Тема 12. Пізнання

Достовірне знання існує. Воно існує, тому що існує сама мисляча людина.

Р. Декарт.

План викладу і засвоєння матеріалу:

1. Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості

2. Поняття істини

3. Поняття практики

4. Структура практики

5. Практика як критерій істини

6. Абсолютність і відносність практики як критерію істини

7. Поняття чуттєвого та раціонального у пізнанні

8. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання

9. Основні форми і методи наукового пізнання

10. Поняття конкретного й абстрактного на рівнях емпірії і теорії

1. Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості

Пізнання - це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія)- розділ філософії, у якому з'ясовуються природа пізнання, його етапи, рівні, методи, форми, законо­мірності, можливості, труднощі та суперечності.

У філософії мають місце два протилежних підходи до з'ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму, відобразити істину.

Для ідеалістичної філософії пізнання - це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання, з точки зору такого підходу, ми нібито отримуємо не з об'єктивної дійсності, а зі самої свідомості, котра є джерелом пізнання. Причому є філософи цього напрямку, які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо, мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад, І. Кант, як відомо, вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню, - це те, що видиме, що "з'являється", що є явищем. Розірвавши необхідний зв'язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання - на шлях агностицизму. І, навпаки, є філософи цього ж напрямку, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але й всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі "немає сили", яка могла б "протистояти дерзанню пізнання".

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом виявлення самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об'єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання перебуває за межами свідомості.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється у процесі взаємодії суб'єкта і об'єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.

Суб'єкт - це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об'єкт - це та частина об'єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб'єкта й об'єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб'єктивний за формою та об'єктивний за змістом, джерелом.

Далі. В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:

Принцип об'єктивності - найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об'єкту частиною об'єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника - вивчати реальний об'єкт, як первинне начало, що перебуває за межами людської свідомості і відображається нею.

Принцип пізнаванності - теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, людина з допомогою мислення здатна розкривати сутність речей та явищ, з'ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки й техніки.

Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

Принцип практики - це визнання за практикою ролі основного критерію істини, рушійної сили пізнання, його джерела. Про зміст, структуру поняття "практика" мови буде йти далі.

Принцип конкретності істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна. Це означає, що:

- Кожне наукове положення, об'єктивний закон мають значення істини лише для тих сфер пізнання, які вони відображають. Скажімо, закони класичної фізики є достовірними для класичної фізики і не є такими для квантової фізики, тим більше для розвитку суспільства, оскільки їм притаманні різні закони;

- Кожне наукове положення, об'єктивний закон необхідно розглядати з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця має неоднозначні показники. Скажімо, вантаж вагою 75 кг. на Землі, на Місяці буде важити всього 13 кг, у 5,7рази менше. Тому що сила притягання на Місяці і Землі - різна. На Землі, оскільки маса її більша, то більшою буде і сила притягання. Більше того, навіть на Землі, на Північному полюсі, вантаж 100 кг, на екваторі буде важити менше на 500 грамів, завдяки обертанню Землі і відцентрових сил.

У філософії важливим принципом, що використовується у процесі пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів у їх розвитку, змінах, саморусі: як те чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.

У зв'язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов'язкових вимог, а саме:

- вихідна вимога - це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;

- вимога розгляду передумов виникнення того чи іншого явища;

- розгляд явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;

- виділення в розвитку явища певних етапів (стадій, фаз, періо­дів), з'ясування їх особливостей, відмінностей;

- визначення напрямку розвитку явища, його характеру (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.д.);

- розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;

- вивчення історії понятійного апарату певного явища чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись і який мають тепер;

Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму - це нелегке завдання. Але лише на цьому шляху можливе досягнення об'єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає.

І останнє. Дуже важливою підвалиною наукової гносеології є принцип єдності теорії пізнання і діалектики, застосування у процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої. Чому? Спробуємо дати відповідь на це запитання.

Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим. Про це свідчать хоча б такі моменти:

- Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо.

- Загальні ознаки речей відображаються опосередко­вано.

- Конкретне дається людині на рівні відчуттів.

- Загальне ж - на рівні мислення.

Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв'язку між загальним і конкретним?

Це непрості запитання, тому і з'ясовують їх різні філософи по-різному.

Згадаймо, як в середні віки у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять.

Номіналісти - вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них - тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджу­вали, що загальні поняття не лише не існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.

Реалісти - ж виходили з того, що загальні поняття існують реально, незалежно від речей, передують їм і є їх духовними сутностями.

Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв'язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об'єктивно існують і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.

Образ предмета, будь-якої речі є одночасно і об'єктивним, незалежним від людини, і суб'єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета - об'єктивний, а за формою - суб'єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб'єктом пізнання, вона з'ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб'єктивний момент у пізнанні має, безумовно, важливе значення.

Пізнання, з одного боку, як пізнання світу - безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.

Якщо ж у процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі хиби, неадекватне відображення дійсності.

Це свідчить про те, що гносеологія за своєю сутністю і природою не може не бути діалектикою, не може не враховувати її вимоги; принципи, закони та категорії, котрі екстраполюються і на процес пізнання.