117.Українці на зламі культурних епох (рубіж хх і ххі ст.). Постмодерн і українство.

Українська культура ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами[1]:

Національне відродження (1917—1933)

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».

Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)

В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

Національно-духовне оновлення (з 1987)

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

Культура незалежної України (1991-….)

Повільне становлення (через постійне протистояння з боку колишніх радянських керівників) та поступове піднесення.

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу. Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР,Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Українство і постмодернізм

Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

В Україні постмодернізм почав розвиватися в 1980-х роках і поширився в 1990-х роках.

Постмодернізм пов’язаний з настроєм утоми, розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей і одночасно як розчарування в ідеалах модернізму з його пафосом радикалізму, ентузіазму, діяльності і спрямованості до утвердження якихось нових, вироблених, спроектованих цінностей. У мистецтві постмодернізму присутнє ігрове освоєння середовища буття людини і культури, світу-хаосу (як він розумівся представниками модернізму), прагнення включити в контекст сучасного мистецтва весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування і коментування. Постмодернізм у мистецтві означає відхід від модерністського екстремізму і нігілізму, осмислення і синтез досвіду всіх попередніх мистецько-стильових традицій.

Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття було літературне об'єднання Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи такі як ММЮННА ТУГА, Музейний провулок 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500» та інші. Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Для України процеси постмодернізації обтяжуються низкою обставин. По-перше, невирішеністю багатьох завдань, які за звичайних обставин долаються в межах Модерну. По-друге, наше суспільство переходить до Постмодерну як до культури посткомуністичної, коли, наприклад, Захід – посткапіталістичної. По-третє, збіглися в часі такі різноякісні процеси, як розрив із неефективними господарськими та соціальними відносинами, рух від фрагментарної до цілісної національної економіки, інтегрування до глобальних інфраструктур.