4.5. Онтологічні межі людського буття як сакральність

В своїй концепції культурної реальності С.В.Пролеєв підкреслює основну характеристику наявного буття — воно охоплює основний “масив” людського існування, хоча, разом з цим, не вичерпує змісту культурної реальності. Особливе значення для людського буття має не лише актуально наявне, а й область можливого. Те, що може бути, створює змістовні межі буття, виражає його основи і горизонти. “Онтологічними межами окреслюється визначеність буття, його змістовність як особливого існування, відмінного від інших. В людському бутті такі межі існують і передбачаються двояким чином: по-перше, у вигляді можливостей самоздійснення людини, що містяться в цьому бутті, тобто того, що в рамках цього буття можливе, що створює коло його перспектив; по-друге, у вигляді тих онтологічних підвалин, з огляду на які саме це буття існує, створює певну реальність. Культурною формою, в якій існують онтологічні межі (основи і “горизонти” людського буття) і в світлі яких людське життя набуває спрямованості і сенсу, — є сакральність” [21, с.83].

Сакральне в своєму культурному значенні — це форма залучення людини до граничного (і позамежного) в бутті, до того, що певним чином визначає і вичерпує сенс людського існування. Значення священного набуває те, чим сама людина не може довільно розпоряджатися, але чим вона повинна бути по своїй суті. Проявами сакрального можуть бути різні реалії: моральні норми, погляди на світ, істини, особи, предмети, події і т.д. Їх кола визначаються не якимись конкретними властивостями, а онтологічним статусом сакральних предметів — їх значенням “виключного існування”.

Зрада священного є не просто запереченням одного способу дій і прийняттям іншого, а порушенням меж людського буття, тобто того, що призначене людині. Переступити через священне — означає замахнутися на світоустрій, порушити непохитне, випасти з гідного і тим самим опинитися поза світом. А це знову ж таки означає відчути сакральне і стати у відношення до нього, але вже не в позитивній, а в негативній формі, відчути його заперечення. Сакральне завжди спрямоване проти будь-якої інакшості, що погрожує порушити його межі. Спосіб захисту сакрального і знищення інакшого є табу. Накладанням табу дійсність наче б то опосередковується в світлі тих, чи інших сакральних змістів, тобто табу наче відокремлює буття від небуття, воно не лише встановлює дійсне місце священного, але й знищую будь-яку іншу структурованість світу і зводить до профанного сакральний зміст, що суперечить заведеному. Табу в рамках відповідної культури зберігає межі буття, застерігає його від можливих “замахів”. Такими є деякі особливості акцентуації буття, що набувають форми сакрального. Слід підкреслити, що в залежності від темпоральної акцентуйованості способу людського буття його обґрунтування в формі сакрального може приймати вигляд як відтворення архетипу, так і втілення проекту.

4.6. Традиція як обґрунтування буття минулим

Обґрунтування буття передбачає деяку трансцендентну його безпосередній течії змістовність — у вигляді “споконвічного буття” чи у вигляді “горизонту”, “майбутнього”. В обох випадках буття здане і детерміноване своїм “довершеним видом”, рух до якого здійснюється чи то шляхом слідуванням традиції, чи то шляхом реалізації проекту. Звичайно ці дві основні форми обґрунтування історичної дії досить різко протиставляються, а підстави цього вбачають в тім, що в традиції відтворюється вже складений усталений спосіб буття, тоді як власне історична дія спрямована на втілення нового, на прогресивні зміни буття. Світоглядна переоцінка історичної ролі традицій, забубонів та інших “інверсивних”, зорієнтованих на минуле форм обґрунтування історичної дії відбувається у зв’язку з розробкою нової методології гуманітарного пізнання і розуміння історичної дійсності.

Традиція (чи обґрунтування буття минулим) орієнтована не просто на те, що вже було, на те, як робилося раніше. В такому випадку традиція ототожнюється з будь-яким репродуктивним моментом людської діяльності. Безперечно, традиція постає як система дій, що передаються від покоління в покоління і формують думки і почуття людей, викликані певними суспільними відносинами. Проте регулятивом традицій у власному розумінні слова є не просто “дії, які були колись”. На відміну від звичаїв, в яких вказане регулятивне начало переважає, традиція співвідносить теперішнє буття не з емпірично попереднім, а із взірцем буття. Те, що відбувається зараз, традиція ставить у відношення не до того, що було “вчора”, а до змісту споконвічного часу, в якому буття довершене. Це своєрідний ідеал, який іде з минулого. “Наше ставлення до традицій було неоднозначним і не позбавленим нігілізму, — зауважує, наприклад, Г.І.Горак. — Заперечення колишньої культури, що властиве ультралівим силам усіх соціалістичних революцій, не могло не позначитися на ставленні до традицій. При цьому ігнорувався той факт, що традиція формує духовність на рівні підсвідомості, вона ходить у життя із заповітами предків, збагачує дитячу свідомість на початку її становлення тощо. Свідомість, сформована з допомогою традиції, непереборна … З традицією в людську свідомість входить минуле, без чого її свідомість збіднена і пустопорожня. У традиціях ми маємо в сконденсованій формі (відібраній історією) культ того, що зміцнює соціальність, прилучає окрему людину до нескінченного ряду поколінь, які зміцнюють одне одного. Ось чому нинішнє відновлення традицій у вигляді обрядових свят, спогадів, збереження історичних пам’яток є надзвичайно важливим напрямом діяльності нашої держави” [9, с.43-44].