Форми суспільної свідомості
2А. Категорія субстанції.
Субстанція. Категорія субстанції (лат. substantia — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).
Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні: 1.— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;
2.— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.
Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в раціоналістичній філософії Нового часу. Емпіризм заперечував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат властивостей. І. Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмінному, на думку Канта, можлива наука. Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб'єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як ступені розвитку одного і того ж.
У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософських понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.
В онтології М. Гартмана поняття «субстанція» охоплює відносну стабільність (усталеність, незмінність) в процесах, в мінливому, а також означає субстрат, носій мінливості. В цьому значенні, вважає він, поняття субстанції правомірно вживати лише у сфері неживої природи, де відносно незмінним виступає матерія чи енергія. В інших сферах буття (зокрема в психічній та духовній) незмінність також наявна («Я» в потоці психічних переживань, незмінне в культурі), але вони позбавлені моменту субстратності. І тому застосування поняття субстанції в цих сферах недоречне.
У європейській філософії існують субстанційні та несубстанційні концепції (моделі світу). До несубстанційних відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне становище посідала саме субстанційна модель. Однозначної відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною в європейській філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї моделі. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумовлена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впливає на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ (як членувати і упорядковувати). А судження (речення) в індоєвропейських мовах будується за принципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сонце світить, трава зелена). Увага акцентована на предмет; не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси безособові займенники в англійській (it), німецькій (man) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустрічаються вирази типу «дощить», «світає», «мені не спиться», то в романо-германських мовах такі «безпідметні» судження неможливі. Там обов'язково повинен бути підмет (предмет). Вважають, що саме така структура мови вплинула на «предметне» (а не «процесуальне») бачення світу в європейській культурі. Так, європеєць скаже: «грім гримить, вітер віє, хвиля біжить», хоча тут відсутні «предмети», які виконують дію. Це чиста «процесуальність», переведена у форму «предмет діє». Тому саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель європейської філософії.
Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в процесі). Будь-яка зміна є зміною чогось, якогось субстрату. Усталеність (незмінність) в навколишньому світі виражається через відносну стабільність речей (від атомного до космічного рівня) і через наявність законів збереження (збереження маси та енергії, імпульсу та ін.). Однак розвиток науки довів, що єдиної основи світу на зразок неподільних атомів чи незнищуваної маси немає. Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не існує. Речам (тілам, процесам, сущому взагалі) притаманні властивості субстанційності й процесуальності. Можна погодитись з О. Контом (закон трьох стадій), що субстанція як абсолютна першооснова — це примарний спосіб пояснення світу, щось на зразок флогістону у фізиці.
Це, однак, не заперечує правомірності вживання поняття «субстанція» у відносному значенні. Так в процесах хімічних перетворень атоми виступають як відносно незмінна субстанція. У фізичних процесах такою субстанцією може виступати маса (матерія) чи енергія, але це не абсолютні величини. Вони зберігають усталеність (незмінність) лише в певних межах, за якими вони постають як щось мінливе.
Сучасна філософія загалом тяжіє швидше до несубстанційної моделі світу. Світ, за висловом Вітгенштейна, — це сукупність фактів.