7. Характеристика прямих і непрямих податків у Франції.

Податкова система Франції - сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів Франції, що стягуються в установленому порядку.

Особливості податкової системи Франції:

1. високі соціальні податки – платежі та внески у фонди соціального призначення (більше 40% загальної суми у порівнянні з 30% по країнах ЄС).

2. фіскальне значення непрямого оподаткування (податків на споживання) у загальній сумі державних доходів перевищують долю прямих. Не випадково Франція – батьківщина ПДВ.

3. в основі бюдж. процесу - принцип пріоритету ресурсів. - затвердження парламентом споч. доход. частини бюджету, потім видаткової.

4. політика децентралізації - розширення прав місц. органів самовряд.

5. відповідно до вимог уніфікації податкових систем в рамках ЄС оподаткування з одночасним розширенням податкової бази за рахунок скасування пільг.

Загалом податки та збори у Франції становлять близько 90 % дохідної частини бюджету. При досить централізованій системі законодавства у сфері оподаткування місцевим органам самоврядування належить відносна автономія. Вони можуть самостійно встановлювати місцеві податки.

Питома вага податків у ВВП Франції = 45,8% (на 5 % вище від оподатк. ЄС). Дольова частка окремих податків у ВВП складала: прибутк. податок – 8,1%; податок на прибуток підприємств – 2,9%; внески на соц. страхування – 16,6%; под. на споживання (тов. і посл.) – 12,3%; інші податки – 5,9%. Структура бюджетних доходів від податкових надходжень (в %): прибутковий податок – 12,2; податок на прибуток корпорацій – 5,2; внески у фонди соц. призначення – 43,3; податок на заробітну плату – 1,8; податок на майно – 4,8; податки на товари і послуги – 29,4; інші податки – 3,3%.

ПДВ - встановлено на операції виробничого та комерційного характеру.

ставки: стандартна (19,6%) і понижена (2,2% і 5,5%). Оподаткування за пониженою ставкою - для сільськогосп. продукції та продовольства, медикаментів і мед. обладнання, книг, вантажних і пасажир. перевезень, культурних заходів, турист. і готел. послуг, а також для обідів працівників підприємств протягом роб. дня. Підвищена ставка — 22 %: на алкоголь, автомобілі, тютюнові вироби, предмети розкоші.

Від сплати ПДВ звільняються:

Малі підприємства – якщо їх оборот за фін. рік не перевищ 70 тис. євро.

Всі операції, пов’язані з експортом.

Банківська і фінансова діяльність.

Послуги приватних лікарів і викладачів.

Сільське господарство і рибальство.

Держ. установи, що здійснюють адмін., соц, культурні і спорт. функції.

ПДВ сплачується 1 раз у місяць згідно поданої декларації. Крім ПДВ, оподат-ня споживання, зазвичай, здій-ся за доп. акцизів на нафтопродукти; електроенергію; спиртні напої та пиво; мінер. воду; тютюн. вироби; цукор і кордит. вироби; деякі продов. товари, вироблені з олійних і зернових культур; сірники; дорогоц. метали та ювелірні вироби; витвори мистецтва й антикваріат; страхові та біржові операції; гральний бізнес; телевіз. рекламу.

Податки на операції з нерухомістю, цін. паперами та ін. рухомим майном

Диференціація ставок залежить від терміну знаходження будівель у власності продавця. нульова ставка - продаж будинку фактичного проживання, від першої продажі, і від продажі нерухомості, що знах-ся у власності не менше 32 р. За максим. ставкою опод-ся доходи від реалізації нерухомості, проданої в перші 2 р. після її придбання.

Прибуток одержаний від операцій із цінними паперами, оподатковуються за ставкою 16% у випадку, якщо величина прибутку перевищує 307600 євро. Прибуток, одержаний від операцій з іншим рухомим майном опод-ся у випадку, коли сума угоди перевищує 20000 євро. Для витворів мистецтва встановлені дві ставки: 4,5% і 7% – для предметів мистецтва, для виробів із дорогоцінних металів – 7,5%.

Податок на прибутки

Серед прямих податків у французькій податковій системі домінує прибуткове оподаткування фізичних і юридичних осіб (корпорацій). Прибутковий податок із фізичних осіб забезпечує близько 1/5 доходів державного бюджету.

Прибутковий податок справляється із осіб, дохід яких перевищує неоподатковуваний мінімум (25610 євро на рік), за шестирозрядною прогресивною шкалою. Мінімальна ставка 10,52%, максимальна – 47%. Одна з особливостей французького прибуткового оподаткування полягає в системі так званих коефіцієнтів. Самотні платники без дітей мають коефіцієнт 1, подружжя без дітей – 2, подружжя з однією дитиною – 2,5, з двома дітьми – 3 і т. д. (Податок розраховується: заг. суму доходу ділять на коефіцієнт, вираховують податок за ставкою, передбаченою для даної рубрики доходів, а одержану суму множать на той самий коефіцієнт. Наприклад, якщо сім’я має коефіцієнт 3 і дохід 300 тис. євро, то визначають податок на 100 тис., і одержаний оклад податку збільшують у три рази. Для деяких категорій платників (пенсіонерів, інвалідів, а також осіб, які одержують цільову допомогу на харчування) передбачені податкові пільги).

За своєю суттю характер прибуткового оподаткування мають фіскальні збори, об’єктом яких служить фонд оплати праці (ФОП). До них відносяться цільові податки соціального характеру: податок на заробітну плату, податок на розвиток професійної освіти (учнівство), цільовий збір на професійну підготовку, збір на будівництво житла.

Податок на заробітну плату стягується на основі річного ФОП пев. працівника у грошовій і натуральній формах.

Прогресивна шкала оподатк: при річному обсязі ФОП до 35,9 тис. євро – 4,5%; від 35901 до 71700 євро – 8,5%; при перевищенні 71,7 тис. – 13,5%.

Податок на професійну освіту справляється на базі річного ФОП за ставкою 0,5% і надбавкою 0,1%. Мета — знаходження коштів на фінансування проф.-техн. освіти у країні. (Якщо на підприємстві працює понад 10 осіб, то воно переходить на фінансування довгострок. проф.. освіти. У цьому разі ставка підвищується до 1,2 % заг. фонду зар. плати. Якщо підприємство використ. тимчас. робочу силу, ставка підвищується до 2 %. На професійну підготовку молоді стягується додатково ще 0,3 %. Крім того, підприємство, на якому працює понад 10 працівників, обов’язково бере участь у фінансуванні житлового будівництва, для чого відраховується 0,65 % річного фонду оплати праці).

Акцизний збір є другим за питомою вагою непрямим податком після ПДВ. До підакцизних товарів належать алкогольні напої, тютюнові вироби, сірники, вироби з дорогоцінних металів, цукор, кондитерські вироби тощо. Акцизи є джерелом поповнення не тільки державного бюджету, а й місцевих.

Податок на спадщину і дарування. Ставки для майна, що переходить у власність як у порядку спадщини, так і дарування, єдині. Майно оцінюється за ринковою вартістю. Всю суму виплат одержує той (та) з подружжя, хто переживе другого.Ставки податку в діапазоні від 5 до 60% диференційовані. Оригінальною рисою оподаткування спадщини у Франції є несподівана для даного виду податку екологічна, природоохоронна спрямованість. Так, на 75% знижується рівень оподаткування, якщо у спадщину переходять ліси, лісопосадки, а також земельна власність, передана у довгострокову оренду.

Податок на корпорації. суб’єкти: не тільки приватні акціонерні компанії та асоціації, але й державні підприємства, установи, комунальні організації, котрі користуються фінансовою автономією, виробляють товари і/або надають послуги на підприємницьких засадах. Базова ставка податку – 33,33% чистого прибутку, для компаній, які реалізують нафту і газ, ставка підвищена до 50%. За пониженою ставкою 20,9% оподатковуються сільськогосподарські ферми, прибутки від землекористування та операцій із цінними паперами.

Податок з компаній сплачується п’ять разів на рік. Новоствореним компаніям надаються пільги протягом п’яти років (перші два роки податок взагалі не сплачується, на третій рік — лише 25 % ставки, четвертий рік — 50 %, п’ятий рік — 75 % і тільки на шостому році ставка становить 100 %).

Податки на власність: податок на доходи від грошових капіталів, податок на приріст капіталу, податок на доходи від нерухомості, податок на спекулятивні надприбутки при будівництві та продажі нерухомості. Загальна сума податку на власність і прибуткового податку не повинна перевищувати 85% доходу платника.

Місцеві податки і збори. Питома вага = 60% загального обсягу бюджетних коштів держави. Органи місц. влади самостійно визначають ставки податків, на які поширені їхня компетенція, але в межах установленого актом Національних зборів (парламентом Франції) максимального рівня. На початок XXI ст. склалася система з 16 місцевих податків і зборів: земельний податок на забудовані ділянки; земельний податок на незабудовані ділянки; податок (збір) на прибирання територій; податок на житло; професійний податок; збір на утримання сільськогосподарської палати; збір на утримання торгово-промислової палати; збір на утримання палати ремесел; місцевий збір на освоєння рудників; збір на установку електроосвітлення; збір за використовуване обладнання; податок на продаж будівель; збір з автотранспортних засобів; податок на перевищення допустимого ліміту щільності забудови; податок на перевищення ліміту зайнятості території; збір на озеленення.

Професійний податок (промисловий податок) накладається на осіб, за роботу яких заробітна плата безпосередньо не виплачується. Найбільш численна категорія – особи вільних професій (письменники, журналісти, художники, артисти та ін., крім доглядальниць). Ставка податку визначається кожною адміністративно-територіальною одиницею окремо в залежності від двох критеріїв: від оціночної вартості приміщення, котре платник використовує для своєї діяльності, та величини доходу платника. Ставка не може перевищувати 3,5% суми доданої вартості, створеної платником протягом року. Додана вартість - як різниця між сумою одержаного доходу і затратами в поточних цінах, пов’яз. з проф. діял-тю.

8. Характеристика прямих і непрямих податків у Скандинавських країнах.

9. Характеристика прямих і непрямих податків в Україні.

Можливі різні класифікації податків залежно від тих ознак, які покладено в основу порівняння.    За ознакою суб'єкта оподаткування податки поділяються на дві групи:    — прямі податки;    — непрямі податки.    Податки прямі — це обов'язкові нормативні платежі з прибутку або доходу працівника, спадщини, землі, будівель тощо. Ці податки стягуються в процесі придбання та накопичення матеріальних благ (прибутковий податок, податок на майно та ін.).    Податки непрямі — це податки, які включаються в ціну товарів або тарифів на послуги. Вони не відраховуються прямо з доходів працівника (власника), а виплачує їх підприємство (податок на додану вартість, акцизи, мито, що стягується митними органами тощо).    Непрямі податки зручні в застосуванні. Для них характерна простота вилучення, вони забезпечують регулярність надходжень до бюджету, стягнення цих податків не потребує досконалого, розвинутого податкового апарату.    При стягненні непрямих податків виникають правовідносини, в яких беруть участь три суб'єкти: суб'єкт податку, носій податку і податковий орган.    Суб'єкт податку — це виробник або продавець товару, який згідно із законом виступає як юридичний платник податку, тобто вносить до бюджету суму податку від реалізованого товару чи надання послуг.    Носій податку — це фізична особа, споживач товару, в ціні якого міститься непрямий податок. Купуючи товари, споживач фактично стає платником податку. Таким чином, відбувається перекладення податків із суб'єкта на носія податку.    Непряме оподаткування переважає в країнах, що розвиваються, для яких це основна форма мобілізації податкових надходжень до бюджету.     В Україні за рахунок непрямих податків формується близько 45 % доходів бюджету.    Об'єднання податків у систему передбачає можливість класифікувати їх згідно з чинним законодавством на такі види:    — загальнодержавні податки та інші обов'язкові платежі,    — місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі,    До загальнодержавних податків та інших обов'язкових платежів належать:    1) податок на додану вартість;    2) акцизний збір;    3) податок на прибуток підприємств;    4) податок на доходи фізичних осіб;    5) мито;    6) державне мито;    7) податок на нерухоме майно (нерухомість);    8) плата (податок) за землю;    9) рентні платежі;    10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;    11) податок на промисел;    12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;    13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;    14) збір за забруднення навколишнього природного середовища;    15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;    16) збір на обов'язкове соціальне страхування;    17) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;    18) збір до Державного інноваційного фонду;    19) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.     Загальнодержавні податки та збори (обов'язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.    Види місцевих податків та зборів визначаються статтею 15 “Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі)” Закону України від 25 червня 1991 р. “Про систему оподаткування” в редакції Закону від 18 лютого 1997 р. Порядок обчислення місцевих податків визначається Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. “Про місцеві податки і збори”.    I. До місцевих податків належать:    1) податок з реклами;    2) комунальний податок.    II. До місцевих зборів (обов'язкових платежів) належать:     1) готельний збір;    2) збір за припаркування автотранспорту;    3) ринковий збір;    4) збір за видачу ордера на квартиру;    5) курортний збір;    6) збір за участь у бігах на іподромі;    7) збір за виграш на бігах на іподромі;    8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;    9) збір за право використання місцевої символіки;    10) збір за право проведення кіно- і телезйомок;    11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;    12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;    13) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;    14) збір з власників собак.    Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізми справляння та порядок сплати їх встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України, крім збору за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами. При цьому збір за припарковку автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг і збір з власників собак є обов'язковими Для встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності об'єктів оподаткування або умов, з якими пов'язано запровадження цих податків і зборів. Суми місцевих податків та зборів (обов'язкових платежів) зараховуються до місцевих бюджетів у порядку, визначеному сільськими, селищними, міськими радами.    Органи місцевої влади можуть також встановлювати додаткові пільги з оподаткування в межах сум, що надходять до їхніх бюджетів. Зокрема п. 2 ст. 26 “Про місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 р. їм надано право приймати рішення про надання відповідно до чинного законодавства пільг із сплати місцевих податків та зборів. Крім сплати зазначених загальнодержавних та місцевих податків, в Україні передбачено відрахування платежів до Державного інноваційного Фонду, позабюджетних фондів фінансування галузевих та міжгалузевих науково-дослідних робіт з освоєння нових технологій і виробництва нових видів продукції, до Державного Фонду сприяння конверсії, до Фонду охорони праці та інших галузевих фондів.    Залежно від платників можна зробити поділ податків.    — з юридичних осіб;    — із фізичних осіб;    — змішаного складу, тобто такі податки, збори, інші обов'язкові платежі, які мають сплачувати як юридичні, так і фізичні особи, в тому числі й громадяни-підприємці (податок з власників транспортних засобів, митний збір, земельний податок та ін.)    Слід зазначити, що поряд із встановленими видами податків та платежів, які застосовуються державою, в умовах фінансової нестабільності існує так званий інфляцінний податок. Діє він у тій ситуації, коли уряд покриває бюджетний дефіцит за рахунок друкування додаткової кількості грошей.    Використання емісії грошей для фінансування бюджетного дефіциту є, по суті, прихованою формою оподаткування.    Є навіть математична теорія утворення і динаміки інфляційного податку, є формули, що дають можливість підрахувати кількість грошей, які одержує уряд за рахунок грошової емісії.    Для деяких підприємств така емісійна підтримка йде на користь, але тільки в тому разі, коли величина нових кредитів, одержаних у результаті грошової емісії, перевищує інфляційний податок. Для населення інфляційний податок завжди невідворотний, оскільки за його рахунок надається кредитна допомога окремим підприємствам.

10. Вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили – основи формування ЄС.

10. Усунення обмежень та створення спільного ринку.

11. Вільний рух товарів.

12. Вільний рух капіталу.

14. Вільний рух послуг.

Становлення та ефективне функціонування внутрішнього ринку ЄС є однією з фундаментальних цілей Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС). Ключова роль у досягненні цієї мети належить положенням договору про основні економічні свободи внутрішнього ринку, а саме, вільний рух товарів, осіб, послуг та капіталу.  В останні десятиліття у світі відбувається стрімкий розвиток сектора послуг, а їх значення у світовій економіці та міжнародних відносинах стає щораз суттєвішим. Це не дивно, з огляду на факт, що сьогодні до сфери послуг належить майже 70 відсотків загальносвітового виробництва та працевлаштування. У Європейському Союзі понад дві третини населення зайнято у сфері послуг, що стосується як самостійної так і несамостійної економічної трудової діяльності, 96 відсотків усіх нових робочих місць створюються у сфері послуг [65].  Вищеназвані чинники зумовлюють актуальність теми дисертації та її важливість з точки зору ґрунтовного та всебічного вивчення особливостей правового регулювання свободи руху послуг у праві ЄС, подальшого розвитку теоретичних знань про інститут послуг у праві ЄС та їх практичного застосування, а також знаходження правильних шляхів входження українських суб’єктів господарювання у внутрішній ринок ЄС.

В результаті проведеного дослідження свободи руху послуг у Європейському Союзі зроблено наступні висновки: 1) У праві ЄС поняття послуги розглядають з позицій особового та предметного характеру послуги, що зумовлює її двояку особово-товарну природу та пов’язані з цим труднощі її правового регулювання. Розуміння послуги з одного боку як складової руху осіб – надавачів послуг, а з іншого – як товарної категорії, зазнало певної еволюції в напрямку ухилу від особового до товарного характеру, чому значною мірою сприяв науково-технічний прогрес, що уможливив безособове надання послуг, проте роль надавачів послуг усе ще залишається ключовою у здійсненні свободи руху послуг в рамках ЄС. З точки зору юридичної науки послуги у національному праві розглядаються в контексті зобов’язальних правовідносин і визначаються як різновид підприємницької діяльності, наділеної характеристиками економічної доцільності, систематичності та правомірності.  2) Обов’язковими ознаками послуги у праві ЄС є міждержавний елемент, економічна природа діяльності, платність послуг, самостійний характер діяльності та тимчасовий характер діяльності, що складають основу дефініції послуги у праві ЄС. Визначення обсягу застосування свободи надання послуг у праві ЄС вимагає чіткого розмежування з іншими свободами внутрішнього ринку ЄС, що зумовлено виокремленням свободи руху послуг в окрему свободу одночасно з її субсидіарним статусом стосовно інших свобод внутрішнього ринку. 3) На основі проведено аналізу сформульовано визначення послуги у праві ЄС як регламентованої економічної діяльності самостійного, тимчасового, нерегулярного характеру, що виконується за винагороду, з метою одержання прибутку, на власний ризик, фізичними особами - громадянами Європейського Союзу і постійно у ньому проживають, або юридичними особами, що засновані в одній з держав – членів ЄС відповідно до законодавства держав – членів ЄС (або ж головний офіс чи орган управління цієї особи розміщується на території однієї з держав – членів ЄС), а також така діяльність повинна провадитися у іншій державі – члені ЄС, ніж держава – член громадянства фізичної особи або ж держава, де заснована юридична особа. Лише сукупність усіх цих обов’язкових елементів формує поняття послуги у праві ЄС – тобто діяльності, що регулюється положеннями Договору про функціонування Європейського Союзу про свободу руху послуг. 4) Основним критерієм класифікації обмежень свободи руху послуг є їх здатність впливати на можливість здійснення свободи руху послуг у державі-члені, іншій, ніж держава заснування або громадянства особи, який сформульовано як критерій дискримінації. Дискримінація як прояв обмеження свободи руху послуг виникатиме у випадку, коли застосовуються різні правила стосовно подібних ситуацій (пряма дискримінація), а також, коли застосовуються однакові правила при різних ситуаціях (непряма дискримінація). Відповідно, усі обмеження свободи руху послуг можна поділити на обмеження прямо дискримінаційного характеру та обмеження непрямо дискримінаційного характеру, до яких відносяться і обмеження, що застосовуються без різниці.  5) Пряма дискримінація характеризується застосуванням таких заходів, що відмінно трактують суб’єктів господарювання, належних за громадянством або місцем заснування до держави - „автора” обмежень та суб’єктів господарювання з інших держав-членів. Саме ці дві обставини – громадянство та місце заснування є найчастіше основними підставами прямо дискримінаційних обмежень у секторі послуг внутрішнього ринку ЄС.  6) Непряма дискримінація виникатиме тоді, коли національне законодавство держав-членів ЄС не проводить відмінностей між „своїми” громадянами та юридичними особами й громадянами та юридичними особами інших держав – членів ЄС стосовно можливостей надання послуг, проте такі обмеження містять приховану дискримінацію, адже виконання деяких вимог національного законодавства держав – членів ЄС ставить у гірше становище, в першу чергу, громадян та юридичних осіб з інших держав – членів ЄС. Непрямо дискримінаційні обмеження містять ще одну субкатегорію обмежень – обмеження, що застосовуються без різниці. Такі обмеження є ще більш „завуальованим” прикладом дискримінації у діяннях, що часто формально не містять дискримінуючих заходів. Застосування таких обмежень в однаковій мірі і до громадян чи юридичних осіб держави – члена ЄС, що їх накладає, і до громадян чи юридичних осіб інших держав – членів ЄС ставить усіх надавачів послуг в однакове становище, проте утруднює їх надання саме громадянами чи юридичними особами з інших держав – членів ЄС.  7) Правомірні обмеження руху послуг допускаються з підстав, визначених як винятки зі свободи руху послуг, а це - виконання владних повноважень, дотримання і захист громадської безпеки, порядку та здоров’я, оскільки, навіть будучи за своєю природою прямо дискримінаційними, ці винятки закріплені у Договорі про функціонування Європейського Союзу. Практика Суду ЄС сформулювала ще одну категорію правомірних обмежень руху послуг - таких як імперативні вимоги з підстав загального інтересу. Застосування даних заходів необхідне для обґрунтування правомірності непрямо дискримінаційних обмежень, що не можуть бути скасовані Судом ЄС. Їх нормативний зміст залишається спірним, адже ці заходи відмінні в усіх державах – членах ЄС, але, будучи закріпленими на конституційному рівні, вважаються на сьогодні допустимими обмеженнями свободи руху послуг. 8) Аналіз договірної практики угод ЄС з третіми країнами дозволяє зробити висновок, що найширші права громадян та юридичних осіб третіх країн на ринку послуг ЄС забезпечені в Угоді про єдиний економічний простір, підписаною між ЄС та країнами ЄАВТ, а також в угодах про асоціацію, метою яких є набуття членства в Європейському Союзі, а також угодах, що прямо забезпечують застосування положень acquis communautaire, зокрема, п. 2 ст. 56 ДФЄС до громадян третіх країн у сфері їх прав на внутрішньому ринку ЄС. Угоди про асоціацію, які не передбачають членства третьої країни в ЄС, а також угоди про партнерство та співробітництво, містять вкрай обмежені положення, які фактично виключають можливість суб’єктів господарювання з третіх країн користуватися свободою руху послуг. 9) Сформульовано висновок, що буде доцільним включити в текст угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС положення про застосування принципу взаємності при врегулюванні питань доступу до ринків послуг України та ЄС, який передбачає рівність прав і обов’язків сторін і є ефективним методом досягнення взаємних інтересів. Включення відповідного положення в угоду про ЗВТ сприяло б здійсненню взаємних заходів з лібералізації руху осіб між Україною та ЄС, зокрема лібералізації візового режиму для українських громадян при перетині кордонів Європейського Союзу, а також лібералізації процедури отримання дозволів на постійне перебування на території України для громадян країн-членів ЄС. Щодо юридичних осіб, то угода про ЗВТ може включати положення про взаємне застосування принципу національного режиму до суб’єктів господарювання України і ЄС, зокрема, юридичних осіб, у питанні доступу до ринків послуг договірних сторін. Запропоновано, що українські компанії діють у відповідності до норм права ЄС і відповідають вимогам та стандартам ЄС у питаннях якості пропонованих послуг, могли б у короткотерміновій перспективі з часу ратифікації угоди про асоціацію та, відповідно, її складової - угоди про ЗВТ, отримати можливість на рівні з європейськими компаніями функціонувати на ринку послуг ЄС.

15. Вільний рух робочої сили.

У ЄС відбувається вільний рух товарів, капіталу, робочої сили. Відкрита економіка, раціональне використання робочої сили та розумна організація виробництва сприяють досягненню таких най­важливіших цілей ЄС: збереженню довгострокового миру між країнами, що раніше протягом попередніх століть ворогували; шануванню національних особливостей країн-учасниць; «підтягуванню» рівнів економічного розвитку країн-учасниць до максимально високих показників.

Громадяни Європейського Союзу можуть вільно працювати, вчитися і виходити на пенсію у будь-якій країні Союзу. Дипломи про освіту дійсні в усіх країнах, що підписали угоду. Передбачається створення єдиного європейського диплома про­фесійної освіти.

До участі у ЄС прагнуть і центральноєвропейські країни. Так, асоційованими членами ЄС вже стали Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Болгарія та Румунія. Бажають брати участь в ЄС й інші центральне- та східноєвропейські країни - країни Балтії, Україна та Молдова.

Важливими політичними інструментами, що регулюють міждержавні відноси­ни в Європі, стали Рада Європи, Парламентська асамблея РЄ, Європарламент, Ра­да Безпеки і Співробітництва в Європі (РБСЄ). До Ради Європи прийнято майже всі держави Центральної Європи та нові держави, що утворилися після розпаду СРСР. Україна членом Ради Європи стала у 1995 році. Станом на кінець 1996 року до Ра­ди Європи входило 39 країн.

Загалом, в 90-і роки XX ст. в Європі сформувалося кілька інтеграційних утво­рень, поля взаємодії яких частково перекриваються. У Західній Європі, як зазна­чено вище, інтеграційне ядро становлять країни ЄС. Інші держави мають з ними тісні економічні зв'язки. Країни Центральної Європи дуже зацікавлені в розши­ренні аналогічних економічних зв'язків. Північна Європа (Скандинавські країни та Ісландія) окрім західноєвропейських мають і регіональні проблеми, які розв'я­зуються в рамках північноєвропейської інтеграції. Саме на зв'язки з цією частиною Європи насамперед орієнтуються нові незалежні країни Балтії - Литва, Латвія та Естонія. У Центральній Європі майже всі колишні соціалістичні країни взяли курс на приєднання до ЄС та інших європейських структур.

Завдяки реконструкції національних економік західноєвропейські країни на сьогодні досягли високих показників свого економічного розвитку.

У господарстві регіону важливу роль відіграють транснаціональні корпорації, що об'єднують капітали різних країн. Держави регіону сприяють їх розвитку, регу­люючи правову та фінансову діяльність. На базі державно-корпоративного сектора в Західній Європі розробляються довгострокові програми економічного та соціального розвитку, які дають змогу розв'язувати зокрема регіональні економічні проблеми. Для цього створюють спеціальні фонди.

Західна Європа - потужний фінансовий центр світу. Крім взаємного обігу капіта­лу між країнами регіону відбувається міграція капіталу на світовому рівні. Фінансо­вими столицями тут є Лондон, Франкфурт-на-Майні та Цюрих. В Європі є (без ура­хування постсоціалістичних країн) більша частина золотих запасів світу.

16. Потреба в Економічному і Валютному Союзі (ЕВС).

17. Підготовка до Економічного і Валютного Союзу.

18. Євро та інституції, що наглядають за ним.

19. Економічне зближення в ЄС.

20. Бюджетна дисципліна та єдина валюта.

21. Фінансова солідарність.

22. Суть горизонтальних політик ЄС.

23. Обмежувальні угоди та узгоджена практика країн ЄС у сфері конкуренції.

24. Монопольне становище на ринку.

25. Злиття підприємств та процедура контролю в ЄС.

26. Участь держави у функціонуванні ринку в ЄС.

27. Потреба ЄС в спільній регіональній політиці.

28. Координування національних і спільних політик в ЄС.

29. Координування фінансових інструментів Співтовариства.

30. Сутність соціальної політики ЄС.

Соціальна політика стала результатом компромісу між двома найвизначніши­ми течіями в цій галузі. Було взято до уваги французьку концепцію, яка виходила з переконання, що більш розвинені соціальні системи створювали значні незручності в області конкуренції і впливали на подорожчання витрат виробництва. Саме тому Франція підтримува­ла широку гармонізацію внутрішньодержавних систем. Зате проти будь-якої гармонізації спочатку виступала Німеччина, вважаючи французький підхід однобічним, оскільки він враховував лише один з багатьох витратних факторів. Німецька сторона вважала соціальні витрати природніми і тому нейтральними з точки зору конкуренції. Компроміс між цими двома поглядами зафіксовано в постанові про соціальну політику і підтверджено створенням Європейського соці­ального фонду.

Основною метою цієї політики є вирівнювання життєвого рівня та умов праці в Співтоваристві за допомогою створення нового со­ціального законодавства для ефективного функціонування спільного ринку. Таким чином, соціальна політика є базою для двох областей права - трудового права і права соціального страхування. В області трудового права законодавство Спільноти відслідковує гармонізацію національних правових систем, тобто їх зближення, що базується на встановленні певних мінімальних стандартів для створення взаємови­гідних умов праці та умов конкуренції як необхідної передумови еконо­мічної концепції спільного ринку. Щодо права соціального страхування (забезпечення), то воно визначає для себе інші пріорітети. Зокрема, першочерговим його завданням є координація внутрішньодержавних систем, тобто їх паралельне безконфліктне функціонування. Мета ко­ординації полягає в тому, щоб забезпечити вільний рух працівників і створення спільного ринку праці.

Маастрихтський договір надав нового поштовху розвитку соціаль­ної політики, яка стала предметом важливих політичних дискусій, в процесі яких було досягнуто чимало компромісних рішень. Було під­писано Протокол до цієї Угоди між усіма членами ЄС, за винятком Великобританії, що мав на меті пришвидшити шлях до інтеграції у формі соціального союзу. Угода визначила п'ять основних сфер дії: • Поліпшення життєвого середовища; • Поліпшення умов праці; • Консультації працівників; • Рівноправність чоловіків і жінок; • Працевлаштування осіб, що втратили роботу. Інші сфери охоплюють соціальне забезпечення і соціальний захист працівників, захист прав працівників після припинення дії трудової угоди, умови працевлаштування громадян третіх країн, фінансову під­тримку при безробітті. Однак в Маастрихті не вдалося усунути всі суперечності, що призвело до існування подвійного правового режиму, тобто подвійної стратегії країн-членів.

Лише з підписанням Амстер­дамського договору соціальна політика стала складовою Договору про ЄС. Посприяла цьому також Біла книга європейської соціальної політики (1994 р.), в якій розставлені нові акценти та визначені нові цілі європейської соціальної політики, зокрема, підкреслена необхід­ність не допускати обмеження захисту трудового права в інтересах єдиного внутрішнього ринку, необхідність утримання європейської моделі життєвого рівня та його пристосування до нових суспільних стосунків і вимог соціальної інтеграції. Ця Біла книга доповнює Білу книгу 1993 р. про зростання конкурентноспроможності і зайнятості.

Інституційні основи соціальної політики

Європейська комісія - координатор на міжурядовому і наднаціональному рівні:

• Питання зайнятості

• Професійна підготовка та умови праці

• Удосконалення трудового законодавства

• Діяльність профспілок

• Заходи проти дискримінаціЇ на ринку праці

Структурні фонди:

• Європейський соціальний фонд

• Фонд регіонального розвитку

• Фонд орієнтації і гарантій в області сільського господарства

• Фонд сприяння економічному зближенню країн-членів

Рівні проведення соціальної політики

Національний

Дві соціальні моделі:

• помірна англо-саксонська соціальна модель (Великобританія та Ірландія), стабільно демонструють вищі темпи зростання

• модель «соціального ринку» (Франція, Німеччина), що приділяє більшу увагу соціальному захисту, перебувають у стадії стагнації

Наднаціональний

3 групи проблем:

• Специфічні: а) молодь, жінки, літні, інваліди б) працівники транспорту, сільського господарства, рибальства (створюються спеціальні програми)

• Підвищення якості життя, поліпшення умов праці і здоров'я (правове регулювання)

• Поступове зближення соціальних систем країн-членів (правове регулювання)

Європейський соціальний фонд створено понад 40 років тому для вирішення умов зайнятості населення, розміщення робочої сили на спільному ринку, поліпшення життєвого рівня. Європейський соціальний фонд не має на меті інвес­тиції у створення нових місць праці, як це робить Регіональний фонд. Він надає підтримку країнам з особливо високим рівнем безробіття або вирішенню певних галузевих проблем. Інвестиції цього фонду спрямовуються передусім у професійну освіту і перекваліфік

17. Система медичного страхування в ЄС.

Системи охорони здоров'я країн Західної Європи традиційно поділяють на три групи:

* бісмарківська модель (О. Бісмарк) - соџіальне страхування;

* бевериджська модель (У. Беверидж) - податки;

* модель Семашка ( Н. Семашко) - державний бюджет.

Застосування моделі Бісмарка можна розглянути на прикладі Німеччини, для якої характерна децентралізована форма організації страхування здоров’я. Німеччина має найтривалішу історію меднчного страхування. Для неї ха­рактерна подвійна система страхування здоров’я за участю і приватних, і державних організацій. Існують два види страхування: обов’язкове (державне) й добровільне (приватне) медичне страхування.

Обов’язкове медичне страхування е провідною ланкою системи охорони здоров’я —ним охоплено близько 88% населення країнн; 74% із них (у тому числі члени їхніх родин) беруть участь в обов’язковому страхуванні, 14% обирають державне медичне страхування на добровільних засадах, 9% населения обслуговується приватними медичними страховиками, 2% — не беруть участі умедичному страхуванні (це військовослужбовці, поліція, котрим охорона здоров’я гарантується урядом) і лише 1% населення не має медичної страховки.

Головними учасниками системи медичного страхування, які безпосередньо надають страхові послуги, є некомерційні страхові організації — лікарняні каси. Вони — органічна складова система охорони здоров’я, їі підсистема. Лікарняні каси посідають центральне місце у системі державного медичного страхvвання

Німеччини. ­Їх права та обов’язки регламентовано законодавчо Соціальним кодексом (Ѕocial Code Book).

Новий якісний рівень, досягнутий в останні роки в області розвитку систем ОМС у ряді країн Європи (Німеччина, Франція, Бельгія, Австрія, Голландія, Чехія й ін.), обумовлений незначним, на перший погляд, але досить важливим, при більше детальному розгляді, обставиною - емісією страхових свідчень (полісів) ОМС нового типу. Новий страховий медичний поліс являє собою пластикову карту з мікросхемою (European Health Card). Даний поліс забезпечує в цей час надання кваліфікованої медичної допомоги в будь-якій клініці системи ОМС. У найближчому майбутньому планується емісія "електронних полісів" для всієї території Європи, забезпечуючи основу інтеграції міжнародних систем медичного страхування, що можна оцінити як важливий етап у сфері подальшого вдосконалювання інформаційної взаємодії в охороні здоров'я. У теж час впровадження "якісно нового страхового продукту" сполучено з рядом недоробок, таких як розходження в організації системи ОМС у різних країнах, різне технічне оснащення установ охорони здоров'я, відсутність єдиних стандартів у системі охорони здоров'я, складність інтеграції даних про пацієнтів і стан їх здоров'я, які можуть зберігатися в різних організацій, у єдиний електронний паспорт пацієнта.

Відповідно до правил ЄС з координації соціальної безпеки, у випадку потреби європейська картка медичного страхування дозволяє отримати медичну допомогу в державному закладі у країні, де ви подорожуєте. Ви повинні отримати картку від страхової компанії перш ніж вирушите у подорож.

Європейська картка медичного страхування покриває витрати під час короткотермінового перебування в будь-якій з 27 країн ЄС, а також Ісландії, Ліхтенштейні, Норвегії чи Швейцарії, до прикладу, коли ви їдете у відпустку, відрядження чи навчання.

Це не додаткове медичне страхування, а підтвердження того, що ви застраховані, що у вас є медичне страхування в будь-якій з цих країн.

Картка — безкоштовна, її повинна видати організація, що забезпечує вам медичне страхування у вашій країні. В деяких країнах європейська картка медичного страхування поєднується з національною карткою. В інших країнах ви повинні окремо подати на неї заявку.

Європейська картка медичного страхування не завжди звільняє вас від оплачування лікування. Вона лише гарантує, що вас лікуватимуть так само, як і застрахованих людей у країні, в яку ви приїхали. Таким чином, залежно від законів у цій країні, вам, можливо, доведеться платити.

Якщо ви заплатили за незаплановане лікування за кордоном, вам слід вимагати відшкодування в цій країні. Якщо ви не можете цього зробити під час вашого перебування, ви також маєте право на відшкодування витрат в країні, де ви застраховані, вже після повернення».

у країнах Європейського Союзу (ЄС) діяли різні системи медичного страхування. Введення єдиної європейської картки медичного страхування спростить процедуру одержання медичної допомоги у випадку її необхідності під час перебування в будь-якій країні ЄС.

Раніше людям, що тимчасово відвідують країну ЄС, для одержання медичного обслуговування доводилося заповнювати різні форми.

Зокрема , нова електронна медична картка замінить форму Е111, що передбачає надання невідкладної медичної допомоги відвідуючим країни - члени ЄС.

Учасникам засідання Європейської Ради, що відбулося 26 березня 2004 р. у Брюсселі, були продемонстровані переваги введення єдиної для всього ЄС картки медичного страхування, що гарантує її власникові медичне обслуговування в будь-якій країні. Використання картки дозволить європейцям, що бажають одержати якщо буде потреба медичну допомогу під час подорожей в інші країни, уникнути заповнення різноманітних форм до й після одержання медичних послуг за межами своєї країни. Електронна картка гарантує більше швидке відшкодування витрат на медичне обслуговування страховою компанією безпосередньо на місці або незабаром по поверненню додому.

У картці представлена інформація про власника (прізвище, ім'я, ідентифікаційний номер), термін дії й індивідуальний унікальний номер з метою запобігання фальсифікатів. Загальноєвропейська картка медичного страхування не заміняє діючі в різних країнах ЄС системи медичного страхування й не містить медичних даних про власника. Вона є індивідуальною, тобто кожний член родини повинен мати свою картку. Її використання не передбачає тих випадків, коли власник відвідує іншу країну з метою одержання планового лікування. При втраті картки установа соціального забезпечення видає замість тимчасовий сертифікат відповідно до зразка країни перебування. Він використовується з тією же метою, що й картка, і діє тільки під час перебування в країні.

17. Пенсійна система в країнах ЄС.