9

Семінарське заняття № 3

Тема: Активізація опозиційного руху в другій половині 60-х – на поч.70-х років.

Мета: 1. Розкрити суть політико-ідеологічної кризи радянського суспільства. Показати основні етапи цього процесу та активізацію опозиційного руху у другій половині 60-х поч.. 70-х років.

2. Вчити мати власну думку з приводу конкретних історичних явищ і процесів, обґрунтовувати і відстоювати її.

3. Виховувати студентів у дусі патріотизму й утверджувати ідеали демократії. Сприяти осмисленню ролі людини у світі.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Україна у період застою (1964-1985)», атлас.

Основні поняття і терміни: застій, політико-ідеологічна криза.

Основні дати: 1964-1985 рр. - період застою; 14 жовтня 1964 р. - усунення з посади Першого секретаря ЦК КПРС М. Хру­щова. Обрання на цю посаду Л. Брежнєва; 25 травня 1972 р.- увільнення від обов'язків Першого секрета­ря ЦК КПУ П. Шелеста. Обрання на цю посаду В. Щер­бицького; 19-20 квітня 1978р. - ухвалення нової Конституції УРСР.

Форма заняття: робота в групах

Структура семінарського заняття

І. Підготовчий етап – 10 хв., передбачає:

організаційний момент (3-5 хв.)

а) взаємне привітання викладача і студентів;

б) нагадування основних вимог.

Вступна частина (3-5 хв.) Викладач нагадує мету і завдання заняття, попереджає про форми роботи на семінарі, визначає час на проведення окремих видів робіт.

II. Основний етап - 55 хв.

Обговорення доповіді і повідомлень, вирішення проблемних завдань, аналіз доповідей студентів, виправлення помилок.

ІІІ. Підсумковий етап – 10 хв.

Підведення підсумків семінару. Заключне слово викладача, аналіз виступів студентів та виставлення оцінок за роботу на семінарі, рекомендації і завдання.

ІV. Д/з – 5 хв. (Викладач повідомляє тему наступного семінару)

План семінарського заняття

1. Зміна політичного курсу. Неосталінізм.

2. Посилення реакції

3. Дисидентський рух

4. Українська гельсінкська група

Навчально-дидактичне забезпечення:

- документи, атласи, роздатковий матеріал

- література:

1. Бойко О.Д. Історія України. К. С.

2. Лановик Б.Д. Історія України. К. 2003.,

3. Воронянський А.В.Історія України. Х. 2008.,

Матеріал по підготовці до семінарського заняття.

1. Зміна політичного курсу. Неосталінізм.

Якщо в економіці партійна верхівка на чолі з Леоні­дом Брежнєвим на початку, принаймні, декларувала деяку лібералізацію, то в суспільно-політичному житті її прихід зразу ж позначився посиленням репресій проти шістдесятницького руху. Їх масштаб в Україні виявився значно більшим, ніж будь-де в СРСР. Вже у серпні—вересні 1965 р. у ряді ук-раїнських міст орга­ни держбезпеки заарештували кілька десятків шістдесят­ників, яких звинуватили в антирадянській діяльності. Навесні 1966 р. Львовом, Києвом, Луцьком, Тернопо­лем, Житомиром, Івано-Франківськом пройшла хвиля судових процесів, у результаті якої 20 чоловік було засуджено на різні терміни покарання. У мордовських таборах опинилася ціла низка представників української інтелігенції: науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В.Мороз, Д.Іващенко, худож­ник П.Заливаха, інженери Мартиненко, І. Русин та ін. Цей табірний лікнеп мав продемонструвати, що чекає тих, хто наважиться висловлювати незгоду з режимом, протестувати проти припинення процесу десталінізації. Як наслідок, на місцях відбувалися партійні збори, де не благонадійних всіляко паплюжили, а згодом, виключали з партії і комсомолу, звільняли з роботи, виганяли з вузів, переслідували членів їхніх родин. Водночас у пресі різко-збільшилася кількість страйків, спрямованих проти «українського буржуазного націоналізму». Внаслідок низки «закритих» постанов ЦК КПУ активізувалася цензура, набирала розмаху ідео­логічна чистка гуманітарних закладів, редакцій засобів матової інформації.

У 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися у Чехословач-чину, щоб придушити там процес демократизації. Ця подія переконли­во продемонструвала, що радянське керівництво, за ви­словом Г.Касьянова, остаточно перейшло на рейки неоста-лінізму (не випадково велика кагорта сталіністів всерйоз розраховувала на реабілітацію свого куми­ра). По суті, відбувся «блідий ренесанс» минулих років. Репресії не набули таких потворних (форм як при Сталіні, і, головним чином, зводилися до тюремно-адмі­ністративних методів переслідування. Тотальний пре­синг стосувався в основному ідеології, культури, масо­вої свідомості. Уже у березні 1969 р. з'явилася поста­нова ЦК КПУ, яка встановлювала персональну відпо­відальність керівників усіх структур ідеологічного цик­лу, зокрема преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва, за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов'язувала їх передусім протидіяти будь - яким «націоналістичним проявам». Почалося справжнє «полювання на відьом». Ідеологічно заклопотані керів­ники, побоюючись втратити роботу чи прагнучи доби­тися кар'єрного сходження вверх, невтомно вишукували «націоналізм», всіляко цькували тих, хто намагався зберегти в цих умовах свої творчі та суспільно-політичні переконання. Так об'єктом їх пильної уваги були літературний критик І.Дзюба, скульптор І. Гончар, який утримував удома унікальну колекцію творів українського мистецтва, самодіяльний народний хор під керівництвом Л.Ященка та багато інших «підозрілих об'єктів».

Що ж стосується партійного керівництва України, то і воно, як правило, ревно виконувало настанови московського центру, про що, серед іншого, свідчать згадані постанови. Хоча слід віддати належне Петрові Шелесту, і першому секретареві ЦК КПУ (1963-1972), котрий прагнув зміцнення автономного статусу республіки, ви­магав від Москви таких капіталовкладень в економіку України, які відповідали б її внеску в союзний бюджет, намагався захищати мовні й культурні права українців від натиску здійснюваної Кремлем політики русифі­кації. Подібна поведінка, звичайно, не могла імпонува­ти московському керівництву, яке розпочало підготов­ку усунення Шелеста від влади. В сер. 1970 р, но­вим керівником республіканського КДБ призначили В.Федорчука, ставленика Москви і прибічника жорсткого курсу щодо інакомислячих, який замінив близь­кого до Шелеста В.Нікітченка. У травні 1972 р. прийшла черга й самого П.Шелеста, якого усунули з посади за звинуваченням у м'якотілості до українського націоналізму та потуранні економічному „місництву» і перевели до Москви. Водночас було розгорнуто різку критику його книги „Україна наша радянська», яка вийшла ще в 1970 р., за «ідеалізацію минулого» та «не­достатній Інтернаціоналізм».