3.3. Правова система

Насамперед слід сказати про джерела, аналіз яких дозволяє скласти уявлення про правову систему південно-західних земель руських земель. По-перше, це звичаї, найбільш древні правила поведінки людей. У міру формування державної системи управління звичаї, вірніше найбільш важливі з них для можновладців, перетворюються на правові звичаї. Отримали своє закріплення такі звичаї, що прийшли з давнини як порядок здійснення кровної помсти, оцінка показання свідків, присяга і ряд інших. Пізніше вони знайшли своє відображення в першому письмовому збірнику російських актів – «Руській правді».

Норми «Руської правди» діяли як до, так і після навали татаро-монголів. У різний час діяли всі три редакції «Руської правди». Причому це відбувалося як у Галицько-Волинському князівстві, так і в інших князівствах Київської Русі. Пояснюється це тим, що в збірнику отримали відображення характерні риси феодального права, закріплені в ньому норми забезпечували захист і існування феодальних правопорядків. Застосування «Руської правди» в Галицько-Волинському князівстві не мало будь-яких значних відмінностей від її застосування в інших руських землях.

Наступним джерелом слід вважати князівське законодавство. Щоправда, історія зберегла їх небагато. До середини XII ст. відноситься грамота князя Івана Берладника. Оскільки Галицьке князівство мало широкі торгові зв'язки з багатьма сусідніми державами – Болгарією, Угорщиною, Чехією – в грамоті регламентувалося правове становище купців з цих країн, зокрема, для болгарських купців, які звільнялися від сплати зборів за привезений товар.

Відомий також заповіт володимиро-волинського князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.), у якому він говорить про порядок передачі своїм спадкоємцям феодально залежного селянства. До 1289 р. належить статутна грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича, в якій він називає розміри і форми феодальних повинностей з міського населення на користь держави. У 1302 р. князь Лев Данилович у грамоті дарував перемишлянському єпископу село Рушевічі з усіма його «урочищами, горами, млин» та населенням. З аналізу цих грамот видно, що поряд зі спадкуванням, даруванням, існувала і купівля землі як спосіб придбання феодальних землеволодінь.

Наступним видом джерел можна назвати різного роду грамоти, договори, поруки, в яких йде мова про різного роду цивільно-правових угодах – продажу, обміні, дарування, застави тощо. У цих документах немає посилань на будь-які правові акти, але можна припустити, що їх автори спиралися на положення «Руської Правди», грамоти князів та інші акти які, на жаль, не дійшли до нас.

Важливим джерелом є також магдебурзьке право, про яке йшлося вище. Своє поширення воно отримало тільки після припинення династії Романовичів, та й то не всіх містах Галицько-Волинського князівства. До того ж застосовувалося воно не в повному обсязі, оскільки основна маса городян не мала змоги брати участь у міському самоврядуванні, та й тиск з боку держави, окремих князів і церкви був досить сильним, щоб мати можливість його обмежити.

Важливе місце у комплексі джерел займає церковне право. Як ми знаємо, спроби папського Рима нав'язати Галицько-Волинському князівству унію при Данилі Романовичі закінчилися невдачею. Тому на землях князівства продовжували діяти церковні статути князів Володимира та Ярослава, хоча в них вносилися поступово деякі зміни, метою яких було ще більше захистити привілеї феодалів. Діяли також такі збірники церковного права як «Керманич» і «Номоканон».

Аналіз усіх цих джерел дозволяє зробити висновок про існування в Галицько-Волинському князівстві важливих інститутів цивільного права – права власності, зобов'язального права, інститутів застави, дарування, купівлі-продажу та інших. У князівських грамотах і договорах з іноземними державами ми зустрічаємо норми публічного та міжнародного права, зокрема щодо недоторканності послів. Досить чітко регулюються права та обов'язки підвладного населення, привілеї феодалів-землевласників.

Що стосується суду й судового процесу, то не треба забувати, що судові функції не були відокремлені від адміністративних. Судові функції виконував князь, потім дворецький. У містах існував війтівської суд. Бояри самі судили своїх підневільних селян.

Окремо існував церковний суд. У його компетенції перебували питання моралі, деякі сімейно-правові та майнові відносини.

Підводячи підсумок існуванню Галицько-Волинського князівства, можна сказати, що після розпаду Київської Русі саме воно виявилося продовжувачем традицій колись єдиної держави. Територія князівства охоплювала до 90 відсотків усієї української території. Князі князівства зуміли вберегти населення від примусової асиміляції з боку західних сусідів. Перетворення князівства до королівства сприяло зміцненню його авторитету серед європейських країн. Відносна незалежність від золотоординських ханів призвела до зростання економічної могутності князівства. розвитку його продуктивних сил.

Однак неможливість створення сильної централізованої влади, передусім через активність боярської опозиції, постійна орієнтація князів на Польщу й Литву для залучення їх на свою сторону у вирішенні внутрішньополітичних суперечок, контакти з папським Римом і готовність прийняти католицтво, щоб забезпечити собі підтримку європейських держав у боротьбі із Золотою Ордою – послаблювали князівство і врешті-решт зробили його ласим і досить слабким об'єктом агресії з боку одвічних «друзів-ворогів» – Польщі, Литви, Угорщини.

Контрольні запитання

1. Які наслідки мав для Київської Русі з’їзд князів у Любечі?

1. Чим відрізнялося галицьке боярство від волинського?

2. У чому історична заслуга Данила Галицького?

3. Які чинники призвели до появи Галицьке-Волинського королівства?

4. Чому Галицьке–Волинське князівство розпалося наприкінці XIV ст.?

5. Яким був адміністративний устрій Галицьке–Волинського князівства?

6. Яку роль в державному управлінні відігравала боярська дума?

7. У чому сутність палацово – вотчинної системи управління?

8. Назвіть основні джерела права у Галицьке–Волинському князівстві?

9. Чому Галицьке–Волинське князівство не зуміло дати відсіч зазіханням з боку Польщі, Литви і Угорщини?