Тема: Літературний процес.

1. Поняття про літературний процес

2. Спадкоємність

3. Літературні взаємодії і взаємовпливи

4. Літературна традиція і новаторство

1. Поняття про літературний процес

Основний закон життя — його постійний розвиток. Цей закон спостерігаємо і в літературі. У різні історичні епохи її стан постійно змінювався, вона мала здобутки і втрати. Твори Гомера, Есхіла, Софокла, Данте, Шекспіра, Сервантеса, Пушкіна, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Винниченка, Тичини, Рильського, Гончара дають підстави говорити про поступальний розвиток літератури. Однак літературний процес — не лише поступ, прогрес, еволюція. Б.-І. Антонич слушно зауважував, що поняття "розвитку перенесено механічно на ділянку мистецтва... з природничих наук", поняття "розвиток", "поступ" потрібно вживати обережно. Звісно, коли історію мистецтва сприймати як суцільний прогрес, то твори сучасних письменників треба було б вважати досконалішими від творів минулих епох.

Термін літературний процесс виник на рубежі 20—30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX—XX ст. У XIX ст. використовувалися терміни "літературна еволюція", "літературне життя". "В сучасному літературознавстві утвердився погляд на історію літератури як на зміну типів художньої свідомості: міфопоетичної, традиціоналістської, індивідуально-авторської. Ця типологія враховує структурні зміни художнього мислення".

Терміном "літературний процес", відзначає В. Халізєв, "позначається літературне життя певної країни і епохи (у всій сукупності її явищ і фактів) і, по-друге, багатовіковий розвиток літератури в глобальному, всесвітньому масштабі. Літературний процес у другому значенні слова складає предмет порівняльно-історичного літературознавства".

Літературний процес складають не лише шедеври, але й твори низькопробні, епігонські. Він включає літературно-художні видання, літературну критику, розвиток течій, напрямів, стилів, родів, видів, жанрів, епістолярну літературу, мемуари. В історії літератури були випадки, коли значні твори недооцінювалися, а посередні переоцінювалися. Радянське літературознавство, наприклад, недооцінювало ранню лірику П. Тичини і переоцінювало твори типу "Партія веде", "Пісня трактористки". Недооцінювалися твори модерністів, авангардистів, письменників діаспори. Часто виникає диспропорція між популярністю і культурно-естетичним значенням творів. Твори письменників іноді приходять до читача через тривалий проміжок часу. Протягом багатьох десятиліть замовчувалися твори Олени Теліги, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Івана Ірлявського; Є. Замятіна, А. Платонова, А. Ахматової, М. Цвєтаєвої, М. Зощенка, М. Булгакова, М. Ердмана, І. Бабеля тощо.

Література має свої закони розвитку. На неї впливає філософія, політика, релігія, мораль, право, наука, міфологія, фольклор, етнографія, а також менталітет народу. Філософія раціоналізму, наприклад, позначилася на класицизмі, філософія сенсуалізму — на сентименталізмі, екзистенціалізму — на творах Камю, Сартра, Стефаника, Винниченка.

Кожна національна література має свої закони розвитку. Розквіт гуманізму в італійській літературі припадає на XV ст., в англійській — на XVII ст. Класицизм у Франції активно розвивався в середині XVII ст., а в Росії — у другій половині XVIII ст.

Важливу роль у розвитку літератури відіграють внутрішні фактори, зокрема спадкоємність, взаємовпливи, традиції, новаторство.

На розвиток літератури впливають соціально-економічні особливості суспільства. Економічні відносини можуть сприяти або завдавати шкоди мистецтву. Однак не можна прямо пов'язувати розвиток літератури з матеріальним виробництвом. Історія літератури знає приклади, коли в періоди занепаду соціально-економічних відносин з'являлися визначні художні твори. В період суспільно-політичної кризи в Росії (кінець XVIII — поч. XIX ст.) творили О. Пушкін, М. Лермонтов; епоха глибокої політичної кризи часів Олександра III (XIX ст.) була періодом розвитку творчості П. Чайковського, І. Левітана, В. Сурікова; у феодально-роздрібненій Німеччині другої половини XVIII ст. розвивалася творчість Гете і Шиллера; поразка української національної революції 1917—1920 рр. збіглася з творчістю П. Тичини, М. Рильського, Миколи Хвильового, М. Куліша, О. Довженка, Леся Курбаса. Як бачимо, зв'язок літератури з дійсністю не прямий, а складний, суперечливий.

Вульгарні соціологи, зокрема В. Шулятиков, В. Фріче, В. Переверзєв та пролеткультівці перебільшували значення матеріальних факторів життя у розвитку літератури. Вони вважали, що мистецтво повністю залежить від матеріальної, суспільно-економічної дійсності і безпосередньо віддзеркалює її. Соціалістичні реалісти зосереджували основну увагу на суспільно-політичному змісті, недооцінюючи значення художньої форми твору. Керуючись вульгарно-соціологічним методом, В. Коряк виділив такі періоди в історії української літератури:

1) доба родового побуту;

2) доба раннього феодалізму;

3) українське середньовіччя;

4) доба торговельного капіталізму;

5) доба промислового капіталізму;

6) доба фінансового капіталізму.

Реакцією на вульгарний соціологізм була концепція мистецтва для мистецтва, згідно з якою мистецтво не залежить від дійсності і не зв'язане з нею. В Україні теорія "чистого мистецтва" знайшла реалізацію у творах письменників "Молодої музи" і письменників-авангардистів.

У вітчизняному літературознавстві естетико-стильовий підхід до періодизації художньої літератури запропонував Д. Чижевський. Він виділив такі періоди в історії української літератури:

1. Стара народна словесність (фольклор).

2. Доба монументального стилю.

3. Доба орнаментального стилю.

4. Переходова доба.

5. Ренесанс та реформація.

6. Бароко.

7. Класицизм.

8. Романтизм.

9. Реалізм.

10. Символізм.

Естетико-стильова періодизація точно відображає розвиток літератури. Стиль доби поєднує ідеологічні, історико-соціологічні й естети копоети-кальні грані існування літератури.

Більш універсальну щодо певної національної літератури (неєвропоцентричну!) періодизацію літературного процесу (яку можна пристосувати не лише для європейських літератур), що враховує специфіку власне словесного мистецтва, запропонував російський вчений С.С. Аверинцев («Категорії поетики у зміні літературних епох», 1994). Він виділяє три стадії у розвитку світової літератури:

І – архаїчний, або міфопоетичний: коли бузумовно впливовою є фольклорна традиція; переважає міфопоетична художня свідомость і відсутня рефлексія над словесним мистецтвом (тому відсутня літературна критика, теоретичні дослідження, творчі програми);

ІІ – канонічний, або традиціоналістський: позначений традиціоналізмом художньої свідомості, канонізованістю поетики стилю і жанру (начало цьому періоду поклала Давня Греція у Іст. до н.е.). В рамках цієї стадіє виділяють два періоди:

• до Відродження

• після Відродження , для котрого є характерним крок від безособового начала до особового);

ІІІ – індивідуально-творчій, або істричний (спирається на принцип історизму): на авансцену висувається індивідуально-творча свідомість, панує «поетика автора» (романтизм, реалізм 19 ст., модернізм, постмодернізм).

Основні терміни літературного процесу: стиль, напрям, течія, школа, угрупування, метод. (Завдання для студентів: дати визначення в Термінологічному словнику).

Тема: Літературні напрями в європейській культурі XVI - ХVІII ст.

1.Літературний напрям.

2. Бароко

3. Класицизм

4. Сентименталізм

1. Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу. Напрям об'єднує митців на основі методу і подібних стильових особливостей. Автори "Літературознавчого словника-довідника" називають такі чинники літературного напряму:

1. Світоглядний... фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місця людини у суспільстві та Всесвіті. Сюди ж відносяться ідейні переконання, спрямовані па зміну наявних суспільних відносин, суспільні та моральні ідеали, згідно з якими оцінюється сучасність, а також погляди на роль і значення літературної творчості в житті суспільства, історичної епохи, людської культури в цілому.

2. Поетика як система більш-менш нормативних правил... Власне поетика зосереджує в собі всі специфічні художні особливості літературного напряму (на рівні стилю, композиції і т. ін.), визначає його літературну суть.

3. Спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напрямі...

4. Сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму. Це певні стильові, композиційні особливості, певні жанрові форми, що переважають у даному літературному напрямі, є характерними для творчості його представників".

Зміна напрямів виражає закономірності літературного процесу. Творчість багатьох письменників виходить за межі напрямів. В. Гюго починав свою творчість як класицист, а згодом перейшов на позиції романтизму. О. Пушкін, Т. Шевченко були і романтиками, і реалістами. Літературні напрями мають національні особливості.

Дотримуючись періодичності літературного процесу, запропонованої Д. Чіжевським, розглянемо розвиток художньої літератури в естетико-стильовій системі координат.

Окреме місце у літературному процесі займає фольклор — перша стадія художньої словесності. На основі фольклору сформувалася писемна література. М. Грушевський писав: "Хоч наша писана література не позбавлена творів високо цінних..., але все-таки в порівнянні з багатою усною словесністю наша писана традиція аж до останнього відродження XIX віку являється сорозмірно невеликим сегментом".

Фольклор за типом творчості має романтичний характер, він з'явився як протилежність міфології з її практичним реалістичним змістом. Писана література, що почалася як антитеза до фольклору, мала реалістичний зміст. До того ж у фольклорі домінує колективне творення, а письменство — індивідуальна творчість. Фольклорні зразки, поширюючись в усній формі, набували варіантності, у них зникали індивідуальні особливості, пов'язані з місцем і часом дії, зоставалося загальне, характерне для різних місць і часів, і всієї нації. У писаній літературі відображалося індивідуальне світосприйняття і світорозуміння, а у фольклорі — душа нації.

"Із-за вдосконалення, поширення писемної літератури (загальніше цивілізації), — відзначає В. Пахаренко, — фольклор невпинно слабне, згасає (спочатку на рівні творення, а тоді й па рівні поширення), його залишки деградують, переходять у т. зв. масову культуру, кітч. Цей сумний, хоч і неминучий, процес згасання фольклору спостерігаємо нині, зокрема, і в Україні".

У літературі українського середньовіччя Д. Чижевський виділяє монументальний (X) ст.) і орнаментальний (XII—XIII ст.) стилі. Монументальний стиль з'явився у той період, коли Київ був політичним, церковним і мистецьким центром Сходу Європи. У той час у літературно-релігійному світогляді утвердилася філософія християнського оптимізму. Монументальний стиль або рання готика характеризуються такими особливостями: зосередження уваги на змісті, простота композиції і синтаксису, обмеженість прикрашальних засобів. Особливості монументального стилю виразно постають з "Повісті врем'яних літ": короткі афористичні речення, ритмізація мови, використання усталених засобів при змалюванні подій, утвердження думки про самостійне історичне і політичне життя Руси. осуд чвар і здирниці ва князів, заклик до єдності усіх руських земель, відмова від язичництва, утвердження християнського світогляду. За типом творчості монументальний стиль - реалістичний. Окремі особливості монументального стилю є у літературі класицизму, бароко, соцреалізму.

Орнаментальний (лат. ornamentum — прикраса) стиль припадає па XII—XIII ст. Його особливості: багатотемність творів, мозаїчність композиції, наявність історичних екскурсів, ліричних відступів. У "Слові о полку Ігоревім" розповідь про сучасні події поєднується зі спогадами про минуле. Орнаментальний стиль використовує символічні образи, постійні епітети, гіперболи, складні синтаксичні конструкції. Про поразку Ігоря автор говорить символами: "Впали прапори Ігореві... Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили учту: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську". Битва змальована як "учта", "посів", "жнива": "Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров'ю полита, сумом зійшла на руську землю". Використовуючи гіперболу, автор створює напінфантастичну картину: князь Святослав, який переміг половців, нагадує космічну стихійну силу: "наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив річки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка з лукомор'я від залізних великих полків половецьких, як вихор вирвав". Мова "Слова о полку Ігоревім" мелодійна, багата па асонанси та алітерації ("уже бо Сула не течет cеребреними струями"). Автор твору вдало відтворив настрої та переживання героїв.

За типом творчості монументальний стиль — реалістичний, а орнаментальний — романтичний.

Переходова доба (XlV—XVcm.) не дала оригінальних творів. Причиною були складні історичні умови нашого народу.

Ренесанс та реформація (XVI—XVH ст).

Ренесанс (франц. renaissance, лат. renascor — відроджуюсь) відновив античний ідеал краси, поставив у центр уваги всебічно розвинуту особистість. На місце властивого епосі середньовіччя геоцентризму прийшов антропоцентризм. Визначальне місце у мистецтві зайняв реалістичний тип творчості. Для стилю доби Відродження характерні гуманізм, наслідування античного мистецтва, звернення до життя простих людей, егоцентричний індивідуалізм, критика середньовіччя.

Батьківщиною Ренесансу стала Італія, згодом він поширився в Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. З Відродженням пов'язана творчість Франческо Петрарки (1304—1374 pp.), Джованні Боккаччо (1313—1375 pp.), Данте Аліг'єрі (1265—1320 pp.), Леонардо да Вінчі (1452—1519 pp.), Франсуа Рабле (1494—1553 pp.), Мігеля де Сервантеса (1547—1616 pp.), Вільяма Шекспіра(1564—1616рр.).

Свого роду викликом Ренесансу з його раціоналізмом, егоцентричним індивідуалізмом, антропоцентризмом стала реформація з теоцентризмом, ідеологією християнства. Єдине, шо об'єднувало Ренесанс та реформацію — це критика середньовіччя і католицької церкви.

Ідеї Відродження в Україні почали утверджуватися в кінці XV ст. тими українцями, які навчалися в європейських вузах і прийняли католицьку віру. Вони обирали собі прізвиша-геоніми типу Русин, Роксолянин, декларуючи таким чином своє українство. Найвидатнішими поетами доби Відродження в Україні є Юрій Дрогобич (1450—1494 pp.), Павло Русин з Красна (1470—1517 pp.), Станіслав Роксолянин Оріховський (1513—1566 pp.). Найпомітніший слід в українській літературі епохи Відродження залишили твори Івана Вишенського.

На зміну Ренесансу у XVII ст. прийшла доба бароко