53. Психологічні особливості допиту в конфліктній ситуації.

Конфліктна ситуація допиту характеризується активною протидією допитуваних осіб, незалежно від їх процесуального статусу, намаганнями слідчого встановити істину у справі шляхом одержання від них інформації. Основними способами протидії під час допиту є давання завідомо неправдивих (повністю або частково) показань чи взагалі відмова від давання будь-яких показань.

Мотивами повідомлення завідомо неправдивих показань є: побоювання бути викритим у вчиненому злочині, в яких-небудь аморальних вчинках та отримати за це покарання, моральний осуд; побоювання бути відкинутим особистісно значимою для допитуваного групою внаслідок вчинення стосовно кого-небудь з її членів «зрадництва»; побоювання помсти з боку співучасників злочину; сором за вчинене; бажання приховати інтимні сторони життя; явна або прихована антипатія до слідчого тощо.

У психопатичних, інтелектуально незрілих або інфантильних особистостей мотивами давання завідомо неправдивих показань або відмови від давання показань можуть бути: намагання до самоутвердження, впевненість у своїй начебто особливої винятковості; негативізм до всього, що відбувається, який проявляється в малозрозумілій впертості.

Істотний вплив на мотивацію допитуваного підозрюваного чи обвинуваченого здійснює невизначеність його становища. Стан психічної напруженості може бути потужним спонукальним фактором, зайняти домінуюче місце в структурі його мотиваційної сфери і визначати згодом його наступну поведінку.

Набагато важче пояснити поведінку підозрюваного чи обвинуваченого, який вдається до самообмови. Безсумнівна, на перший погляд, винуватість такої особи, стан психічного напруження, що супроводжує її «зізнання», послаблюють контроль слідчого над ситуацією, викликають ілюзорне відчуття успішно здійсненої пізнавальної діяльності, у зв'язку з чим виникає переоцінка слідчим своїх можливостей та особистих якостей.

Формуванню мотивів самообмови, з одного боку, може сприяти стан безнадійності, своєрідної безвихідності, зумовлений втратою людиною віри у справедливість, гуманність правоохоронних органів, законність їх діяльності, під впливом взяття під варту, затримання за підозрою у вчиненні злочину, а також під впливом того негативного соціального середовища, в якому він відразу ж опиняється, будучи затриманим або взятим під варту.

З іншого боку, обмовляючи себе, допитуваний може переслідувати і суто егоїстичні, корисливі мотиви: визнавши себе винним у «вчиненні» менш тяжкого злочину, вийти з поля зору правоохоронних органів, які ведуть розслідування більш тяжкого злочину, який вчинив допитуваний; взявши на себе всю вину за вчинення групового злочину, домогтися звільнення від кримінальної відповідальності інших співучасників або ж отримати менш суворе покарання.

Крім того, також слід мати на увазі, що причинами самообмови можуть виявитись тимчасовий психічний розлад, слабоумство, душевна хвороба.

У будь-яких показаннях допитуваного, який умисно спотворює істину, міститься неправда. З психологічної точки зору неправда є умисно створеним продуктом мисленої діяльності людини, який у перекрученій (повністю або частково) формі відображає дійсність.

У процесі підготовки неправдивих висловлювань, особі потрібно здійснювати набагато більшу кількість мислених операцій з фіксацією своєї уваги, особливо пам'яті, на тому, які її висловлювання правдиві, а які вигадані. Внаслідок цього відбувається своєрідне роздвоєння свідомості, порушується внутрішня гармонія особистості, у зв'язку з чим різко підвищується напруженість мислених, мнемічних процесів, а це, своєю чергою, негативно впливає на їх якісні показники. Збільшена кількість штучно сконструйованих тверджень та умовиводів завантажує пам'ять, змушує допитуваного постійно порівнювати знову сказане твердження з реальною дійсністю, а також із вже раніше даними показаннями. І чим більше їх стає, тим важче порівнювати зміст вигаданого з реальними фактами, що може проявитись у різного роду обмовах, неадекватних реакціях на запитання слідчого. Ось чому особа, яка говорить завідому неправду, нерідко ризикує проговоритись.

У подібних випадках слідчому потрібно стати вище допитуваного у ранзі рефлексії, зуміти відтворити послідовність його можливих роздумів та результат, до якого він прагне. А потім, імітуючи хід думок допитуваного, продумати серію уточнюючих, доповнюючих запитань, які спонукали б його продовжувати початий ним цикл мислених операцій, частина з яких базується на завідомо неправдивих твердженнях. І чим послідовніше будуть розгортатися слідчим у виді питань первинно сконструйовані неправдиві твердження допитуваного, тим менше у того залишатиметься шансів домогтись за допомогою неправди поставленої мети. В кінцевому підсумку неправда буде виявлена, незалежно від того, чи визнає цей факт допитуваний чи все ще чинитиме опір та здійснюватиме відчайдушні спроби придумати «якіснішу» неправду, виправдовуючи виявлені суперечності малопереконливими поясненнями про те, що його нібито «неправильно зрозуміли». На це і розрахований розроблений метод розгортання неправди.