3. Дисидентський рух

Термін «дисиденти» був занесений із Заходу і вважався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною полі-тикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездер-жавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зро­стаючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. Переваж-но там же розпо­всюджувався і «самвидав».

За підрахунками західних дослідників кількість людей, які протягом 60—70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала май­же тисячі чоловік. Серед них були представлені інже­нери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератури, студенти, митці, священнослужителі, селяни та ін.

Основні напрями

Загалом в українському дисидентському русі, на дум­ку його дослідника Ю. Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно - культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Наприкін. 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет та ін. Серед них виділя­лася Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) яка була створена у 1958 р. на Львівщині групою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію статей республіканської і союзної кон­ституцій, які передбачали вихід України зі складу СРСР. Однак у січні 1961 р. організацію було ви­крито, її членів - Ї.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького. І.Кіпиша - засуджено на різні терміни ув'язнення, а керівника, Левка Лук'яненка, - до розстрілу, пізніше заміненого на 15-річне ув'язнення.

Подібні судилища відбулися також над членам» інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету 1962 р., та Українського націо­нального фронту (1967). У результаті кількох чоловік було розстріляно (І.Коваль. Б.Ґрицина. Яскравими представниками цього напрямку були також історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поет В.Стус, письменник Г.Снєгірьов.

Націонвльно - культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесят-никами, як літературні критики І. Дзюба та І.Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З.Франко та ін. базувався на необхідності духовного і культурного відроджен­ня українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспря­мованої русифікаторської політики нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції.

На захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники право захисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григореико, інженер М. Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Ґлузман. Зокрема генерал П. Григоренко рішуче і послідовно обстоював права кримсько – татарсь-кого народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних держа­вою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед діячів цієї течії були священики В.Ромаюк, Терля, пастор Г.Вінс ін.

Форми супротиву.

Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т. зв. самвидав. Серед перших «самвидавних» публікацій, які фактично запо­чаткували україн-ський дисидентський рух, був «Відкритий лист до 00Н», що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. 3 часом кількість такого роду видань зростає. У сер. 1960-х років шляхом «самвидаву» розповсюджувалися такі знамениті твори, як, «Ін-тернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби з критикою русифікаторської політики КПРС;

«Лихо з розуму» та «Правосуддя чи рецидиви терору В'ячеслава Чорновола, де подавалися відомості про репресованих протягом. 1965-1966 рр., розкривалися механізми політичних репресій: «Репортаж із заповідника імені Берії» та «Серед снігів» Валентина Мороза, які викривали рецидиви сталінізму; патріотичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка тощо. Певний час також поширювався машинописний журнал Українського національного фронту «Воля і Батьківщина». Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Значну роль для організаційної консолідації україн­ського дисидентського руху відіграв позацензурний журнал «Український вісник», шість номерів якого вийшли протягом 1970-1972 рр. у Львові за редакцією В.Чорновола. Тут друкувалися заборонені цензурою твори, замовчувана суспільно-політична інформація, хроніка репресій проти дисидентів. Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсила-

ли петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та Державні інстанції, ство-рювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на відкриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися і виступати на них свідками тощо. Восени 1965 р. під час прем’єри фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві В.Стус, І.Дзюба та В.Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових ареш-тів української інтелігенції підвестися з місць. Близько півтори сотні людей встали. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна. Трохи згодом, у 1968 р., 139 діячів науки, літератури і мистецтва;

робітників та студентів (кінорежисер С.Параджанов, композитор П.Майборода, поетеса Л.Костенко, поети В.Стус та І.Драч, депутат Верховної Ради СРСР, авіаконструк­тор О.Ан-тонов, історик М.Брайчевський та ін.) зверну- лиси до ЦК КПУ та ЦК КПРС з листом у зв'язку з незаконними репресіями, що відбувалися в Україні (зго­дом підписанти поплатилися за свою ініціативу).

Іноді акції протесту набирали крайніх форм. У 1968 р., колишній в'язень комуністичних таборів, вояк УПА Ва­силь Макух з Дніпропетровська обілляв себе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: «Геть колонізаторів, Хай живе вільна Україна!» Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бериславський з Бердянська, також колишній вояк УПА, повторив акт самоспалення у Києві (при собі він мав транспарант: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури»). Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 роки таборів; 21 січня 1978 р., напередодд річниці проголошення незалежності УНР та Акта злуки українських земель, на могилі Т.Шевченка у Кане-ві вчинив акт самоспалення Олекса Гірник з Калуша. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації українська нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим із них удавалося прорватися через «залізну завісу». Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях. Хоча й там вони не припиняли боротьби: знову ж таки відмовлялися від громадянства СРСР, проголошували себе україн­ськими самостійниками, вимагали визнання за собою статусу «політичних в'язнів», збирали факти бруталь­ного ставлення табірної адміністрації до політв'язнів, передавали інформацію своїм однодумцям на волю. У 1978р. у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували у мордовських таборах, пролунав заклик. до виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної держави.

Своєрідними протестними акціями ставали відзна­чення урочин, присвячу-них життю та творчості Т.Шев­ченка, І. Франка, Л, Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, а їх учас­ників арештовували, як це сталося у 1970р. з А.Лупиносом, який читав вірші біля пам'ятника Т.Шевченка у Києві.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопіль­щині, Івано-Фран-ківщині, Львівщині. Виявлені спецслужбами патріоти жорстоко каралися. Так, лише за намір вивісити національні прапори у Львові до річниці Акта відновлення Української держави В.Дужинський у 1957 р. отримав 25 років таборів суворого режиму, а М. Василів за виготовлення цих прапорів 10 років. До того ж, вони додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж - заборони проживання на те­риторії західноукраїнських областей.