55. Правила психологічного впливу на осіб з метою схиляння їх до давання правдивих показань.

Дослідники виділяють наступні правила психологічного впливу на осіб, які вчинили злочини, з метою схиляння їх до давання правдивих показань:

1) правило демонстрації впевненості у винуватості. Слідчий не повинен показувати жодного сумніву у винуватості допитуваного. Навпаки, необхідно демонструвати свою впевненість у його причетності до вчинення злочину та при цьому пам'ятати, що злочинець завжди намагається викликати жаль, співчуття, породити сумніви. При допиті можна поспівчувати, однак в жодному випадку не можна показувати якої-небудь невпевненості у твердженнях щодо його винності. Якщо підозрюваний (обвинувачений) відчує, що у слідчого є сумніви у його винуватості, йому буде складно зробити визнання та дати правдиві показання стосовно вчиненого злочину.

2) правило поміркованості. Не слід вимагати від допитуваного швидкого та повного визнання своєї вини та давання правдивих показань з усіх обставин справи. Нехай винний зізнається у дечому, поверне частину викраденого. Використовуючи подібного роду обставини, згодом можна забезпечити викриття особи у вчиненні злочину.

3) правило дистанції. За будь-якого ступеня соціального контакту з допитуваним слідчий повинен зберігати певну соціальну дистанцію. Це зовсім не перешкоджатиме, як вважають практичні працівники, одержанню тактично значимої інформації. Швидше навпаки: допитуваний, вбачаючи у слідчому професіонала, сильну особистість, швидше схилятиметься до давання правдивих показань. Без необхідності не слід вживати, а тим більше хизуватись кримінальним жаргоном: професійні злочинці все одно знають його краще, а на інших подібна поінформованість не справляє бажаного враження.

4) правило різноманітності вимагає використання різних прийомів психологічного впливу, пошуку серед них оптимального для конкретної ситуації. Важливо враховувати, що найчастіше результативність впливу на винного визначається комплексним застосуванням тактико-психологічних прийомів.

5) правило виконання обіцянок. Досить часто схиляння особи до давання правдивих показань супроводжується певним «торгом», коли слідчий замість достовірної інформації обіцяє допитуваному допомогу у вирішенні якихось проблем (зустріч із сім'єю, придбання сигарет, допомога родичам тощо). У зв'язку з цим, важливо дотримуватись двох принципів: по-перше, обіцяти тільки те, що можна виконати, по-друге, якщо обіцяно, то слід виконати.

6) правило «оптимального блефу» покликане переконати підозрюваного (обвинуваченого) у повній або частковій поінформованості слідчого про обставини вчиненого злочину. Необхідно уникати при допиті конкретизації обвинувачення і не розкривати деталей начебто відомих слідчому обставин. У той же час, слідчий своєю поведінкою, впевненістю повинен демонструвати достатність вини допитуваного.

7) правило терплячого ставлення до спроб виправдання допитуваним злочину, який він вчинив.

56. Психологічні прийоми допиту в конфліктній ситуації.

Як вже вказувалось вище, слідчий зазвичай веде допит, коли допитувана особа знаходиться у стані стресу або стані, близькому до нього. Рівень стресу залежить від величини навантаження та пов'язаний з можливістю слідчого шляхом її збільшення викликати закономірне «звуження свідомості». Стрес, руйнуючи нераціональні для слідства психічні утворення допитуваного, знімає у нього підвищений самоконтроль, руйнує настановлення «на замикання» і неправильну уяву.

Залежно від слідчої ситуації часто застосовуються прийоми протилежного значення: форсований і уповільнений темп допиту, раптовість і послідовність, допущення легенди і припинення неправди.

Суть прийому форсованого і уповільненого темпу допиту Грунтується на тому, що інтенсивна зміна темпу допиту не дозволяє допитуваному ретельно обмірковувати варіанти відповідей і концентрувати увагу на деталях, які характеризують неправдивість його показань. Дослідники рекомендують малозначущі запитання вимовляти у повільному темпі, а викривальні — у прискореному. Усе це створює передумови для підвищення емоційної напруженості: нав'язаний темп бесіди порушує індивідуальний ритм допитуваного, внаслідок чого розвивається втома, знижується свідомий самоконтроль за мовою, поведінкою.

Прийом раптовості полягає у несподіваній постановці запитання, не пов'язаного з раніше поставленими запитаннями та відповідями на них, на яке допитуваний повинен дати негайну відповідь. Натомість, послідовність подання доказів як психологічний прийом застосовується для послідовного пред'явлення доказів у порядку зростання їх сили для викриття допитуваної особи.

Використовуючи прийом допущення легенди, допитуваному надається можливість безперешкодно викладати свій штучно створений завідомо неправдивий варіант розслідуваної події. Допускаючи легенду, слідчий не припиняє завідому неправду негайно, як тільки вона ним виявлена. На відміну від нього, прийом припинення неправди передбачає спростування кожного неправдивого свідчення допитуваного конкретним доказом, який таке свідчення заперечує. Наприклад, повідомлення про відсутність на місці події відразу ж спростовується висновком дактилоскопічної експертизи про залишені відбитки папілярних узорів або показаннями свідків. Декілька послідовних спростувань припиняють повідомлення допитуваним неправди. На початку допиту даний прийом не застосовується, оскільки легенда допитуваним ще не викладена.

У решті прийомів використовуються інші закономірності.

Для прикладу, прийом перерозподілу уваги розрахований на те, що допитуваний спостерігає за тим, на що, у першу чергу, спрямована увага слідчого. У цих місцях він завжди підвищує контроль. Слідчий, враховуючи таку обставину, створює враження, що найзначиміша для нього обставина цікавить його найменше. У зв'язку з цим допитуваний знімає з цього епізоду контроль та в кінцевому підсумку проговорюється про важливі речі.

У такий же спосіб знімається контроль за тим, що повідомляється, і завдяки прийому інерція — при розмові на нейтральну тему (коли знятий контроль) допитуваний може проговоритися.

Прийом дубль ґрунтується на процедурі повторення запитань. Пропозиція продублювати, тобто повторити те ж саме при порівнянні показань, даних на першому та на другому допитах, може дати відомості про те, де саме напруга допитуваного досягає кульмінації: які обставини відтворюються точніше, а які пропускаються, тобто відносяться до другорядних.

Прийом вичікування базується на закономірному прагненні упорядкувати логічний ланцюг доказів. Слідчий згадує в ході допиту ряд непов'язаних між собою епізодів і дає час допитуваному для роздумів (тривалий час не викликає на допит). У результаті цього можна очікувати спробу зробити розповідь більш зв'язаною, в якій прогалини будуть заповнені самою допитуваною особою, яка заінтересована в їх логічності.

Аналогічним є механізм прийому створення незаповненості. Відслідковуючи разом з допитуваним логіку вишиковування фактів, слідчий вказує йому на ряд незрозумілих місць. Потреба звільнитися від нелогічності веде до появи нових відомостей.

Особливої уваги заслуговує прийом виклик — коли слідчий зустрічається з добре відпрацьованою системою лаконічних відповідей, він робить висновок, що допитуваний побоюється вступити в полеміку, щоб не дати слідчому можливості скористатися чимось з повідомленого, він умисно переходить до аналізу епізоду, який допитуваній особі легко пояснити, виправдатись і, навіть, обвинуватити слідчого у непоінформованості. Головне, щоб допитуваний дав пояснення. Після того, відтворюється більш складний епізод, а потім — ще складніший. Допитувана особа, включившись, у своєрідну дуель, намагається все пояснити, використовуючи свою логіку.

Прийом настроювання може бути використаний як підґрунтя для пізнання стилю мислення допитуваного. Слідчий намагається «настроїтись на одну хвилю» з допитуваним, прагнучи разом і паралельно вирішувати одні й ті ж завдання (спочатку не на матеріалах конкретної справи). Критерієм правильності розуміння стилю мислення є правильність прогнозу чергового кроку в логіці допитуваного.