24. Становище Українcької культури в Литовській державі.

У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земель утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість українців білорусів, що входили до складу Литовської державі, їх чисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з такою ж культурою і урядовою мовою. Українською ("руською") мовою було написано зведення державних законів — "Литовський статут". Нею ж велося листування, судочинство, літературна творчість.

У 1569 р. в Любліні був підписаний акт про унію: Польща та Литва стали об'єднаною державою— Річчю Посполитою.

Становище української мови погіршується. Польська шляхта намагається силою прилучити український народ до польської мови.

Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої, у XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура. Україн стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українське слово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку.

На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус.

З цього приводу академік М.Грушевський писав: "Українській нарід, як порівняти його до московського приміром, - був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє надходили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених".

25. Еволюція української церкви в хіv-хv ст.

Київська, Галицька, Литовська та Московська митрополії.

Великої шкоди Церкві завдало нашестя монголо-татар (1237-42 рр.), які були язичниками і до християнства ставились переважно толерантно (доки не прийняли іслам у 1321 р.). Проте внаслідок військових дій, коли Київ і сотні церков і монастирів лежали в руїнах, постало питання перенесення митрополичої кафедри у найвіддаленіші від степових кочівників залюднені регіони із кращим природним захистом (ліси, річки, болота та озера, височини) та поближче до зростаючих політичних керівних центрів. В умовах, коли посилюється значення окраїн Київської Русі: Новгорода, Галицько-Волинського князівства й Московщини, а згодом українські землі розподіляються між Литвою та Польщею, - Київська митрополія починає ділитись.

На основі Галицької, Перемишльської, Володимирської, Луцької, Турівської та Холмської єпархій створено (1301-03 рр.) Галицьку митрополію (центр - м. Галич на Прикарпатті), до якої зараховано й Буковину. Галицька митрополія проіснувала до 1401 р. й відновилась лише на початку ХІХ ст. як греко-католицька.

Київські митрополити з 1299 р. перебираються до Владіміра-на-Клязмі (з 1325 р. - у Москву). На противагу їм, для українсько-білоруських єпархій, що потрапили під владу Литви створено Литовську митрополію, що існувала в ХІV-XV ст.

Іноді одночасно керували три митрополити (у Москві, Києві та Галичі), іноді вся влада зосереджувалась у руках одного. Така нестійкість існувала до 1448 р., коли собор у Москві проголосив «митрополита Московського і всея Руси», канонічність якого визнано лише 1589 р. (відтоді в Москві встановився патріархат). Територію, що належала до Галицької митрополії, у грецьких джерелах називають «Малою Руссю» на противагу «Великій Русі» - усій іншій території Київської митрополії. Згодом «Малою Руссю» стали називати «Велику», тобто Київську митрополію, а назву «Велика Русь» уживали стосовно Московської митрополії.

Із 1458 р. Київська митрополія охоплювала лише українські та білорусько-литовські землі, що належали Литві та Польщі, й адміністративно поділялась на дев'ять єпархій: Полоцьку, Смоленську, Пінську, Володимиро-Берестейську, Холмську, Перемишльську, Львівську, Луцьку, Чернігівську. Білгородська та Юріївська єпархії після нашестя монголів були скасовані.

І Москва, і Київ (Литва) претендували на релігійну юрисдикцію й над землями Новгорода, аж доки у ІІ пол. ХV ст. держава Новгорода Великого втратила свою незалежність на користь Москви.