Розділ 1 історико–філософська еволюція поняття культури

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна “культура” в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з’ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується різноманітністю визначень. Відомий дослідник культури В.М.Межуєв писав, що “фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття “культура” для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах ХХ століття”.

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об’єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово “культура”, що походить від латинського culture і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Цицерон у “Тустуланських бесідах” називає філософію “культурою душі”. Ввід справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення Цицерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін “культура” ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін “культура” у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як “людяність”, що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як співвідношення природного і позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалося в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII — XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов’язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалася тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по‑друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості ввід первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов’язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

Ідеологічно готуючи перемогу буржуазного суспільства над феодальним, французькі просвітителі XVIII ст. вважали, що до справедливих, розумних соціальних порядків приведе розвиток розуму й моральності людей. Поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Проте революція у Франції (1789–1794 рр.) розчарувала тих, хто вірив у розумність та справедливість буржуазних відносин, поділяв натуралістичні уявлення про природу людини.

Цілком природно, що основоположник німецької класичної філософії Імануїл Кант бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її матеріального існування. При цьому він вважав, що принципово неможливо примирити цю сферу з емпіричною сферою існування людини. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому межа його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім’я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов’язку.

Своєрідну спробу розв’язати кантівську суперечність між природним та моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов’язком зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер. Завдання культури, на його думку, полягає в гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов’язку. Він писав, що культура повинна віддати справедливість не тільки розумній спонуці на противагу чуттєвому, але й останньому на противагу першій. Завдання культури двояке: по-перше, охорона чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж — розвитком розуму.

Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культури не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала людину від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного характеру. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може мистецтво, тобто “царство прекрасної видимості”. На думку Шіллера, саме у мистецтві примірюються та згладжуються протилежності фізичного й морального життя людства.

Ідея естетичного подолання суперечностей дійсності як головного завдання культури знаходить свій завершений вияв в ідеології німецького романтизму. Брати Шлегелі, Новаліс, Людвиг Тік та інші представники цього напрямку заперечували буржуазну цивілізацію як суспільний стан, ворожій людині. Протиставляючи свободу творчості суспільним вимогам, Ф.Шлегель писав, що творче самовираження поета не повинне підкорятися ніякому законові. Єдиною сферою, яка дозволяє людині піднестися над суперечностями дійсності і зберегти свою індивідуальну цілісність, романтики вважали мистецтво, в якому нібито знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі. “Природній людині” просвітителів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами природи, романтики протиставили суб’єктивну могутність генія, безмежну силу художнього уявлення, котре творить світ за власними законами.

Спроба подолати з позицій об’єктивного ідеалізму протилежність просвітницького й романтичного витлумачення культури була зроблена Г.В.Ф.Гегелем. Сутність культури, за Гегелем, визначається не природною детермінованістю людської поведінки, і не творчою фантазією видатних осіб, а залученням індивіда до світового цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням “світового духу”, то й залучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури.

Вивчення походження, сутності культури має свою історію. Воно передусім пов’язане з такими галузями знань, як етнографія, мистецтвознавство, історія і філософія, і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Серед них найбільш типовими є еволюціоністська, антропологічна, а також циклічна концепція (або концепція культурних круговоротів) та інші.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л.Моргана і англійського історика Е.Тейлора. Її виникнення пов’язане з узагальненням емпіричних етнографічних матеріалів і визначенням закономірностей розвитку історії культури. Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е.Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л.Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізація. На різних ступенях розвитку народи живуть окремо і відповідно створюють власну культуру. Але посилення контактів між державами, зближення народів, обмін досягненнями культури зумовлює спільність культурних цінностей і засвоєння їх людством. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу і обов’язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко. Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов’язку. Формою правлення в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову падає на нижній. Епоху середньовіччя Віко трактую як “друге варварство”.

Концепція циклічності у розвитку культури дістала подальший розвиток у працях М.Данилевського, О.Шпенглера та А.Тойнбі. М.Я.Данилевський — відомий російський природознавець, що зробив спробу теоретично обґрунтувати концепцію багатолінійного і замкненого розвитку культури на основі застосування методології систематизації в біологічній науці. В історії людства він виділив одинадцять самобутніх типів культури: індійську, китайську, іранську, єгипетську, халдейську, грецьку, римську, аравійську, германо-романську і слов’янську. Кожний культурно-історичний тип виникає з етнографічного матеріалу, після того входить у період розквіту, а потім зазнає занепаду. Інакше, кожний тип культури проходить в основному три фази свого розвитку: етнографічну, державну, та цивілізаційну. Перехід до цивілізації характеризується розтратою культурного потенціалу. Самобутність культури, на думку Данилевського, в особливому складі душі народу, тому його національний характер залишається незмінним при взаємодії культур. Його концепція стала одним з теоретичних джерел теорії панславізму і шовінізму.

Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури О.Шпенглера, який виклав її у своїй знаменитій книзі “Занепад Європи”. Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є “живим організмом” і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур вчений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську, візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку вченого, має свою долю і живе приблизно 1000 – 1500 років. Потім культура вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії культури О.Шпенглера. “Якщо хочуть знати, у якому кшталті відбувається доля західної культури, необхідно перш за все з’ясувати собі, що таке культура, у якому відношенні вона знаходиться до явної історії, до життя, до духу, у яких формах вона виступає і наскільки ці форми — народи, мови та епохи, битви та ідеї, держави і боги, мистецтва і твори мистецтва, науки, правові відношення, господарські форми та світогляди, великі люди і великі події — є символами і підлягають в цій якості тлумаченню” [27, с.129].

Розглядаючи історичні етапи розвитку культури, О.Шпенглер вірно вловлює своєрідність їх метафізичних основ. Еллін не відділяє себе від космосу, його боги у всьому схожі на нього, у них тільки житло на Олімпі. Грек перебуває у світі, в ньому живе відчуття вічності. Свідомість індуса надісторична. Єгиптянинові його життя уявляється єдністю минулого і майбутнього (звідси, мабуть, прагнення до увіковічення тіла — муміфікації). “Фаустівська культура” вивела на арену раціональну душу. Матеріалістичні та ідеалістичні методи мислення оголили культурні шари, утвердили штучні стани людського існування. На противагу становленню вони легалізували стан культури і цим самим зумовили старіння, неодмінний занепад історично надбаних цінностей. На думку О.Шпенглера, наближається час смерті “фаустівської культури” і в двохтисячному році вона продовжить своє існування у формі європейської цивілізації. А перехід до цивілізації означає відмову від демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії О.Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запраграматизованій діяльності людей.

Послідовником О.Шпенглера в поглядах на культуру був англійський історик і соціолог А.Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю “Дослідження історії”. Спочатку А.Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, а потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких називалася антична, західна, православна, індійська, китайська, ісламська та інші. Цивілізації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до цивілізацій-супутників. Згодом перелік було ним звужено до п’яти діючих, а саме західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації вчений виділяє й аналізує чотири фази: виникнення, ріст, надлам і розпад. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає творча меншість, що є носієм “життєвого пориву”, то останні дві фази пов’язані з “виснаженням життєвих сил”. Коли творча еліта не здатна задовольнити потреби, висунуті культурно-історичним розвитком, тоді вона втрачає авторитет і утверджує свою владу над насильством. На арену виходить “внутрішній пролетаріат” — спільність людей, які не здатні ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готові до протесту з будь-якого приводу. По сусідству з цивілізацією з’являється “зовнішній пролетаріат” — це народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відчуження “внутрішнього пролетаріату” від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами або “зовнішнім пролетаріатом”. Встановлення такого союзу приводить до руйнування і в кінцевому підсумку до загибелі локальної цивілізації. А.Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, на думку вченого, приведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за сировинні ресурси. Індустріальні країни зустрінуться з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним конфліктом, і в кінцевому підсумку настане економічний занепад. У політичній сфері це приведе до відмови від демократії і встановлення диктаторських режимів.

Врятування західної цивілізації від загибелі А.Тойнбі вважав в оновленні духовності. Особливі надії він покладав на релігію, яка виступає головним інтегратором культури. Саме вселенська релігія, створена на основі синтезу різних релігій, здатна забезпечити “єднання в дусі” різних народів. Володіючи багатим історичним матеріалом. А.Тойнбі формулює “закон культурної радіації”, згідно з яким між цивілізаціями існують широкі культурні контакти, різнобічні взаємини.

В поглядах на історію людської цивілізації і розвитку культури А.Тойнбі був оптимістом. Він писав, що XXIII ст. буде епохою народження загальнолюдської цивілізації, яка в сфері організації буде соціалістичною, а в сфері духовного життя — “вільнодумною”. Очолюватиме нову цивілізацію “світовий уряд”, але лідерство в ній переміститься від європейського заходу до азіатського сходу.

Антропологічна, або функціональна, концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К.Малиновського, французького етнографа і соціолога К.Леві-Строса, американського етнографа А.Кребера та багатьох інших. Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення й розвиток культури пов’язується з потребами людства. Б.К.Малиновський потреби, що обумовили виникнення культури, ділить на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності. Їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення і вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються в необхідності згуртування і об’єднання людей, в потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

На основі обробки великого етнографічного матеріалу Б.К.Малиновський сформулював основні принципи функціонального аналізу культури. По-перше, кожна культура, як функціональна єдність суспільства, є цілісністю. По-друге, кожний тип цивілізації, кожна традиція чи звичай (або вірування) виконують важливу для культури функцію. По-третє, кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує цілісність культури. Культура в інтерпретації вченого постає як складне утворення, повна система взаємозв’язаних та взаємообумовлених соціальних інститутів, що задовольняють біологічні і власне культурні потреби людей. Відсутність рівноваги між соціальними інститутами приводить до руйнування культури як цілісного організму.

Вагомий вклад у розвиток антропологічної концепції вніс відомий французький вчений К.Левві-Строс, застосувавши теорію інформатики і методи структурної лінгвістики. Основну увагу він приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до культури. Тому об’єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Вчений розвиває принцип ієрархії культурних систем, розкриває ізоморфний характер зв’язку між ними і робить висновок, що людська культура є цілісним утворенням. Леві-Строс відстоює ідею європоцентризму і доводить необхідність відновлення єдності чуттєвого і раціонального начал культури, що втратила західна цивілізація. Вчений намагається зблизити гуманітарні науки, в центрі уваги яких вивчення людини, і природні науки, що досліджують закономірності природи. Такий підхід дозволяв йому більш предметно дослідити особливості культури даної цивілізації, розкрити її роль у взаємозв’язку людини і природи.

Антропологічну концепцію розвивав американський етнограф А.Кребер, доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм культури. Вчений вважав, що стиль властивий всім великим культурам та їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль і спосіб життя. Визначають стиль епохи або цивілізації, на його думку, геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, Кребер зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації.

Серед різних концепцій культури вагоме місце посідає соціологічна. Вона представлена в працях багатьох вчених, зокрема П.Сорокіна, Г.Маркузе, Т.Адорно. Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система культурних і соціальних систем. Так, відомий соціолог культури Питирим Сорокін сформулював теорію суперсистем культури. Він виділив три основних типи культури, що лежать в основі суперсистеми. Серед них чуттєвий тип, для якого властиве чуттєве сприймання навколишнього світу; ідеаціональний тип, для якого характерний раціональний підхід до дійсності; та ідеалістичний тип, що ґрунтується на інтуїтивістському методі пізнання. Кожна форма культурної суперсистеми, зокрема мова, мистецтво, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому світогляд. Культурну систему П.Сорокін розглядає як вихідний і вирішальний фактор соціального розвитку.

Сорокін відкидає концепцію локального розвитку культур, відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем. Культура одного народу взаємозв’язана з культурою іншого. Контакти між культурами були завжди і стають тепер більш інтенсивними. На його думку, соціокультурні феномени міняють свої позиції як у фізичному, так і в соціальному просторі. Вони неперервно мігрують, циркулюють і пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, від одного класу до другого, назад і вперед, згори вниз в різноманітному стратифікованому соціокультурному універсумі. Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, ванни і радіо, джаз і губна помада, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія — всі ці практично культурні об’єкти і цінності рухаються із Сполучених Штатів у Китай, з Відня в Сідней і Калькутту, з Детройта в Москву, від вищих класів до нижчих, з міст до сіл, від аристократів до пролетаріату і навпаки.

Аналізуючи динаміку культури, П.Сорокін ставить питання: в якому напрямку відбуваються зміни у цій сфері людського буття? На його думку, нинішня пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи. Прихід нової суперсистеми, зумовленої дією “принципу іманентних змін”, означатиме народження нової культури, що здатна виправити, якось оновити “ту систему культури”, що деградує. Цикл культурних процесів відбувається у власному колі, проходить “у холостому русі”, відірвано від суспільної практики. В кінцевому підсумку, на думку П.Сорокіна, одні ідеї породжують і замінюють інші ідеї.

Увагу багатьох дослідників привертає криза сучасної західної культури. Г.Маркузе, Т.Адорно та інші вчені пов’язують виникнення кризи з такими сутнісними характеристиками культури, як репресивність та раціональність. Руйнування традицій, раціоналізм, проникнення наукових методів пізнання в усі сфери знання не лише підірвали, на думку Г.Маркузе, основи діяльності та емоційний світ людини, а й придушили утопію, фантазію, спричинили кризу віри. Вже це привело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Основною суперечністю культури вважається суперечливість між високою (елітною) і низькою (масовою) культурами. Теоретично обґрунтувати виникнення цієї суперечності і розкрити її сутність намагався іспанський філософ Хосе-і-Гассет. У своїй книзі “Повстання мас” він протиставив культуру еліти як творця духовних цінностей і культуру мас як споживача культури. Споживаючи духовні цінності, народ перетворює справжню культуру в “ширвжиток”, що дістав назву “масова культура”. Остання має утилітарне призначення і є бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури в сферу елітарної, високої розцінюється як наступ “варварства в культурі” або “контркультури”. Аналізуючи внутрішньокультурні суперечності, вчений протиставляє науку і культуру. Серед різноманітних видів духовної діяльності людей найбільш стабільною і живучою виявилась наука. Її істини незалежні від людини, вони в наш час набули великого значення в усіх сферах духовного життя, значно зросли технічні засоби поширення досягнень науки і культури в цілому. Все це, на думку вченого, призводить до деградації гуманістичної культури. Погляди, що наука забезпечує блага людству, а її прогрес приносить користь, є проблематичними в наш час для багатьох вчених. Істини культуру мають утилітарне призначення. Вони мають сенс і сприймаються людьми лише тоді, коли стають частиною їх життєдіяльності, сприяють задоволенню певних потреб. Світ, в якому живе людина, — це лише природне середовище, але й той “світ людини”, що створений самою людиною. Наука і культура протистоять одна одній.

Значного поширення набула марксистська концепція культури, основоположниками якої були К.Маркс і Ф.Енгельс. Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суб’єкта діяльності. В системі культури марксизм виділяє два рівні: матеріальну і духовну культури. Особливістю матеріальної є те, що вона не рівнозначна виробництву і матеріально-претворюючій діяльності людей. Матеріальна культура характеризує діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток людини, виявлення того, в якій мірі ця діяльність сприяє розвиткові обдарувань і творчих здібностей особи, оскільки вона реалізує її сутнісні сили, сприяє вдосконаленню людини. Духовна культура спрямована на перетворення духовного світу людини і його соціального буття. Її цінності існують не лише в опредмеченій формі, але й в різних видах діяльності, що зв’язані з процесом духовного виробництва (гра актора на сцені або в кіно, лекція викладача вузу або урок учителя в школі, діяльність художника або письменника і т.д.). Для духовних цінностей властива довговічність існування. Матеріальні цінності обумовлені рівнем задоволення потреб у їжі, одязі, побутових умовах і т.ін. В духовній сфері, наприклад, насичення знаннями, естетичними цінностями не знає ніяких меж. Безмежність споживання духовних цінностей обумовлена перш за все пізнавальною, моральною, естетичною, творчою діяльністю людей. Перше місце в духовній культурі посідає творча діяльність.

Згідно з марксистською концепцією поділ культури на матеріальну і духовну має умовний характер, оскільки між ними існує діалектичний взаємозв’язок. Вони активно взаємодіють між собою; в епоху науково-технічної революції їх інтеграція значно посилилась. З одного боку, зросла роль матеріальної культури в духовному житті суспільства в особі засобів масової інформації і пропаганди, а з другого — через виробничу естетику, розвиток культури виробництва, перетворення науки в безпосередню виробничу силу тощо. На межі матеріальної і духовної культур виникають такі соціальні явища (архітектура, дизайн, наукові дослідження, виробниче навчання і т.ін.), які одночасно є матеріальними і духовними. Все це — свідчення цілісності й системності культури.

Особливістю марксистської концепції є те, що вона ґрунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К.Маркс і Ф.Енгельс історію суспільства ділили на три великі формації, яким, у свою чергу відповідали “три великі форми поневолення”: рабство, кріпосництво і наймана праця. В.Енгельс у своїй праці “Походження сім’ї, приватної власності і держави” писав, що суперечності докапіталістичного суспільства були приховані становим розшаруванням, релігійними і політичними ілюзіями. К.Маркс підкреслював, що історія культури в цьому випадку повністю являється історією релігій і держави. Капіталістична епоха, якою керує нестримне прагнення до наживи, розірвала старі зв’язки між людьми. Подальше зростання продуктивних сил суспільства неминуче призвело до того, що приватна власність стала перешкодою для розвитку суспільного виробництва. Вона “неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації”. Вихід з такої ситуації класики марксизму бачили у соціалістичній революції, яка повинна знищити приватну власність на засоби виробництва, а отже — усунути антагонізм класів і побудувати новий тип культури, створити “асоціацію” вільних громадян, себто “комунізм” — стрибок з “царства необхідності в царство свободи”. Це якісно нове суспільство, справжня висока цивілізація з відповідно розвиненою культурою. Саме з комунізму, на думку класиків марксизму, розпочнеться справжня історія суспільства та його культури.

Ця широкомасштабна і захоплююча ідея переходу людства до вищого типу культури, царства свободи була теоретично обґрунтована на основі критичного аналізу антагоністичних суспільно-економічних формацій, зокрема капіталізму. Як гадали творці марксизму, цивілізація досягла високого рівня розвитку в середині XIX століття, а потім почалася її деградація і занепад, оскільки приватна власність в існуючій формі гальмувала суспільний характер виробництва. Капіталізм повинен поступитися місцем комуністичному суспільству, яке у своїх працях К.Маркс і Ф.Енгельс охарактеризували лише в загальних рисах, залишивши дальшу розробку цієї теорії своїм послідовникам.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С.Пуфендорфа, культура — це проміжна ланка між Богом і людиною. Її розвиток відбувається по волі Всевишнього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.

Концептуальні основи теологічного розуміння культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин у своїх працях “Сповідь” і “Про град Божий” зробив спробу аналізувати динаміку всесвітньої історії і культури людства. Історію людства він розділив на два етапи: “Град Божий”, що заснований на любові до Бога і “презирстві людини до себе” і на “презирстві до Бога”. Перший етап найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовідносин, другий етап представлений державою, що є уособленням зла і карою за гріховність людини. Тільки Божа благодать, на думку Августина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.

Подібний методологічний підхід властивий майже для всіх сучасних теологічних концепцій культури. Розглядаючи культуру як “дар Божий”, сягнення духовної культури розглядають як похідні від релігії, а культурний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першооснови. Наприклад, католицька культурологія ґрунтується на принципі, що культура є наслідком божественного одкровення, етапи культурного прогресу людства — не що інше як наближення до пізнання мудрості Творця і його волі. У книзі “Християнство і цивілізація” католицький соціолог Е.Вінтер пише, що саме релігійне мислення є домінуючим в усій історії культури. У пастирській конституції, прийнятій другим Ватиканським собором (1962 — 1965 рр.) підкреслено, що християнське віровчення оновлює духовну культуру, опромінює її з середини і дає животворчі паростки в людське серце.

Православна культурологія ґрунтується на принципі, що культура виникла з релігійного культу. На думку М.Бердяєва, культура пов’язана з культом предків, обрядами, міфами, традиціями. Всі складові культури, зокрема філософська думка, поезія, живопис, музика, архітектура і т.ін., в органічній цілісності перебувають в церковному культі. Диференціація форм і видів культури, на думку філософа, приводить до втрати сакрального, розкладу релігійних і духовних основ. Православний філософ і богослов П.Флоренський доводив, що саме релігійний культ визначає естетичну спрямованість, пізнавальне значення та виховну роль духовних цінностей. Л.Карсавін у своїй книзі “Схід, Захід і російська ідея” підкреслював, що саме релігійність складає зміст культурно-історичного процесу — бо вона забезпечує вирішення “основного завдання культури” — перемоги над забуттям і часом, над минулим і майбутнім, над смертю. Оскільки західна культура під впливом матеріалістичного соціалізму деградує, то її можна врятувати лише шляхом розвитку релігійності. В цьому аспекті, вважав Карсавін, завдання православної або російської культури є універсальним і водночас індивідуально-національним.

Характерним для теологічних концепцій є протиставлення духовної і матеріальної культури. На думку богословів, духовна культура досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом божественного розуму. Що стосується людської діяльності і матеріальної культури, то вони вражені секуляризмом і атеїзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом культурного прогресу людства.

Різноманітність концепцій культури обумовлена багатоплановістю культури як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об’єктом дослідження для фахівців різних галузей — філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.