Дестабілізація мембран лізосом

До дестабілізації (лабілізації) мембран лізосом можуть призвести впливи різних речовин і агентів - лабілізаторів мембран лізосом (наприклад, так звані прозапальні вітаміни A, D, К та. ін.). Пошкоджувати мембрани лізосом можуть також деякі мікотоксини, різні канцерогенні речовини, фосфоліпази, активатори і продукти перекисного окислення, двоокис кремнію. Дестабілізуючий вплив на мембрани лізосом мають гіпоксія, порушення кислотно-лужної рівноваги, голодування і білкова недостатність, зміни гормонального статусу, шок, травми, великі оперативні втручання.

Дестабілізація (лабілізація) лізосомних мембран проявляється у вигляді тріщин і розривів. У цих випадках гідролази дифундують у клітину, що призводить до її некрозу або прогресуючого руйнуван­ня шляхом самоперетравлення.

Антагоністами лабілізаторів мембран лізосом є стабілізатори їх мембрани, які захищають її від зовнішнього впливу. До них відносяться холестерол, кортикоїди, вітамін Е в малих дозах, антигістамін. Вони підвищують резистентність клітин. Лізосоми продукують також велике число інактиваторів агресивних агентів, наприклад, при за­паленні, імунних реакціях, інтоксикації. Коли ця функція надмірна і перевищує силу агресії або блокує її природу, лізосоми не беруть більше участі в гомеостазі. Вони ста­ють анормальними і розтягненими.

Серед патологічних ста­нів, які пов’язані з пошкодженням лізосомальних мембран, найбільш вивчені хвороби суглобів. У патогенезі цих хвороб важлива роль належить комплексу ферментів, які звільнюються з лізосом. В основному, це кислі гідролази і, перш за все, протеази типу катепсину Д, які здатні руйнувати глікопротеїдні структури хряща, а також глюкуронідази, колагенази і катіонні білки. Речовини, що стабілізують лізосомальні мембрани (до них належать і саліцилати – солі саліцилової кислоти, наприклад: аспірін), значно зменшують ступінь запалення.

Одним з перспективних напрямків лікування пухлин особливу увагу заслуговують лікарські препарати, що діють на лізосомальні ферменти. Так, при дії цитотоксину або його комбінацій з вітаміном А виявлено збільшення кількості лізосом у клітинах, активація кислої фосфатази та вихід її в цито-

плазму, що приводить до виникнення дистрофічних змін у клітинах пухлин, затримує їхній ріст.

Хвороби накопичення

Серед спадкових хвороб, пов’язаних з порушенням функції лізосом, які називаються лізосомними хворобами, перш за все слід назвати спадкові лізосомні ензимопатії. Вони є наслідком первин­ної генної мутації і проявляються недостатністю чи повною відсутністю певного ферменту, або синтезом білкових молекул із зниженою біокаталітичною активністю. Дефект (відсутність) одного або де­кількох лізосомних ферментів призводить до накопичення в клітині речовин. Тому спадкові лізосомні ензимопатії віднесені до групи хвороб накопичення або тезаурисмозів.

На практиці мова йде не про зайве утворення різноманітних субстанцій, а про уповільнен­ня або зупинку руйнування їх метаболітів при нормальному синтезі.

Група спадкових лізосомних ензимопатій досить велика. Вона яскраво представлена серед глікогенозів (хвороба Помпе), гангліозидозів (хвороби Тея-Сакса, Сандхофа, ювенільний гангліозидоз), гепатозів (хвороби печінки, при якій виявлено дистрофію паренхіми внаслідок первинного порушення обміну речовин у гепатоцитах), ожирін­ня (недостатність ліпаз адипоцитів).

Вираз «лізосомні хвороби» відображає генетичний дефіцит лізосомних ферментів, а не власне пошкодження лізосом. Існує рідкісна хвороба Шедіака-Хігачі, при якій виявляються великі гранули в пошкоджених лізосомах полінуклеарів крові (застарілий термін, це нейтрофіли крові).

Феномен накопичення в лізосомах міді та феритину при гемохроматозі лежить в основі хвороби Вільсона.