5. Помилки в індуктивних умовиводах.

Основною умовою істинності індуктивного висновку, як і в дедукції, є істинність засновків.

Порушення цієї умови приводить до помилок.

Наведемо найбільш характерні з них:

● Поспішне узагальнення.

Це логічна помилка, що викликана порушенням закону достатньої підстави в процесі індуктивного умовиводу.

Сутність помилки полягає в тому, що в засновках не враховані всі обставини, які є причиною досліджуваного явища.

● Узагальнення без достатньої підстави.

Частіше всього ця помилка допускається тоді, коли узагальнюють за випадковими, нетиповими, індивідуальними ознаками або при неоднорідності досліджуваних явищ і предметів.

● Підміна реальних відношень.

«Після цього, отже, з причини цього» (від лат. post hoc ergo propter hoc).

Джерело цієї помилки – змішання (переплутування) причинного зв’язку з простою послідовністю у часі.

● Підміна умовного безумовним.

Ця помилка пов’язана із спрощеним підходом до встановлення причинних відношень між явищами.

Будь-який процес відбувається в певних умовах.

Дія причини виявляється тільки за наявністю відомого комплексу умов, ігнорування яких приводить до логічної помилки.

Вона полягає в тому, що забувають залежність того чи іншого положення від умов місця і часу, і відносне (сказане умовно) видають за безумовне.

Тема 3. Складові форми мислення, судження та умовиводу. Лекція V. А н а л о г і я і г і п о т е з а.

1. Сутність умовиводу за аналогією.

2. Правила умовиводу за аналогією.

3. Логічна природа і роль гіпотези.

4. Побудова і перевірка гіпотези.

1. Сутність умовиводу за аналогією.

Аналогія – старе поняття, відоме ще давньогрецькій науці та середньовічному мисленню.

Вже в стародавні часи було помічено, що уподібнюватися одне одному, відповідати і бути схожими за властивостями можуть не тільки предмети, але й відношення між ними.

Умовивід за аналогією – логічна операція, в результаті якої досягається знання про ознаки одного предмета на підставі знання про те, що цей предмет має схожість з іншими предметами.

Аналогія, як і будь-яка логічна форма, є відображенням певних зв’язків і відношень предметів реальної дійсності.

Можливість умовиводів за аналогією обумовлена необхідним, закономірним характером зв’язку ознак предметів.

В природі самого розуміння фактів лежить аналогія, яка зв’язує невідоме з відомим. Нове може бути осмисленим, зрозумілим тільки через образи і поняття старого, відомого.

Говорячи про аналогію, можна послатися на ряд прикладів з історії науки.

Так, вивчення закономірностей коливання маятника Г.Галілеєм в XVIст. почалось саме з аналогії між хитанням люстри в церкві і коливанням маятника.

Відомо, що велику роль у відкритті закону всесвітнього тяжіння Ньютоном відіграла аналогія між падінням яблука з дерева на землю і падінням малих небесних тіл.

Щоправда, тут відіграла роль найбільш проста форма аналогії, яка ґрунтується лише на асоціативних зв’язках.

В процесі подальшого розвитку науки вчені все частіше стали користуватися більш досконалою формою аналогії, а саме: аналогією як умовиводом і як методом пізнання.

Наприклад, природа звуку досліджувалася за аналогією з морською хвилею, природа світла – за аналогією зі звуком, природа електрики – за аналогією зі світлом, корпускулярно-хвильовий характер світла за аналогією поширили на структуру речовини.

Проте аналогія дає висновки тільки ймовірні, проблематичні, а не достовірні.

Висновки за аналогією використовувати можна і необхідно, але вони не повинні бути єдиним джерелом нашого знання об’єктивного світу.

Дані будь-якої, навіть найбільш ймовірної, аналогії слід перевіряти на практиці.

Застосування аналогії може також привести до помилкових висновків, що й породило афоризм: «Принцип аналогії – це такий прийом пізнання, який шкутильгає на обидві ноги».

Так, І.Кант, порівнюючи Землю і Місяць, побачив ряд спільних для цих небесних тіл ознак і на цій підставі припустив, що на місяці є життя.

Нерідко «аналогією» називають міркування, які аж ніяк не можуть бути умовиводами за аналогією.

Для прикладу розглянемо діалог з казки Л.Керрола «Аліса в країні чудес».

«Аліса запитує Чеширського Кота:

− А звідки Ви знаєте, що Ви не в своєму розумі?

− Почнемо з того, що Пес в своєму розумі. Згодна?

− Припустимо, − погодилася Аліса.

− Далі, − сказав Кіт. − Пес ворчить, коли сердиться, а коли вдоволений, виляє хвостом. Ну а я ворчу, коли я вдоволений, і виляю хвостом, коли сержусь. Отже я не в своєму розумі».

Міркування Кота – це не умовивід за аналогією.

Останнє вимагає, щоб на підставі схожості відомих рис робився висновок і про схожість інших рис.

А цього в даному випадку якраз і немає.

Пес в своєму розумі, з чого Кіт робить висновок, що сам він, в протилежність Псу, явно не в своєму розумі.

Слід пам’ятати, що невірне застосування методу аналогії наносить шкоду як науці, так і практичній діяльності.

Якщо робити умовивід за аналогією без врахування якісної своєрідності явищ, які порівнюються, то одержується хибний висновок.