Види банкрутства:

- Явне банкрутство характеризується неспроможністю підприємства сплачувати свої борги.

- Умисне банкрутство проявліється в тому, що керівник підприємства або власник в особистих інтересах або в інтересах будьякої іншої особи робить підприємство неплатоспроможним.

- Фіктивне банкрутство це свідомо неправдиве оголошення підприємства неплатоспроможним для одержання від кредиторів відстрочки платежів або списання частини боргів.

3. Методичні основи визначення ймовірності банкрутства.

З метою прогнозування банкрутства на практиці можуть бути використані двофакторні і багатофакторні моделі про­гнозування з виходом на розрахунок такого результуючого показника як індекс кредитоспроможності.

Двофакторна модель оцінювання банкрутства підприємства.

Z = - 0,3877 + 0,579 Q – 1,0736 Кл

Де Q – частка (доля, %) позичкових коштів у загальній величині пасиву балансу;

Кл – коефіціент загальної ліквідності.

Коефіцієнт загальної ліквідності (Кл.заг) (коефіцієнт по­криття) — це відношення поточних активів (Апот) до поточ­них зобов'язань (Зпот);

Кл.заг. = А пот. / З пот.

Цей результат співвідноситься з одиницею і показує, скільки грошових одиниць поточних активів припадає на одну грошову одиницю поточних зобов'язань.

При Кл.заг< 2 вважається, що платоспроможність підпри­ємства невисока і існує певний фінансовий ризик.

При Кл.заг > 3 може виникнути сумнів щодо ефективності використання поточних активів.

Співвідношення 2:1 вважається нормальним, але для дея­ких сфер бізнесу воно може коливатись від 1.2 до 2.5.

При Z > 1 ймовірність банкрутства є високою.

Індекс Альтмана (п”ятифакторна модель оцінки ймовірності банкрутства)(індекс кредитоспроможності)

Одним із підходів до оцінки платоспроможності є розрахунок індексу Альтмана, що визначає ймовірність банкрутства фірми. Цей індекс (Z – рахунок) побудований на основі лінійного багатофакторного рівнення, у якому як змінні обрані показники, що відображають фінансовий стан підприємства, а як функція – коефіціент, що служить орієнтиром для віднесення параметра до групи потенційних банкрутів або до групи успішних підприємств.

Z = 1,2 X1 + 1,4 X2 + 3,3 X3 + 0,6 X4 + 0,99 X5

Де X1 - відношення оборотного капіталу до сукупних активів;

X2 – відношення балансового прибутку до сукупних активів;

X3 – відношення доходу від основної діяльності до сукупних активів;

X4 – відношення ринкової вартості акцій до вартості заборгованої;

X5 – відношення виручки від реалізації до сукупних активів.

Вірогідність банкрутства за значенням Z-рахунку:

< 1,8 – дуже висока;

1,8 – 2,7 – висока;

2,8 – 2,9 – невисока;

> 3 – дуже низька.

Для оцінки кредитоспроможності використовується метод “шість С кредиту” ( за початковими буквами “С” англійських термінів), тобто оцінка шести елементів, які визнані найбільш важливими: репутація, можливості, капітал, забезпечення, умови, контроль.

4. Порядок порушення справи про банкрутство.

Етапами порушення справи про банкрутство є:

• встановлення факту неплатоспроможності боржника;

• документальне підтвердження вимог кредитора, який ініціює порушення справи про банкрутство;

• оцінка майна боржника;

• виявлення всіх можливих кредиторів;

• обгрунтування можливості реструктуризації або санації;

• реструктуризація підприємства або санація (якщо можливі);

• визнання боржника банкрутом.

Процедура порушення справи про банкрутство включає насамперед подання письмової заяви про банкрутство, або боржником, або кредитором, або податковою службою, або контрольно-ревізійною службою. Заява подається до господарського суду, за місцем знаходження боржника, вона є піставою для порушення справи про банкрутство.

В той же час до господарськогоого суду подається заява тих осіб, які бажають взяти участь у реструктуризації, або санації боржника.

Якщо кредиторів, що мають претензії до боржника є два і більше, то господарський суд у місячний термін скликає збори кредиторів.

Судовими процедурами, які застосовують щодо боржника можуть бути:

• розпорядження майном боржника;

• мирова угода;

• санація з поновленням платоспроможності боржника;

• ліквідація банкрута.

Згідно із новою редакцією Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” передбачає встановлення мінімального розміру заборгованості, який може бути підставою для порушення спроави про банкрутство. Введення такого обмеження дозволить відсіяти тих креди­торів, вимоги яких можуть бути задоволені в межах звичай­ного судочинства без порушення справи про банкрутство. У випадку, якщо боржник не виконав вимог кредитора протя­гом трьох місяців згідно закону, то кредитор може подати заяву до суду про порушення справи про банкрутство. При­чому законом визначено, що справа про банкрутство пору­шується при наявності у кредитора відповіді боржника на претензію або виконавчого документа. Визначено, що дока­зом неплатоспроможності боржника, який повинен надати кредитор, є копія неоплаченого розрахункового документа про безспірне списання коштів з рахунків боржника, а також виконавчі документи або інші документи, що підтверджують визнання боржником вимог кредиторів.

Важливим і привабливим для боржника є те, що виробни­ча діяльність у боржника не буде припинятися з початком провадження у справі про банкрутство, а буде продовжуватися аж до початку проведення ліквідаційної процедури.

Важливою у справі про банкрутство є мирова угода — домовленість між боржником і кредиторами щодо відстрочен­ня або розстрочення, а також прощення кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. Мирова угода може бути прийнята у будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. У цій угоді описуються умови, на яких прощаються або повертаються частинами старі борги.

Новим у Законі України "Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом " від 30 червня 1999 року є введення мораторію на задоволення вимог кре­диторів, тобто припинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань зі сплати податків і зборів, термін виконання яких настав до дня введення мораторію, та зупи­нення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів, застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.