Приватний вищий навчальний заклад

“Медичний коледж”

Дисципліна: «Українська мова за професійним спрямуванням»

Тема лекції: Українська мова: історія і сучасність.

Спеціальності: 5.12010101 “Лікувальна справа”

Кількість навчальних годин: 2

Підготував викладач ___________________ О.Ю. Чайківська

Обговорено і затверджено на засіданні циклової комісії гуманітарних та соціально-економічних дисциплін

“____”____________20____р., протокол № ___

Голова циклової комісії _________________ О.М. Шевчук

Актуальність теми:

Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові нація закодовує всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах.

Мета лекції:

Навчити студентів розуміти роль української мови у житті суспільства, логічно мислити та висловлювати свої думки. Розвивати у них знання, уміння та навички з даної теми. Сприяти формуванню знань про історію та розвиток української мови. Виховувати у студентів повагу до минулого, як основної складової ланки розвитку нашого суспільства.

План лекції:

1. Мова й етнос. Походження i розвиток укранської мови. 2. Форми iснування української нацiональноi мови: лiтературна мова,

діалектна мова, просторiччя.

3. Укранська мова серед iнших мов свiту.

4. Роль мови в житті суспільства.

5. Сучаснi проблеми української мови.

Джерела інформації:

1. http://litopys.org.ua/ukrmova/um27.htm

2. http://uk.wikipedia.org/wiki/Історія_української_мови

3. http://ukrainskamova.at.ua/index/istorija_ukrajinskoji_movi/0-5

4. http://www.ukrcenter.com/Форум/27908/Історія-української-мови-

5. http://izbornyk.org.ua/rusaniv/ru.htm

1. Мова й етнос. Походження I розвиток укранської мови.

Г. Лебон писав, що “мова відповідає потребам і... особливій логіці розуму народу” [13, 83], а Ш. Баллі вважав, що закони мови пояснюються законами людського розуму і суспільства [2, 8]. Власне, мова є тим, що фіксує, творить і відтворює національні чи соціокультурні коди й зразки упроцесi само ідентифікації етносу та особистості зокрема. Інтелектуальна діяльність народу допускає в його мову тільки ті форми, які відповідають, з одного боку, його духовними запитам, а з другого – не порушують усталеного ладу мови.

Мовна система фіксує символізовані відчуття, споглядання, уявлення:

“мова є немовби зовнішній вияв духу народів: мова народу є його дух, а дух народу є його мова” [9, 68].

Мова належить до найбільш стійких і добре зовнішньо виражених компонентів культури етносів, найчастіше виступає головною етнодиференціюючою рисою. У зв’язку з чим, Л. Вейсгербер вивів закон

рідної мови, зазначаючи, що “народ у ході своєї історії будував свою мову, закладаючи в неї, що являлося йому цінним у його внутрішніх і зовнішніх долях, у його історичних і географічних умовах, у процесі встановлення і росту духовної та матеріальної культури...” [17, 112]. Дану точку зору підтримував О. Потебня, згідно яким, мова і нація є настільки взаємопов’язаними, що втрата мовної ознаки призводить до розподібнення народу, втрата його цілісної структури, моральної деградації і повного занепаду, адже мова “не лише одна із стихій народності, але і досконала її подоба” [16, 70]. Мова є єдиною умовою існування народу: “Народна єдність настільки очевидно не полягає ні в географічній єдності території, ні в державній, ні в релігійній єдності, ні в подібності зовнішнього способу життя..., а єдиною прикметою за якою ми пізнаємо народ, і разом з тим єдиною, незмінною нічим умовою існування народу є єдність мови” [16, 186-187].

Мова етносу утворює навколо нього своєрідну національну ауру, яка дозволяє у повній мірі пізнати рідний народ, приєднатися до його культурних здобутків, усвідомити індивідуальність своєї спільноти. Лише завдяки мові людина переймає досвід, знання, уміння не тільки всіх тих людей, що живуть довкола неї в даний час, а й досвід і знання попередніх поколінь, а також інших народів, оскільки саме мова – довговічніша за будь-яку форму суспільної організації. Людська природа стає цементуючим фрагментом нації. Таким чином, кожне наступне покоління має багатшу мову, ніж попереднє, але мова попереднього покоління залишається для наступного цілком зрозумілою, бо вона втрачає менше ніж набуває. Відлуння давно минулих років зберігаються сьогодні у прислів’ях, приказках, фразеологізмах, метафорах, символах культури.

Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.

За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови не існувало.

Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов’янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.

З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася, як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський творчість, якого ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською і художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву. А основоположником вважають Тараса Григоровича Шевченка творчість, якого займає особливе значення, як в історії української літератури, духовної культури взагалі, так і літературної мови. Розвинувши у своїй поезії важливі суспільні ідеї – рівності й братерства суверенних народів, створення гуманного суспільства, в якому розкриваються найкращі людські якості, привернувши увагу народу України до сучасного й минулого своєї батьківщини, поет майстерно втілив їх у художніх текстах. Максимально залучаючи до літературної мови багатства народної мови, він увів у мовно-літературну практику абстрактну лексику – новотвори, церковнослов’янізми, інтернаціоналізми. Завдяки творчості Шевченка українська мова постала перед світом як одна з розвинених мов.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?".

Чого тільки не застосували губителі нашої мови! І офіційно забороняли, і оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектом російської чи польської мови, і тримали в мовних гетто, й оцінювали як "хлопську", "колхозну" і підлаштовували її під іншу мову з метою прискорення її злиття в і'мя світлого майбутнього всього людства, і прославляли її "небувалий розквіт" завдяки дружнім впливам, - а вона таки живе. "Не вмирає душа наша!".