Церковно-громадська праця

Висвячений на священика в 1842, став співробітником греко-католицької парафії у Микитинцях недалеко Коломиї, залишившись надалі під церковним наглядом. З 1848 — професор руської (української) мови і літератури Львівського університету, а в 1864—1866 рр. — ректор цього навчального закладу.

Належав до «Руської трійці». Видав альманах разом з М. Шашкевичем і І. Вагилевичем — «Русалка Дністровая» (1837), у якому публікував патріотичні поезії.

Розчарування і зневіра

Під впливом М. Погодіна перейшов на москвофільські позиції і 1867 року переїхав до Російської імперії. Жив у Вільно (нині Вільнюс, Литва), де став головою Археографічної комісії.

Автор наукових праць з літератури, історії, етнографії. Найважливіша праця — «Народні пісні Галицької і Угорської Русі», кн. 1-4 (1878)

Вагилевич Іван Миколайович

Іван Вагилевич
Ім'я при народженні:	Вагилевич Іван Миколайович
Псевдоніми, Криптоніми:	Вагилевич Далибор, Волк Заклика
Дата народження:	2 вересня 1811
Місце народження:	Ясень, тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області.
Дата смерті:	10 червня 1866
Місце смерті:	Львів
Національність:	українець

Іван Вагилевич Iwan Wahylewycz, рос. Иван Вагилевич; псевд. і крипт.: Вагилевич Далибор, Волк Заклика; *2 вересня 1811 —†10 червня 1866) — український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч.

Народився у сім'ї пароха в селі Ясень (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області). Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях.

Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у1835 році (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837 році, (дозволена цензурою Угорського королівства і видана в Будапешті, але заборонена цензурою Греко-Католицької Церкви). 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Вагилевича висвятили на священника лише через сім років після того, як він закінчив семінарію.

У 1846—1848 роках був душпастирем у селі Нестаничі (тепер Радехівського району).

Під час «весни народів» Вагилевич 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Він став редактором газети угруповання української шляхти "Руський Собор" "Дневник руський" і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму.

Після розгрому революціонерів кардинал Михайло Левицький позбавив Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації Вагилевич вирішив перейти на лютеранство. Таким чином він втратив підтримку своїх покровителів — князя Лева Сапіги та графа Маврикія Дідушицького. Останній, який був куратором бібліотеки Оссолінських (тепер — Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України), наполіг на його звільненні. Вагилевич пропрацював лише дев'ять місяців у 1851 на посаді кустоша (директора) бібліотеки.

Вагилевич ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: він був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті львівській», коригував виступи депутатів Галицького сейму, брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. 1862 року він одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті

Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові. Його могилу на Личаківському цвинтарі розшукати неможливо. На полі № 5 стоїть гранітний обеліск із його іменем, проте існують твердження, що ця могила не автентична.