31

Розділ I. Теоретичні підходи до визначення ролі мовної культури для розвитку суспільства

1.1. Поняття культури мовлення

Мова – рівня освіченості, загальної культури особистості, національної самосвідомості, громадянської активності. Мовна культура вдосконалюється у процесі спілкування, зокрема під час виконання професійних обов`язків. Дане явище проявляється у вмінні висловлюватися правильно, точно, логічно, використовувати мовні засоби залежно від мети і обставин спілкування. Усі ці критерії регламентує мовознавча наука – культура мови.

Значення цього терміну досить широке. Перш за все, як ми вже зазначили вище, культура мови представляє собою мовознавчу науку, яка на ґрунті даних лексики, фонетики, граматики, стилістики виробляє критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць та явищ, механізми нормування і кодифікації [4]. Крім цього, дослідники звертають увагу, що культура мови – це й показник сформованості літературної мови, її розвитку, стилістичної диференціації, пізнавально–інтелектуальної глибини, показником чого є наявність і фіксованість її норм. В свою чергу мовна норма є системою обов`язкових реалізацій, прийнятих у мовленнєвій практиці даного суспільства на даному етапі його історичного (культурного) розвитку, або іншими словами, це сукупність найбільш стійких, традиційних елементів мовної структури, відібраних і закріплених суспільною мовною практикою, сукупність найбільш придатних для комунікативних цілей мовних засобів, якими користується мовне суспільство [1].

Тісно пов`язане із культурою мови й мовлення. У лінгвістичній літературі вживаються паралельно терміни «культура мови» і «культура мовлення». Між мовою і мовленням існує діалектичний зв`язок. У такій взаємозалежності (на що вперше звернули увагу І. Бодуен де Куртене і Ф. де Соссюр) мова розглядається як система знаків із закодованими у ній результатами пізнання людиною дійсності, а мовлення – як реалізація мови-коду, яка тільки через нього перетворюється в акт комунікації. Мовлення не існує без мови, її словникового складу, фонетичних законів, правил граматики [3]. Надаючи перевагу термінологічному словосполученню культура мовлення, О. Біляєв дотримується схожої думки, що поняття культура мови і культура мовлення співвідносяться між собою так само, як мова і мовлення, тобто як загальне і конкретне. Культура мовлення – це дотримання мовцями усталених мовних норм усної і писемної форм літературної мови та цілеспрямоване майстерне використання виражальних засобів мови залежно від стилю, жанру, типу мовлення. Вживається ця категорія тільки тоді, коли йдеться або про якийсь конкретний акт мовлення, або про особливості мовлення певної соціальної чи територіальної групи мовців, або про деякі функцiонально-стилiстичнi i так звані ситуативні норми, що виявляють себе тільки на рiвнi мовлення. Але коли йдеться про окрему лiнгвiстичну дисципліну, то видається доцільним оперувати поняттям культура мови, а не культура мовлення[1, с. 77]. В культурі мовлення можна виділити кілька рівнів [3]: 1) граматична правильність, 2) стилістична виразність, 3) комунікативна оптимальність, 4) мовна майстерність. Абсолютно чіткої межі між рівнями немає. Рівень правильності мовлення досягається при засвоєнні основних норм (вимовних, лексичних, граматичних, стилістич­них) літературної мови. Стилістична виразність і комунікативна доцільність спираються на здобутки першого рівня – правильності. Проте досягається він дотриманням ще й інших вимог, за якими формуються такі комунікативні якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та естетичність виражальних засобів. Точність – одна з найважливіших ознак культури мови. Ця ознака складається з двох компонентів: а) адекватного, об`єктивного мовного відображення дійсності; б) вживання слів і висловлювань, традиційних для мовців, які володіють нормами літературної мови. Поняття точності практичної мови далеко не завжди збігається з поняттями точності у науковій, офіційно–діловій і ху-дожній мові. Так, науковому та офіційно–діловому стилям притаманна точність, яка реалізується через систему термінів, в художньому – через систему образних засобів мови. Точність включає також і граматичну правильність, тому що без неї важко досягти точності.

Досліджуючи зміст терміну «культура мовлення» слід також брати до уваги й такий важливий аспект як національна культура. В сучасному суспільстві ми можемо спостерігати активну тенденцію держав до захисту своїх культурних цінностей [9]. Найголовніше місце серед них належить саме мові, адже вона є певною ознакою нації, її інтелектуальною власністю. Водночас кожна людина є представником певної нації і на основі того як вона володіє своєю мовою можна скласти уявлення не тільки про її здатність правильно формулювати свою думку, а й про відношення до своєї держави, національних цінностей. Адже особа з низьким рівнем мовної культури, яка не вміє висловлювати свої думки, яка припускається помилок під час спілкування, приречена на комунікативні невдачі. Звідси виходить, що нормативний аспект культури мови – один із найважливіших, але не єдиний [7]. Можна, не порушуючи норми української літературної мови, справити негативне враження на співбесідника. Мова має величезний запас мовних засобів, якими треба послуговуватися, враховуючи ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки співбесідників. Усі ці засоби мають бути мобілізовані на досягнення комунікативної мети. Ці питання перш за все становлять комунікативний аспект культури мови. Етичний аспект культури мовлення вивчає лінгвістична дисципліна – мовний етикет: типові формули вітання, побажання, запрошення, прощання. Неабияке значення мають і тон

розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему.

Розглянувши загальне визначення та складові елементи культури мови й мовлення, доцільно перейти до аналізу безпосередньої ролі даних категорій для розвитку суспільства.

Поставлене питання стало предметом багаточисленних досліджень у 30–ті роки 20 століття [1, с. 80]. Серед авторів, що зосередилися на питанні зв`язку рівня мовної культури із освіченістю особистості та суспільства в цілому, ми виділили такі групи:

– дослідники лінгвістичної школи Праги застосували функціональний підхід до вивчення літературної мови і сформулювали теоретичні засади культури чеської мови. Празькі вчені висунули своє розуміння суті літературної мови, обґрунтували теорію мовної норми і кодифікації, розробили теорію мовних стилів, застосувавши функціональний підхід до стилю. У вступі до доповіді на ІV лінгвістичному з`їзді в Копенгагені 1936 року, Б. Гавранек поставив питання, чи є взагалі мовна норма, нормування літературної мови і мовна культура предметом лінгвістичного вивчення [11], чи належить її дослідження до наукових задач. У згаданій доповіді він ствердно відповів на це запитання. Празькі мовознавці, окресливши коло проблем мовної культури, наголосили на свідомому перетворенні мови як простого засобу, простого представника об`єктивного світу, в самостійний об`єкт суспільної уваги, роздумів, емоцій. Отже, у працях чеських мовознавців виділяється чотири кола явищ [11], які входять у різному обсязі в поняття мовної культури: а) явища, що стосуються мови – йдеться про мовну культуру у власному значенні цього слова; б) явища, що стосуються мовлення – інколи цей аспект диференціюється і термінологічно, і тоді йдеться про культуру мовлення. Причому в обох сферах (у сфері мови і мовлення) однаково розрізняються: 1) культура як стан, рівень (мови і мовлення), 2) культура як діяльність, тобто культивування (удосконалення) мови і мовлення;

– ці проблеми стали предметом узагальнення в теоретичних працях із розвитку слов`янських літературних мов. В українському і російському мовознавстві останніх десятиліть активно обговорювався статус культури мови як окремої галузі знань. Вона оформилась в системі лінгвістичних дисциплін як власне практичний курс у 50–60-ті роки ХХ століття [15]. Абсолютизація одного з аспектів культури мови приводить дослідників до створення окремих дисциплін, які претендують на визначальне місце в рамках мовної культури. Так, у російському мовознавстві виникла ортологія. Це вчення про правильне мовлення будувалося, за задумом його творців, як галузь мовознавства, основною категорією якого є категорія варіантності, яка осмислюється й оцінюється з погляду

тенденцій мовного розвитку [15];

– стосовно саме українських робот за даною тематикою важливо відзначити, що історичні умови тієї епохи не сприяли розвитку наукових досліджень, а надто й розвитку української мови. Проте, з 1967 року Інститут мовознавства імені О. Потебні АН УРСР почав видавати спеціальний республіканський міжвідомчий збірник «Питання мовної культури», в якому було зосереджено основну масу публікацій, присвячених культурі української мови [9]. В офіційних рамках бездержавності української мови культура мови як наука опосередковано відбивала критичний стан функціонування національної мови i привертала увагу до виховання мовної особистості, культивування літературної мови, піднесення її суспільного престижу.