
- •Технології ейдетики у логопедичній роботі
- •Принципи відносин з дітьми у ігровій терапії (за г. Лендрєтом)
- •Ігротерапія з дітьми, що потребують підвищеної уваги
- •Методика естетичного виховання першокласників засобами української народної дитячої пісні (іі етап)
- •Особливості планування художньої бесіди(тематика)
- •Бесіда: Пісня сонячного струму
- •Естетотерапевтичні основи методу формокорекційної ритмопластики
- •Характеристика основних складових методу формокорекційної ритмопластики: Медитативна гімнастика
- •Драматизація, музичні оповідання, дихальні вправи
- •Мамотерапія
- •Визначення фототерапії. Психолого-педагогічні функції фототерапії
- •Загальна характеристика різних технік, ігор та вправ у фототерапії
- •Ігри на розвиток тактильно-кінестетичої чутливості та дрібної моторики рук.
- •«Відбитки наших рук»:
- •Ігри на розвиток фонематичного слуху та корекцію звуковідтворення
- •5) Окремо готується сама Літера «а».
- •Таке навчання письму:
- •Розрізняють основні форми музикотерапії: рецептивну, активну, інтегративну.
- •Музикотерапія для дітей
- •Музикотерапевтичний вплив:
- •Види художньо-естетичної діяльності
- •Загальна характеристика різних технік, ігор та вправ у фототерапії
- •Основні завдання казкотерапії:
- •Види казок у казкотерапії
- •Хореографічна терапія
- •Концепції естетичного виховання сучасних науковців (г.Тарасенко, л.Масол, Локарєва)
- •Християнсько-духовні основи естетотерапії
- •Психолого-педагогічні функції фотографії (за а. І. Копитіним):
- •Театр природи
- •Особливості планування художньої бесіди(тематика)
- •Бесіда: Пісня сонячного струму
- •«Поле росяне, заколосяне».
Християнсько-духовні основи естетотерапії
Ідея естетотерапії як самостійного псиxолого-педагогічного напрямку діяльності ґрунтується на філософському розумінні естетичного контексту усього процесу становлення й розвитку духовної самостійності людини, сенсу її існування у Всесвіті; на пошуці ідейно-філософських, релігійно-духовних засадах повноцінного людського буття у сучасному соціокультурному середовищі. Визначення понять «духовність» та «духовна криза суспільства» Сьогодення нашої держави позначено духовною кризою суспільства. Її ознаками є: відсутність духовних орієнтирів, відсутність потреби у пізнанні та розвитку, самовдосконаленні. Ціннісні орієнтири молоді визначаються меркантильністю, прагматичністю, вузькоспрямованими чеснотами (енергійність, діловитість, кмітливість). Аналогічна картина спостерігається у дошкільному та молодшому шкільному віці: як показують дослідження, лише 10-20% старших дошкільників здатні виявити чуйність до слабких; без спонукань прийти на допомогу, поділитися з іншим, не сподіваючись на винагороду. Пояснення дітей бувають вельми прагматичними: На питання «Чому ти дав йому іграшку?» діти дають такі варіанти відповідей (за дослідженнями Ж. Юзвак): «щоб поділився зі мною жуйками»; «щоб прийняли мене у гру»; «щоб найкраще до мене ставився»; «щоб знали який у мене тато!». Отже, «педагогічна хвороба» дитячого віку сьогодні визначається як «прагматична мораль». Ось чому у державних документах, що визначають освітньо-виховні завдання на сучасному етапі, йдеться про необхідність духовного розвитку маленької особистості. Для того, щоб успішно розв’язати це завдання, потрібні наукові знання змісту та критеріїв, на основі яких будується виховний процес. На сьогодні ані педагогіка, ані психологія досі не дали єдиного, чіткого поняття терміну «духовність». Виділяються лише такі чотири варіанти тлумачення цього терміну: «духовність» - це інтелектуальність (тобто, духовність ототожнюється з пізнавально-інтелектуальною активністю людини); «духовність» - це творчість; «духовність» - це емоційна чутливість, душевність, людяність, щирість; «духовність» - це релігійність і відданість Богові (у вузькому розумінні). Усі вищеозначені уявлення характеризуються певною однобічністю трактування. Існує думка про необхідність розгляду духовності як інтегрованого поняття, яке об’єднує різноманітні усвідомлені та неусвідомлені форми психічної діяльності людини, що забезпечується дією пізнавально-інтелектуальної, чуттєво-емоційної та вольової сфер особистості й пов’язане з моральними якостями людини. Вченими інституту психології АПН України (Жанна Юзвак) здійснена спроба такого визначення:
ДУХОВНІСТЬ — це прагнення та здатність людини до цілеспрямованого пізнання Істини, Добра, Краси, Любові й ствердження у своїй життєдіяльності загальнолюдських цінностей, усвідомлення своєї єдності зі Всесвітом.
Для розробки теоретичних положень, пов’язаних з розкриттям специфіки «духовності» дитини, доцільно спиратися на загальнометодологічний аспект теорії ноосфери як єдиної духовної оболонки планети (початок XX ст. -Тейяр-де-Шарден, В. І. Вернадський, у наш час - М. М. Мойсєєв). Згідно з цим вченням, людина -- це частина Всесвіту, яка інтегрує духовний досвід (у релігії, науці, мистецтві) й виражає його через різні типи власної діяльності. Одночасно у сучасному науково-педагогічному світі виділяється окрема тенденція трактування духовності, яка пов’язує її із вихованням людини на принципах християнської моралі. Тобто головний шлях формування духовності відбувається через впровадження ідеї християнської любові та моралі, яку читаємо у «Евангелие»: «Полюби ближнього твого, як самого себе».
Серед 10 заповідей «Великого завіту» особливого звучання у контексті зазначеної теми набувають такі:
Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі зверху і що у воді нижче землі, не схиляйся перед ними і не служи їм.
Поважай батька і матір твою, щоб продовжити дні твої на землі.
Не вбивай.
Не прелюбодій.
Не проголошуй брехливого свідоцтва на ближнього твого.
Не бажай домівки ближнього тво