схизматиків – українців, які не погодилися в свій час на унію з папським Римом, польський король Казимир вторгся в галицько-волинські землі, захопив Галичину і частину Волині та отримав від татар ярлик на князювання. Вся інша Волинь залишилася за Любартом, який княжив там до 1377 р. Побоюючись зросту невдоволення місцевого населення проти польської окупації, Казимир залишив за землями стару назву «королівство», не переслідував православних і залишив руську мову як державну.

Незабаром, у 1351-1352 рр.. між Польщею і Литвою почалася війна за Галицько-Волинські землі. За умовами перемир'я 1352 Галичина відійшла до Польщі, а Волинь – до Литви. У 1370 р., після смерті Казимира, Галичина відходить Угорщини. Адже у його договорі з угорським королем Людовіком від 1339 р., якщо Казимир помре, не залишивши спадкоємця чоловічої статі, то польська корона і українські землі мали перейти до Угорщини.

У 1372 р. Людовик передає Галичину в намісництво своєму родичу князю Владиславу Опольському, який відразу ж почав утискати православних і проводив німецьку колонізацію краю.

Природно, що польські магнати не могли змиритися з втратою багатих галицьких земель. Литва в цей час набирала сили і перетворювалася в дуже небезпечного ворога. Особливо вона посилилася за спадкоємця Гедиміна князя Ольгерда (1341-1377). Саме при ньому почалося активне проникнення литовців в українські (руські) землі. Ольгерд вважав, що вся Русь повинна належати Литві і задовго до Москви почав процес «збирання» руських земель.

Ольгерд вибрав дуже розумну і тонку тактику. Литовці проголосили, що вони «старого не руйнують, а нового не вводять», залишали у незмінності старий адміністративний апарат, переймали християнство у вигляді православ'я, керувалися «Руською правдою» й тим самим завойовували симпатії руських, які побачили в них своїх захисників. Багато дрібних князів Лівобережної України визнали себе васалами Литви. У 1362 р. литовські війська спокійно увійшли до Києва. Оскільки всі ці землі перебували під політичною владою Золотої Орди, то Ольгерду довелося вступити у війну з татарами. У 1363 р. його військо, в якому знаходилися литовські, українські і смоленські полки розгромило татарське військо під керівництвом трьох ханів на Поділлі, після чого цей край також перейшов до складу Литви. У підсумку, Велике князівство Литовське розкидало свої володіння від Балтійського до Чорного і Азовського морів. У другій половині 14 ст. до складу Литви входили Східна Волинь, Поділля, Київщина та Чернігово-Сіверська земля, тобто основна маса південно-західних руських земель стала частиною Великого князівства Литовського.

Польща з жадібністю поглядала на недоступні їй українські землі. До того ж, і це теж дуже важливо для розуміння наступних подій, набирав силу Тевтонський Орден, який перебував на землях між Польщею та Литвою і активно прагнув розширитися за їх рахунок.

Поляки починають переговори з литовським князем Ягайлом про укладення династичного шлюбу між ним і польської королевою Ядвігою. Умовами цього шлюбу повинно було стати повернення Польщі та Литві втрачених раніше земель, окатоличення Литви, входження литовських і українських земель до складу Польщі. Ягайло ж ставав польським королем. У 1385 р. була підписана Кревська унія, і Ягайло став королем Польщі. У 1387 р. Галичина і Волинь перейшли до складу Польщі.

Однак стосунки між різними станами в об'єднаній державі були дуже напруженими. Українські феодали, в більшості своїй княжого і боярського походження, не хотіли відмовлятися від автономії Великого князівства Литовського, в якому вони перебували в рівному положенні з литовськими феодалами. До того ж їх інтереси в більшості були спрямовані на схід, у бік інших російських земель. Їх підтримувала більша частина литовських феодалів, котрі також боялися втратити свої привілеї. Лідером противників злиття Польщі та Литви виступив кузен короля Ягайла князь Вітовт.

У 1389 р. князь Вітовт був проголошений князем Великого князівства Литовського і по суті Кревська унія припинила своє існування, а Литва знову здобула незалежність. Між Ягайлом і Вітовтом починається тривала боротьба з перемінним успіхом. У кінцевому підсумку в 1413 р. між ними була підписана Городельська унія. Литва отримала автономію, але вона була змушена погодитися на прийняття католицизму. Литовські бояри-католики отримали такі ж права, що й польська шляхта, державні посади могли займати лише католики. У результаті, почалося окатоличення, більшою частиною добровільне, литовських та українських феодалів.

Прагнучи закріпитися на українських землях, що входили до складу Литви Польща посилила на них тиск. У 1452 р. було ліквідовано Волинське князівство, що стало відтепер литовським воєводством, а в 1471 р. було ліквідовано й Київське князівство. На чолі Київщини, Поділля та Волині стали воєводи-намісники.

До середини XVI ст. відбуваються важливі зміни як у Європі, так і в самій Польщі. Розвиток товарно-грошових відносин, додатковий поштовх чому дали великі географічні відкриття, втягував Польщу в ринкове господарство, вимагав введення в обіг дедалі більшої кількості земель, робочих рук, усе більшої кількості сільгосппродукції. У цій ситуації різко зростало значення Україна з її багатими землями. Найбільший доступ до всіх цих багатств мала польська шляхта як панівна політична сила, яка висловлювала явне прагнення до об'єднання Польщі та Литви в одну державу. Литовські й білоруські магнати, навпаки, боячись втратити свої привілеї відстоювали політичну самостійність Литви, а українська і литовська шляхта виступали за зближення Литви і Польщі, щоб обмежити вплив магнатів і отримати такі ж привілеї як і польська шляхта.

У таких умовах у 1569 р. була укладена Люблінська унія. Литовські магнати, новий проект унії яких не підтримали поляки, покинули з'їзд. Скориставшись їхньою відсутністю поляки прийняли рішення про приєднання до Польщі Волині й Підляшшя. Незабаром про бажання приєднатися до Польщі оголосили Київщина і Брацлавщина. Таким чином, коли литовські магнати зрозуміли, що вони програють і повернулися на з'їзд, практично всі українські землі увійшли до складу Польщі. Їм нічого не залишалося робити, як визнати ситуацію, що склалася і підписати Люблінську унію в липні 1569 р. Відповідно до цієї унії Польща і Велике князівство Литовське об'єднувалися в одну державу – Річ Посполиту. Король Польщі одночасно був і Великим князем Литви. Сейми могли бути тільки об'єднаними (польсько-литовськими). Проголошувалася єдина грошова система. Шляхта, як польська так і литовська, мала право володіти землями по всій території держави. Литва, однак, отримала право на власні герб, адміністрацію, фінанси і військо. Також державною мовою в ній залишався староруський, а Литовський статут, прийнятий у 1529 р., визнавався як основа чинного законодавства.

Таким чином, перехід українських земель під владу Польщі означав не тільки окатоличення населення. Різко посилився соціальний гніт, селянство незабаром було остаточно закріпачене, прискорився процес полонізації.

До кінця XVI ст. визначилася доля й тих територій України, які не увійшли до складу Польщі.

З розпадом Галицько-Волинського князівства Закарпатті перейшло до складу Угорщини. Також з середини XIV ст. Шипинською землею (назва Північної Буковини) стали управляти намісники угорських королів. Незабаром, проте, ця територія потрапила в залежність від Молдови. Аж до XVIII ст. офіційною мовою тут була руська, а грошова система й територіальні розділ нагадували тут галицькі. У середині XVI ст. ці землі разом з Молдавським князівством потрапили в залежність від турецького султана.

Зміцнення Московського князівства в XV ст. призвело до того, що дрібні князі Чернігово-Сіверщини почали шукати в ньому підтримку від домагань Литви, що дало привід Москві втручатися у литовські справи. У результаті серії московсько-литовських війн 1522 р. сторони підписали перемир'я, за яким до Московського князівства відходила Чернігово-Сіверська земля.

Таким чином, до кінця XVI ст. південно-західні руські (українські) землі були поділені між п'ятьма державами – Польщею, Литвою, Угорщиною, Молдовою й Московським князівством.