Висновки до розділу і

Культура мови представляє собою мовознавчу науку, яка на ґрунті даних лексики, фонетики, граматики, стилістики виробляє критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць та явищ, механізми нормування і кодифікації.

Культура мови пов'язана з багатьма іншими науками. Насамперед з такими лінгвістичними дисциплінами, як сучасна літературна мова даної нації, історія цієї мови, стилістика, лексикографія.

Стосовно культури української мови курс сучасної української літературної мови служить базою для синхронного вивчення норм літературної мови на всіх мовних рівнях. Історія літературної мови дає змогу розглядати лінгвістичні одиниці в діахронічному аспекті, простежувати становлення, зміни й тенденції розвитку літературних норм. Стилістика, розробляючи питання функціональних стилів мови, надає в розпорядження культури мови свій термінологічний апарат, стилістично диференціюючи одиниці різних мовних рівнів. Дотримання стилістичних норм – одна з чисельних вимог культури мови. Спільною справою культури мови та лексикографії є створення нормативних словників-довідників, які об'єктивно відображають функціонування й неухильний розвиток літера–турних норм.

Простежується зв'язок теорії мовної культури з рядом суміжних дисциплін: зокрема, з літературознавством (значення художніх засобів для образності мови), педагогікою (формування мовної особистості, мовне виховання), методикою мови (мовна освіта), логопедією та риторикою (оволодіння технікою

публічного виступу), психологією (психологічні особливості мовця, вплив мови (слова) на психіку людини, мовна поведінка), психолінгвістикою (мовна діяльність, тезаурус мовної особистості і т.д.

Розділ II. Культура мовлення сучасних українських змі

2.1. Вплив змі на формування мовної культури особистості

В попередньому розділі ми вже акцентували увагу на те, що ЗМІ представляють собою сучасний механізм впливу на широку аудиторію. Деякі науковці навіть називають їх «четвертою гілкою влади», яка нарівні з інститутами держави має свою особливу функцію – пробудити національну свідомість та популяризувати українські цінності серед читачів (глядачів, слухачів) різного віку [8]. На практиці ж ми розуміємо, що такі джерела інформації використовуються сьогодні, щоб привернути увагу суспільства до актуальних проблем або подій, сформувати певне відношення до того чи іншого явища, лідера, партії, руху.

Увага нашого другого розділу зосереджена на якості мови, якою подається інформація та характер цієї інформації, тобто як вона впливає на сприйняття суспільством українських цінностей, як висвітлюються певні проблемні історичні питання і яке уявлення під впливом ЗМІ може скластися у молодого покоління про свою власну країну. А через те, що людина схильна сприймати, запам`ятовувати та передавати інформацію в такому ж вигляді як вона її отримала, беззаперечним видається вплив ЗМІ на формування її мовної культури.

Українська журналістика в сучасних умовах повинна займати конструктивну державотворчу позицію. Кожному працівникові ЗМІ має бути притаманне болісне відчуття справедливості, глибоке знання соціально-економічних, політико-ідеологічних, духовно-культурологічних, морально-психологічних

проблем, правова і громадянська відповідальність за кожне написане, мовлене в ефірі слово [20].

У контексті окресленої проблеми слід зазначити, що в умовах незалежної Української держави вітчизняні мас–медіа отримали на законодавчому рівні свободу слова і цензури, політичну і професійну незалежність від державної влади [12]. Однак посилення національного змісту та статусу державних українських ЗМІ не супроводжувалось адаптацією їх діяльності до ринкових умов, що не дало змоги витримати конкуренцію з потужними медіа-суперниками і, насамперед, комерційними телеканалами та газетами. Постійно відчуваючи нестачу бюджетного фінансування, державні телевізійні канали, центральні друковані видання змушені шукати додаткові кошти для здійснення своєї діяль–ності – від акціонування і до продажу рекламного часу. Це призвело до того, що серед ЗМІ майже не залишилося тих, акціями яких не володіли б великі фінансово-економічні групи. В результаті ситуація складається таким чином, що переважну більшість вітчизняних ЗМІ сьогодні утримують не держава й інститути громадянського суспільства, а окремі політичні партії та фінансово-промислові кола, які закономірно використовують потенціал мас-медіа передусім у власних, а не загальносуспільних інтересах.

У сучасному світі запорукою стійкості, незалежності держави є її власний національний інформаційно-культурний простір. З розпадом СРСР українське суспільство, яке протягом довгого часу було інформаційно закритим, відчуло на собі тиск потужного інформаційного потоку із Заходу, оскільки в умовах глобалізаційних процесів важко ізолюватися від зовнішнього світу. Небезпека полягає в тому, що національні суспільства за таких умов можуть досить легко втрачати свій специфічний менталітет і потрапляти під вплив інших культур [14]. За цих умов збереження культурних традицій, національного менталітету та національно-культурної цілісності стає першочерговим завданням. Саме ЗМІ можуть відіграти вирішальну роль у підсиленні консолідації суспільства та збереженні його національно-культурної самобутності. Від структури, змістового наповнення, захищеності національного культурно-інформаційного простору, його спроможності адекватно задовольняти потреби суспільства значною мірою залежить успіх реалізації стратегічних національних завдань.

Натомість реально вітчизняні засоби масової інформації в сучасних умовах глобалізації не витримують конкуренції з впливами іноземних держав. Яскраво вираженою тенденцією є посилення в сучасному українському суспільстві системних інформаційних потоків, які шляхом просування у суспільну свідомість чужих українцям ідеалів та цінностей, ментальних особливостей інших держав та народів фактично розмивають державну мову, духовність, історичну пам’ять і, зрештою, власне українську державність.

За різними оцінками, нині національний інформаційно-культурний простір переважно заповнений продуктом неукраїнського походження. Йдеться передусім про глобальну культурно-інформаційну експансію західних країн, зокрема США, яка створює дедалі відчутнішу загрозу безпеці українського суспільства [11]. Низькопробні розважальні кінофільми, бойовики, що штовхають на сумнівні подвиги, нав’язлива й інколи аморальна реклама підривають духовне й інтелектуальне здоров’я нації, сприяють девальвації моральних і загальнолюдських гуманістичних цінностей, культурних національних традицій. Поступове витіснення вищих цінностей та ідеалів утилітарними, прагматичними, технократичними орієнтаціями позначається на формуванні власної, української національної свідомості. Порівнюючи вітчизняну систему комунікацій із своєрідною мережею судин суспільного організму, В. Балушок зазначає, що сьогодні 90 % книг, які є у продажу в Україні, зроблені в Росії; 80 % газет і журналів – не тільки російськомовні, але за більшістю з них у той чи інший спосіб стоїть Росія; більшість фільмів, які демонструються в Україні – або російські, або перекладені в Росії. За даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, кількість вітчизняного продукту на загальнонаціональних українських телеканалах не перевищує 30% [10].

На сучасному етапі для суспільства характерна криза інформаційної культури, яка провокується переважанням у сучасних ЗМІ деструктивних публікацій (програм, передач) над конструктивними і нейтральними. У телерадіоефірі та на шпальтах друкованих ЗМІ присутня інформація, що компрометує владу і власну країну в очах громадян, створює неконструктивне та неадекватне уявлення про Україну, її повсякденне життя і перспективи розвитку. На підтвердження цього академік І.М. Дзюба зазначає, що в сучасних умовах значна частина засобів масової інформації паразитує на національній не сформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури. «Коли читаєш цю пресу, створюється враження, що ми живемо в окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем. Сучасний український інформаційно-культурний простір за його нинішньої структури та наповненості недостатньо адаптований до вирішення такого суспільно значущого завдання, як формування історичної пам’яті, яка є важливою складовою національної свідомості. Від того, яка концепція минулого буде закладена у свідомість людини, залежать її ціннісні орієнтації, світогляд, політична

культура та поведінка» [7]. З одного боку, певні змістовні виступи засобів масової інформації з питань історичного минулого нашої країни сприяли зростанню національної самосвідомості українського народу. Серед проектів українських ЗМІ, які виконали важливу соціальну функцію відзначимо: «Історія» (тижневик «Дзеркало тижня»), серіал «Невідома Україна» (5 канал), «Україна: історія українських земель» (телеканал Інтер) [5]. Водночас проблемою залишається різне, прямо протилежне обґрунтування певних історичних подій та постатей, болючих тем історії українського народу як, наприклад, діяльність ОУН-УПА, голодомор 1932–1933 рр., що не сприяє консолідації суспільства.

В рамках зазначеної проблеми слід сказати, що сьогодні в Україні діє розгалужена система інформаційного законодавства [22]. Прийняті закони України «Про інформацію», «Про телебачення та радіомовлення», «Про систему Сус–пільного телебачення та радіомовлення України», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», тощо. Але при цьому інформаційне законодавство й досі значною мірою залишається фрагментарним і несистематизованим, на рівні підзаконних нормативних актів має доволі суперечливий характер. Правові норми, які регулюють інформаційний простір, входять до різних законів та підзаконних нормативних актів, що ускладнює їх практичне застосування. Інформаційне законодавство містить значний масив протиріч та неузгодженостей, оперує недосконалим термінологічним апаратом. Неврегульованою з правової точки зору залишається діяльність

Інтернет–видань. Крім того, слід відзначити, що судові та правоохоронні органи не приділяють сьогодні достатньої уваги боротьбі з порушеннями інформаційного законодавства.