Тема: Практика

1. Поняття практики. Практика, діяльність і трудова діяльність.

2. Структура практика. Види практичної діяльності.

Література:

Деятельность: теории, методология, проблеми. — М., 1990.

Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 15.

Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.273-282.

Питання про відношення людини до навколишнього світу є одним із центральних при розв'язанні світоглядних проблем. В класичній європейській філософії склалися два основних підходи до осмислення взаємозв'язку людини і світу. Перший підхід — це натуралістичне і споглядальне розуміння людини та її відношення до навкілля. Людина розглядається представниками цього напрямку як частина природи, яка органічно вросла в середовище, що її оточує, в природне буття; вона є елементом природно-соціального універсума. Вихідним типом взаємодії людини і природи є пасивне сприйняття людиною впливів зовнішнього світу.

Другий підхід розроблявся в основному представниками ідеалістичної течії у філософії (Платон, Гегель, Гуссерль). Вони висунули на передній план активну сторону людського відношення до буття, його творчий аспект. Однак в ідеалізмі активність людини досить часто тлумачиться виключно як духовно-теоретична діяльність, і, окрім того, не як перетворююча, а як створююча світ діяльність.

Сучасна філософія вийшла на новий рівень розуміння взаємодії людини і світу. Для опису цієї взаємодії у філософії було вироблене поняття «практика».

Практика — це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взазмодії людини з оточуючим середовищем.

Близьким за змістом до практики є поняття «діяльність» і «праця». Але разом з тим кожне із зазначених понять має свій специфічний зміст і не тотожне з практикою.

Діяльність є поняттям більш широким за обсягом у порівнянні з практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілком вираженою через її предметно-речові результати. Діяльність охоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як в практичній, так і теоретичній формі. Залежно від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:

— діяльність по перетворенню природи;

—діяльність по перетворенню суспільства, що постає у революційно-руйнівній і у конструктивно-організаційній формах;

• діяльність по формуванню і перетворенню самої людини;

• діяльність по самовдосконаленню;

• пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об'єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;

—ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надає об'єктивно-суб'єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;

—комунікативна діяльність або спілкування у різноманітних формах.

Діяльність, отже, постає як процес універсального ставлення людини до світу і водночас як становлення цілісності самої людини як суб'єкта історичного розвитку Світу.

Поняття «праця» є більш вузьким стосовно практики. Праця є процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі і тим самим суб'єктивує (олюднює) світ предметності.

Структура практики. У найзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи: суб'єктивну діяльність людини і об'єктивні (незалежні від людини) властивості буття. При більш детальному підході можна виявити такі основні структурні елементи практики: потреби людини, ціль (мета) діяльності, мотиви діяльності, засоби діяльності, власне діяльність, результати діяльності. Практика завжди виступає єдністю суб'єктивного і об'єктивного. Діалектика взаємозв'язку цих аспектів виявляється в тому, що в ході практики відбувається опредмечення ідеальних цілей суб'єкта в реальній дійсності, тобто об'єктивність набуває статусу суб'єктивності.

З другого ж боку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові його властивості і тим самим її суб'єктивність стає у більшій мірі наповнена об'єктивним змістом.

існують два якісно різних об'єкти людської активності — природа як така та соціум як система суспільних відносин та засад. В залежності від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-виробничу і соціально-історичну:

Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на природу, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого є перетворення природи у відповідності потребами людини. Історична практика — це такий вид практики, який спрямований передусім на зміну способів життєдіяльності людей, тобто конкретно-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних і політичних загалом інституцій, громадських установ, соціальних відносин і т.п.

Дані види практики відрізняються одна від одної об'єктом перетворення, цілям та засобами діяльності. У виробничій практиці засобами діяльності виступають фізичні сили самої людини та різноманітний світ матеріальних штучно створених засобів, а її метою є створення певних предметів. У рамках. соціально-історичної практики люди використовують в якості засобів громадські установи, інститути, партії, інші об'єднання. Метою цього виду практичної діяльності є зміна суспільства, характеру соціального життя, політичних, юридичних та інших відносин.

Слід також пам'ятати, що поруч з виробничою і соціальною існує і така форма практики як науковий експеримент, який в останні десятиріччя починає все більш активно впливати на всі сторони життя суспільства.

Отже, практика (наголосимо ще раз) — це активна чуттєво-матеріальна діяльність конкретно-історичного суб'єкта, у ході якої він здійснює матеріальне перетворення об'єкта відповідно до своїх цілей, ідеального проекту дійсності, а також змінюється і розвивається сам.