76. Міжнародні кризи та конфліктина поч. ХХст. Творення троїстого блоку та антанти

Створення Троїстого блоку

Головною проблемою європейських держав у їхньому силовому протистоянні були пошуки союзників для забезпечення політичної рівноваги в Європі. У першій половині ХIХ століття європейська політика зводилася до створення коаліцій, що врівноважували міць Франції. Із цією метою, наприклад, у 1815 р., після розгрому Наполеона, Австрія, Великобританія, Пруссія і Росія спробували забезпечити стабільність шляхом створення континентальної системи безпеки — Священного союзу. Але до середини ХIХ століття цей союз розпався через суперечності між його засновниками.

В останній третині ХIХ століття міжнародна нестабільність посилилася. Створення Німецької імперії (1871 р.), що продемонструвала свою могутність перемогою над Францією, істотно змінило ситуацію на європейському континенті. Надалі зовнішня політика німецького уряду була спрямована на досягнення домінуючого положення Німеччини в Європі. Щоб позбавити Францію можливості помститися за свою поразку, німецький канцлер О. фон Бісмарк спробував знайти надійних союзників. У 1873 р. йому вдалося створити Союз трьох імператорів — Німеччини, Австро-Угорщині й Росії. Але цей союз виявився не дуже надійним, оскільки Росія виступила на підтримку Франції. Погіршення відносин з Росією підштовхнуло Німеччину до подальшого зближення з Австро-Угорщиною. Хоча Бісмарку й не вдалося схилити австрійський уряд до підтримки Німеччини проти Франції, але все-таки у 1879 р. між Німеччиною й Австро-Угорщиною був підписаний секретний союзний договір про спільну оборону проти нападу Росії. Згодом до цієї коаліції вдалося залучити й Італію, у якої були серйозні суперечності з Францією через контроль над Північною Африкою. 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина й Італія підписали Троїстий союз, спрямований проти Франції і Росії (проіснував до 1915 р.). Німеччина намагалася залучити до участі в союзі й Англію, але ці спроби виявилися марними. Незважаючи на гострі колоніальні суперечності з Францією і Росією, Англія залишалася вірною політиці «блискучої ізоляції» — не хотіла зв’язувати себе довгостроковими договорами з жодною з європейських держав.

Отже, виникнення Троїстого союзу поклало початок розколу Європи на угруповання, що ворогували між собою.

Посилення англо­німецьких суперечностей

Після коронації нового імператора Німеччини Вільгельма II (1888 р.) і відставки Бісмарка (1890 р.) Німеччина стала ще активніше боротися за своє місце під сонцем, робити більш рішучі кроки в політиці. Посилюється її економічна й військова міць, починається будівництво потужного флоту. Правлячі кола Німеччини стали на шлях корінного переділу світу на свою користь.

Це стривожило уряд Великобританії — найбільшої колоніальної імперії того часу. Лондон у жодному разі не хотів допустити переділу колоній. Крім того, Великобританія надто залежала від морської торгівлі і вважала свій флот найважливішою гарантією виживання. Тому посилення німецького флоту створювало реальну загрозу морській гегемонії англійців. І хоча до кінця ХIХ століття уряд Великобританії продовжував дотримуватись принципу «блискучої ізоляції», політична ситуація в Європі, що ускладнювалася, підштовхувала Лондон до пошуків надійних союзників проти Німеччини.

Створення Антанти

У 80-ті рр. ХIХ століття відносини між Росією і Німеччиною повільно, але неухильно погіршувалися. У 1887 р. Союз трьох імперій розпався. Зростанням напруженості в російсько-німецьких відносинах спробувала скористатися Франція, яка прагнула перебороти свою зовнішньополітичну ізоляцію. Бісмарк, намагаючись учинити економічний тиск на Росію, закрив царському урядові вихід на німецький грошовий ринок. Тоді Росія звернулася із проханням про позики до французької біржі. І незабаром Франція стає найбільшим кредитором Російської імперії. Зближення республіканської Франції і царської Росії полегшувалося тим, що між ними не існувало серйозних суперечностей ні з питань європейської політики, ні з колоніальних проблем.

На початку 90-х рр. ХIХ століття військово-політичне зближення двох країн знайшло своє юридичне оформлення. У 1891 р. між Росією і Францією був підписаний консультативний пакт, а в 1893 р. — секретна військова конвенція про спільні дії у війні проти Німеччини. Підписання цієї конвенції завершило оформлення франко-російського союзу.

Здавалося, що утворення франко-російського союзу створювало противагу Троїстому пакту і тим самим стабілізувало ситуацію в Європі. Але реальне виникнення цього союзу тільки підхльоснуло суперництво між двома блоками, тепер уже цілком визначеними, оскільки ніхто з їхніх керівників не збирався жертвувати інтересами фінансової олігархії своїх країн.

Отже, досягнутий баланс у Європі був нестійким. Тому обидва блоки прагнули залучити на свій бік нових союзників.

Нова політична ситуація позначилася на позиції Великобританії. Територіальні домагання Німеччини, що швидко зростали, збільшення її економічного і військового потенціалу, а головне — витіснення з деяких ринків англійських товарів німецькими примусило керівників Великобританії переглянути свою традиційну політику «блискучої ізоляції». У 1904 р. було підписано англо-французьку угоду про розподіл сфер впливу в Африці. Ця угода одержала назву Антанта (від франц. «згода»). Вона відкривала можливості для широкого співробітництва двох країн проти Німеччини (хоча про неї в документі не було сказано жодного слова). Зростання зовнішньополітичної активності Німеччини примусило Францію і Великобританію в 1906 р. домовитися про військове співробітництво.

З метою остаточного визначення місця Росії в системі європейських союзів необхідно було врегулювати відносини з партнером Франції — Великобританією. У 1907 р. після тривалих переговорів за сприяння Франції вдалося укласти англо-російську угоду про поділ сфер впливу на Середньому Сході. Ця угода відкрила можливість співробітництва Росії і Великобританії проти Німеччини. Англо-російська угода 1907 р. завершила формування нового воєнно-політичного блоку, що увійшов в історію як Антанта.

Отже, перегрупування сил у Європі в основному завершилася. Європа остаточно розкололася на два конфронтуючі між собою військові блоки.

Міжнародні кризи та конфлікти на початку XX століття

— У 1894–1895 рр. відбулася японо-китайська війна, у результаті якої Японія захопила ряд китайських територій (острів Тайвань і Пескадорські острови).

— У 1898 р. спалахнула американо-іспанська війна — перша війна за переділ світу.— У 1899–1902 рр. відбулася англо-бурська війна (бури — нащадки голландських, французьких і німецьких поселенців на півдні Африки), у результаті якої Великобританія захопила дві бурські республіки у Південній Африці — Трансвааль і Оранжеву республіку.

— У 1904–1905 рр. відбулася російсько-японська війна. У результаті своєї перемоги Японія одержала південну частину російського острова Сахалін, а також території, орендовані Росією в Північно-Східному Китаї.

— У 1905–1906 рр. виникла перша марокканська криза — гострий конфлікт між Німеччиною, Великобританією і Францією за панування в Марокко.

— У 1908–1909 рр. виникла боснійська криза. Австро-Угорщина приєднала до себе давно окуповані її військами Боснію і Герцеговину.

— У 1911 р. виникла друга марокканська криза.

— У 1911 р. відбулася італо-турецька (Триполітанська) війна.

Ї У 1912–1913 рр. відбулися дві Балканські війни

77.Тоталітарний характер сталінського режиму

1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна у боротьбі з ленінськими соратниками за владу. Він же започаткував утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР. Причинами встановлення режиму особистої влади Сталіна в СРСР були: — відсутність традицій політичної демократії в країні та реальних демократичних свобод; — низький рівень громадянської політичної культури населення СРСР; — зосередження політичної влади в руках однієї партії; — невисокий інтелектуальний рівень керівництва ВКП(б), обмеженість його політичної культури; — внутрішня природа радянської влади, яка була диктатурою класу, що переросла у диктатуру партії і не заперечувала можливості диктатури однієї особи; — наявність чисельного бюрократичного апарату, добробут якого залежав від збереження командно-адміністративної системи.

80.Вступ у першу світову війну сша

Вступ у війну Сполучених Штатів Америки. США довго не брали участі у війні. Зовнішня політика, що спира­лася на доктрину Монро¹ (1823 p.), й сильні ізоляціоністські кола у США стримували вступ США до будь-якого з блоків.

Позиція нейтральної держави давала змогу вигідно торгувати практично з усіма країнами, оскільки економічні проблеми, які виникли в усіх воюючих держав, фактично не торкнулися американців. Проте наближення кінця війни викликало побоювання у правлячих колах США, що вони мо­жуть не встигнути до завершення боротьби за переділ світу.

1 лютого 1917 p. Німеччина оголосила перехід до необмеженої підводної війни проти будь-яких суден, які прямують у порти Антанти. В 1915 немецкая подводная лодка потопила британское пассажирское судно «Лузитания», при этом погибли более 100 американских граждан. Вильсон немедленно заявил Германии, что неспровоцированные нападения подводных лодок на суда нейтральных стран являются нарушением общепринятых норм международного права и должны быть прекращены. Германия в конце концов согласилась прекратить неограниченную подводную войну, но лишь после угрозы Вильсона применить самые решительные меры.

З лютого США розірвали дип­ломатичні відносини з Німеччиною й 6 квітня 1917р. всту­пили у першу світову війну.

Цей крок забезпечив американським промисловцям нові військові замовлення. В країні було запроваджено військову повинність, були ухвалені закони про нові асиг­нування на озброєння армії й флоту.

Найголовнішим було те, що США мали намір затвердити своє лідерство на земній кулі, взяти на себе роль світового арбітра, очо­лити процес перебудови всієї системи міжнародних відносин.

94.Причини перемоги більшовиків у громадянській війні: - політичні прорахунки їхніх противників щодо селянства, розкол сил опозиції, терор проти населення; - прорахунки опозиції у національному питанні, відмова у підтримці національних рухів; - неузгодженість дій сил опозиції, амбіційність їхніх лідерів, спроба спиратися на сили інтервентів, вузькість соціальної бази руху опозиції; - інтервенція 14 держав дала змогу більшовикам використати патріотичне піднесення населення; - стратегічно вигідне розміщення частин Червоної армії в центрі Росії, що давало можливість використовувати всі економічні та стратегічні переваги при організації військових дій, залучення до служби в Червону армію талановитих офіцерів царської армії з бойовим досвідом; - широка більшовицька пропаганда серед населення радикальної програми перетворень у суспільстві (побудова соціалізму); - втома населення від безвладдя, його байдужість до подій в країні, прагнення спокою та порядку.

96. 1.відкриту дипломатію; 2.свободу торгового судноплавства; 3.свободу торгівлі; 4.скорочення озброєнь; 5.врегулювання колоніальних питань; 6.евакуацію німецьких військ з території Росії, надан­ня їй можливості самостійно визначати політику, вступи­ти до співтовариства вільних націй; 7.звільнення й відбудову Бельгії; 8. повернення Франції Ельзасу та Лотарингії; 9.виправлення кордонів Італії відповідно до національ­них ознак; 10.автономію народам Австро-Угорщини; 11. звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорно­горії; 12.самостійність турецьких частин Османської імперії, автономію для її національних частин; 13. утворення незалежної Польської держави з вихо­дом до моря; 14.створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності як великих, так і малих країн.