179. Зарубіжний досвід стимулювання розвитку персоналу

Під час розроблення і подальшого вдосконалення механізму стимулювання роботодавців і найманих працівників з метою посилення їх матеріальної й моральної заінтересованості в професійному навчанні доцільно всебічно враховувати накопичений позитивний досвід у цій сфері країн з розвинутою ринковою економікою.

До країн, які запровадили для організацій обов’язкові схеми підготовки персоналу, найперше належать ті, де набула поширення система «податок—плюс—дотація», або повернення фірмі переплат на професійне навчання персоналу. Франція показала ефективний приклад застосування цієї системи.

Деякі країни віддають перевагу різним стимулюючим схемам, з тим щоб сприяти організаціям у підготовці персоналу. Для цього уряди вивільняють організації від різних податків або надають їм пільгові позики чи кредити. Яскравим позитивним прикладом є досвід Чилі.

У Чилі запроваджено знижки підприємствам промисловості та сфери послуг, сільськогосподарським фермам на їх витрати на професійне навчання персоналу. Фірми можуть зменшити свої податки на прибуток в еквіваленті 1% їх фонду оплати праці. Зазначений стимул спрямовано на заохочення попиту підприємств у навчанні персоналу з метою посилення його конкурентоспроможності на ринку праці та сформувати одночасно конкурентний ринок освітніх послуг. Цей механізм управляється та контролюється Національною службою підготовки і зайнятості, яка є складовою частиною Міністерства праці.

Фінансування професійного навчання персоналу на основі встановлення відповідних податків неефективне в тих державах, де роботодавці негативно ставляться до збирання податків чи чинять опір щодо їх сплати. Нині Україна належить до таких держав, у ній значну роль ще відіграє тіньовий сектор економіки.

Виходячи з цього в Україні в основу механізму стимулювання персоналу і роботодавців з метою посилення їх заінтересованості в безперервному професійному навчанні слід покласти досвід Чилі. У свою чергу, запровадження в організаціях дійової системи професійного навчання персоналу обумовить активізацію роботи служби управління персоналом з виробничої адаптації працівників, планування їх трудової кар’єри та інших напрямів розвитку персоналу.

180. Основні типи угод між соціальними партнерами щодо фінансування професійного навчання персоналу.

Узагальнення світового досвіду дає змогу виокремити п’ять основних типів угод між урядом і роботодавцями щодо фінансування професійного навчання персоналу. Наведемо основні типи угод:

1. Угоди, при яких організації не мають юридичних зобов’язань щодо підготовки персоналу та фінансування його навчання (Великобританія, Канада, Нідерланди, США, Україна, Швеція);

2. Угоди, відповідно до яких роботодавці добровільно з власної ініціативи беруть на себе зобов’язання щодо професійного навчання персоналу (Німеччина, Швейцарія і Японія);

3. Угоди, де роботодавці й профспілки за сприяння уряду засновують фонди розвитку професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації персоналу, умови витрачання яких регулюються колективними договорами (Бельгія, Данія та Нідерланди);

4. Угоди, згідно яких уряди на основі чинного законодавства запроваджують для організацій обов’язкові схеми професійного навчання персоналу, що переважно, ґрунтуються на податку на навчання працівників (Франція, Індія, Ірландія, Республіка Корея, Пакистан, Малайзія, Нігерія, Сінгапур та багато латиноамериканських країн);

5. Угоди, при яких уряди стимулюють організації для проведення професійного навчання персоналу, здебільшого звільняючи від різних податків тощо (Великобританія, Німеччина, Республіка Корея й Чилі).

Ці угоди часто містять пункти, що передбачають схеми фінансування навчання персоналу промисловістю й мінімальні рівні асигнування ресурсів. Держава може втрутитися в забезпечення цих пунктів і співфінансувати навчання.

Україна належить до того типу держав, де організації практично не мають юридичних зобов’язань щодо підготовки та підвищення кваліфікації персоналу і фінансування його професійного навчання. Через це для держави має практичний інтерес досвід тих країн, в яких для підприємств органи законодавчої влади запроваджують обов’язкові схеми професійного навчання персоналу або надають відчутні економічні стимули роботодавцям для професійного навчання кадрів.