32. Проблема розподілу непрямих витрат між різними виробами

Огляд літературних джерел з досліджуваної проблеми свідчить, що існують різні погляди на класифікацію та методи розподілу непрямих витрат. До непрямих витрат відносяться витрати на утримання та експлуатацію обладнання та виробничих приміщень, витрати на опалення та освітлення функціональних підрозділів підприємства.

Серед методів дослідження розподілу непрямих витрат у сучасній літературі виокремлюють: розподіл витрат за кожним елементом, розподіл витрат на виробництво між видами продукції та центрами відповідальності. Існуючий метод розподілу пропорційно основній заробітній платі набагато скорочує сам процес розмежування, проте він економічно необґрунтований. Справа в тому, що при такому розподілі більшу частину витрат на утримання та експлуатацію обладнання відносять на ті вироби, виробництво яких найменш механізовано, оскільки частка заробітної плати в наведених виробах є вищою, ніж у виробах механізованого випуску. Це викривлює собівартість. Деякі учені-економісти вважають за доцільне здійснювати розподіл витрат за кожним елементом, зокрема, за властивою ознакою, але при цьому пропонується відмовитись від групування непрямих виробничих витрат у комплексні статті.

Практика свідчить, що яким би чином не розподілялись непрямі витрати, безумовної точності та стовідсоткової обґрунтованості у розподілі досягти неможливо, за винятком випадків, коли усі витрати на обслуговування виробництва та управління належать до одного виду продукції.

У західній практиці для одержання об’єктивної інформації використовують АВС- метод. Цей підхід базується на тому, що для кожної функції існує достатньо точний, притаманний лише їй фактор витрат. Система АВС застосовує причинно-наслідкові зв’язки між базами розподілу (факторами витрат) й витратами, а не умовні, як прийнято у традиційній калькуляції.

33.Прогнозування собівартості продукції на етапах її розроблення та освоєння виробництва.

На етапах розробки нової продукції, коли ще відсутні комплект технічної документації і необхідна нормативна база, її собівартість визначається лише як вірогідна прогнозна величина. При цьому використовуються різні методи прогнозних оцінок, серед яких основними є параметричні. Параметричними вони називаються тому що базуються на залежності собівартості продукції від її параметрів — технічних і експлуатаційних показників.

До параметричних методів числення собівартості продукції належать методи: питомих витрат, бальний, кореляційний і агрегатний.

Метод питомих витрат є найпростішим, але якнайменше точним. Відповідно до нього собівартість нового виробу (Сн) визначається по формулі: Сн=Сб.п*Рн, де Сн – собівартість нового виробу, Сб.п – питома собівартість аналогічного виробу, Рн – параметри нового виробу

За баловим методом: де п— кількість параметрів, що впливають на собівартість виробу; бi — кількість балів по i-му параметру нового виробу.

За кореляційним методом: для лінійної форми зв’язку Сн=ао+а1х1+…..апхп; за степеневої форми зв’язку Сн=а_ох^а1*х₂^а2*Х_п^ап, де а1, а2 – величини впливу відповідних параметрів на собівартість, х1,х2 – кількісні показники параметрів виробу.

За агрегатним станом:Сн= ∑С_аі+См, де Саі – собівартість і-го агрегату, См – витрати на загальний монтаж агрегатів