3. Особливості драми, види і жанри

Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів.

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.

Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави не може перевищувати 3—4 години.

Драма сформувалася на основі обрядового дійства, пов'язаного з культом бога родючості і виноградарства Діоніса. Свята "діонісії" супроводжувалися танцями і піснями про страждання і перемогу Діоніса. Учасники дійства одягали шкури цапів і маски. Хори на честь Діоніса співали дифірамби, у яких оплакували смерть Діоніса, в жертву йому приносили цапа. Дифірамб включав, крім пісні хору, декламацію корифея. На "діонісіях" виконувалися й сороміцькі пісні. Арістотель писав, що трагедія і комедія виникли з імпровізації: трагедія — з дифірамба, комедія — з фалічних пісень. На "діонісіях" проводилися змагання трагіків і комедіографів, у таких змаганнях брали участь відомі драматурги Стародавньої Греції Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан.

Види і жанри драми. Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.

4. Суміжні змістоформи

Суміжні змістоформи виникають внаслідок взаємодіїй дифузії літературних родів. Поєднання епічних і ліричних елементів породило ліро-епічні твори: баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, ліро-епічну поему, роман у віршах.

Завдання студентам: дати визначення наведених термінів у Термінологічному словнику.

Тема 5: Вірш і проза як два основні типи художнього тексту.

1. Специфіка вірша порівняно з прозою.

2. Системи віршування.

1. Специфіка вірша порівняно з прозою.

Що виникло раніше вірш чи проза? Відповідь: вірш!

Первинна форма словесної творчості була колективною грою. Ця гра згодом перетворилася в обрядову дію. Вона була свого роду магією, мета якої полягала в тому, щоб схилити на свій бік сили природи, богів. Слово, звернене до вищих сил, мусило бути особливим, небуденним, піднесеним. Жерці складали вишукані молитви й гімни. По суті, вони були першими поетами. Але їх слово мало не естетичну, а містичну функцію. У цю театралізовану дію, крім словесного тексту, входили пантоміма, музика і танець.

Проза з'явилася пізніше, вона ввійшла в ужиток у період книгодрукування. За Н.С. Ференц, «виникла тоді, коли мова і мислення людини досягли високого рівня розвитку. Щоб описати явища, події у формі прози, треба було спостерігати, узагальнювати». Але справа не в цьому. Гомер теж вмів спостерігати і узагальнювати. Але писав не прозу і поезію. Справа у ставленні до мови. Поезія у свідомості давньої людини набагато легше мислилась як митецька, штучна через її умовність, очевидну ускладненість, змодельованість. Проза – ні.

Ю.М. Тинянов у статті «Промежуток» зауважив: «вірш – трансформоване мовлення; це – людське мовлення, що переросло само себе. Слово у вірші має тисячу несподіваних смислових відтінків, вірш дає новий вимір слову. Новий вірш – це новий зір. І зростання цих нових явищ відбувається тільки у ті проміжки часу, коли припиняє діяти інерція…».

Див. також: Тинянов про «єдність і тісноту віршового рядка».

Отож існують дві форми організації художньої мови — вірш і проза. Вони склалися історично, мають свої особливості. Використання їх зумовлене естетичними завданнями, які вирішує письменник. Ліричні твори пишуть здебільшого віршами; романи, повісті, оповідання — переважно прозою. Трапляються й романи та повісті, які мають віршову форму ("Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, "Маруся Чурай" Ліни Костенко). Є ліричні твори у прозі.

Термін "проза" походить від латинського prosus — вільний, незв'язний, прямий. Вірш від латинського versus — оберт, ряд, порядок. Від слова versus — французьке le vers, польське wiersz, білоруське верш, українське вірш. Грецьке слово stichos також означає лад, порядок, стрій, від нього походить російське стих.

Термін "вірш" має кілька значень:

1) рядок ритмізованого тексту;

2) метрична композиція або структура;

3) окремий твір;

4) форма буття поезії;

5) ритмічно організована художня мова.

Проза теж членується на колони – ритміко-інтонаційні одиниці живого мовлення; мовленнєвий такт, виділений паузами і зазвичай об’єднаний логічним наголосом. Але у прозі це членування вільне, непередбачене, не строго задане, як у віршах. У віршах строго заданий ритм – це основна енергія вірша.

Вірш має строгу організацію. Передусім це особлива графіка: членування текста на відносно короткі, сумірні і співвіднесені між собою відрізки – верси. Решта формальних ознак вірша, що традиційно мисляться як його визначні чиники (метр, рима) не є обов’язковими, оскільки поряд з римованим віршем існує білий вірш, поряд з метризованим - верлібр тощо. Але вони підсилюють ритмічність віршової мови, оскільки так само, як і верси, базуються на повторенні окремих елементів.

Отже, головна одиниця ритму у вірші — рядок, а найпростіша мовна одиниця ритму — склад. Склади можуть об'єднуватись у стопи. У кінці кожного рядка вірша є павза незалежно від синтаксичної будови речення, розділових знаків. Інакше кажучи, графічне членуванням у віршовому тексті не обов’язково співпадає із його синтаксичним членуванням (див.: емфатичні і синтаксичні паузи у середині рядка, явище переносу). Звідси і решта особливостей віршової мови: мова вірша лаконічніша, експресивніша, емоційніша, ніж прозова (Ю. Тинянов про єдність і тісноту віршового рядка).

Прозова мова, на відміну від віршової, розгортається лінійно, або, за М. Гаспаровим, горизонтально. У той час, як вірш – у двох вимірах – «горизонтальному і вертикальному». В останньому випадку, як зауважує Гаспаров, «це разом розширює сітку зв’язків, у які вступає кожне слово, і тим підвищує смислову місткість вірша».

Ю. Лотман, говорячи про подвійну сегментацію віршової мови, звертає увагу на парадоксальний ефект від цього. «Парадокс у тому, що це мова подвійних обмежень: крім правил. Які накладаються на природну мову (граматичні норми), поетичний текст обмежується іншими правилами: метрико-ритмічними нормами, організованістю на фонологічному, римовому, строфіко-композиційному рівнях. При цьому інформативність не тільки не падає, а значно зростає. Тому що в поезії будь-які елементи набувають додаткових значень, включаються в образну модель» («Аналіз поетичного тексту», 1972).

Ось як Ю. Тинянов розмежовував вірш і прозу: «Деформація звуку роллю значення — конструктивний принцип прози. Деформация значения роллю звучання — конструктивний принцип поезії. Часткові зміни співвідношення цих двох елементів – рухомий чинник і прози і поезії».

Утім, поділ на вірш і прозу не є таким простим. Адже існують проміжні форми, як-от ритмічна проза, римована проза. Проза ритмічна тоді, коли в мовних тактах однакова кількість наголосів. Зразком ритмічної прози є уривок з новели М. Коцюбинського "Intermezzo": «Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені».

У цьому уривку в тактах однакова кількість наголосів. Кількість наголосів не завжди відповідає кількості слів. В українській мові є три просодійні (грец. prosodia — акцент, наголос) групи слів:

1. Слова, на які постійно ставиться наголос. Це — іменники (виняток становлять ті, що передають свій наголос іншим частинам мови), прикметники (за винятком тих, що передали наголос іншим частинам мови), числівники (за винятком кількісних односкладових: два, три, сім, сто, коли вони поєднуються з іменниками: п'ять раз, два дні) у дієслова (за винятком односкладових допоміжних (є, був), займенники (за винятком односкладових: я, ти, мій, та, той, він і двоскладових (вони, вона), прислівники (за винятком односкладових: там, десь, геть...).

2. Другу групу складають здебільшого допоміжні слова, зокрема, односкладові і двоскладові прийменники (за, у, від, до, об, на, при, між, коло, біля), частки (ні, ці, ж, же, хоч, аж, ба, чи).

3. Третю групу слів складають винятки з першої групи, зокрема, односкладові числівники, іменники і прикметники, які втратили наголос, односкладові числівники, допоміжні дієслова. Слова третьої групи змінюють свою акцентність у залежності від контексту. Коли стоять далеко від наголошених складів, то зберігають наголос.

(Вона виїде завтра).

Мова вірша, на відміну від прози, має складнішу звукову організацію. Крім логічних і емфатичних (emphatikos — зображувальний, виразний наголос, за допомогою якого посилюється виразність слова у реченні, його емоційність, виражається афективний стан мовця) наголосів, є наголоси ритмічні. Важливими чинниками ритмічної організації мови поетичного твору є рима, клаузула, римування, віршовий розмір, строфа.

2. Системи віршування

У різних країнах були і є різні системи віршування. Пояснюється це переважно особливостями мови. Є мови з постійним, а інші — з рухомим наголосом. В одних мовах є довгі і короткі голосні звуки, а в інших — наголошені і ненаголошені склади.

Античне (метричне) віршування.

Назва від грецького metron — міра. Мається на увазі міра часу, потрібна для вимови того чи іншого складу. Вона заснована на чергуванні довгих і коротких складів.

Ця система віршування характерна для античної літератури, грецької і римської, сформувалася вона у VIII ст. до н.е. З'явилася у Давній Греції у VIII ст. до н.е., у III ст. н.е. поширилася в римській літературі. У давньогрецькій і латинській мовах були довгі й короткі склади. Одиницею довготи вважався час, необхідний для вимови одного короткого складу. Цей час називали морою (v). Час, потрібний для вимови довгого складу (—), дорівнював двом морам (vv). Довгі склади вимовляли протяжно, а короткі — уривчасто. У Стародавній Греції вірші не читали, а співали під ліру. Довгі і короткі склади об'єднувались у стопи.

Стопою називали сполучення певної кількості довгих і коротких складів. Стопи, повтрюючись, надавали віршу ритмічного звучання. В античному віршуванні розрізняли 28 стіп.

Двоскладові стопи:

хорей або трохей (грец. choretos від choros — хор) — стопа з одного довгого й одного короткого складів: — v;

ямб (грец. jambos) — стопа з одного короткого й одного довгого v —;

пірихій (грец. pyrrichios) — стопа з двох коротких складів vv;

спондей (грец. spondeios) — стопа з двох довгих складів--.

Трискладові стопи:

дактиль (грец. daktylos — палець) — стопа з одного довгого й двох коротких складів — vv;

амфібрахій (грец. amphibrachys — з двох боків короткий) — стопа, в якій довгий склад знаходиться між двома короткими v — v;

анапест (грец. anapaistos — відбитий назад) — стопа з двох коротких і одного довгого v v —;

бакхій (грец. bakcheios — вакхічний) — стопа з одного короткого і двох довгих v--;

антибакхій — стопа з двох довгих і одного короткого--v;

амфімакр (грец. amphimakros — між довгими складами) — стопа, в якій короткий знаходиться між двома довгими — v —;

тримакр — стопа з трьох довгих — — —;

трибрахій — стопа з трьох коротких v v v.

Чотирискладові стопи:

хоріямб (поєднання хорея і ямба) v v —;

ямбохорей v — — v. Має назву антиспаст.

Пеони складаються з одного довгого і трьох коротких:

пеон перший — v v v;

пеон другий v — vv;

пеон третій v v — v;

пеон четвертий v v v —.

Епітрити складаються з одного короткого і трьох довгих:

епітрит перший v---;

епітрит другий — v--;

епітрит третій — —v —;

епітрит четвертий — — — v;

іонник малий v v — —;

іонник великий — — vv;

дихорей — v — v;

диямб v — v —;

дипірихій v v v v;

диспондей— — — —.

Кількість стоп у рядку називається розміром вірша.

Велика кількість стоп робила ритм античних віршів різноманітним. У деяких строфах поєднувалися різні стопи. Такі вірші називали логаєдами.

Найпоширенішим розміром був гекзаметр (грец. hex — шість і metron — міра, шестимірник). Гекзаметр — рядок з п'яти дактилів та одного хорея з цезурою після першого складу третьої стопи.

У перекладі на українську мову гекзаметр мас такий вигляд:

Гнів оспівай, о богине, //нащадка Пече я Ахілла

Згубний, що дуже багато // ахейцям лиха накоїв.

Душ багато героїв //славетних в Аїд він спровадив,

їхні тіла па поживу//собакам і птицям покидав.

("Іліада ". Переклад В. Самійленка)

Часто гекзаметр поєднувався з пентаметром — п'ятистопним віршем. Рядок ділився цезурою на дві рівні частини, у кожній із частин були дактилі та один довгий склад. Пентаметр мав таку схему:

— V V / — V V — // — V V / — V V —

Двовірш з гекзаметра і пентаметра називали елегійним дистихом. Елегійний дистих використовується в елегійних віршах і в монологах трагедій. Елегійні дистихи писав М. Зеров:

Єсть на цім світі // обранці — щасливі, ясні, безтурботні,

Легко, вином золотим // піниться їхнє життя.

В античній поезії, крім елегійного дистиха, були такі строфи, як терцет, катрен, секстина, октава, сонет. Епічна поезія була астрофічною, астрофічною була і драма, за винятком хорових частин.

В епоху античності віршами писали наукові трактати, урядові документи.

Метричне віршування збереглося в арабській, іранській та індійській літературах, мови яких мають довгі і короткі склади. З європейських літератур найдовше трималося у Словаччині.

Силабічна система віршування.

У силабічній системі віршування ритмічною одиницею є склад. Ця система прийшла на зміну античному (метричному) віршуванню. М. Ґаспаров вважає, що силабіка виникла до метричної системи. В основу системи покладена рівна кількість складів у рядках (грец. syllabe — склад). Найчастіше було 13, рідше — 11 складів. Силабічна система основана на чергуванні рівноскладових рядків. У силабічному вірші була цезура, рима, два постійні наголоси — перед цезурою і в кінці рядка на передостанньому складі. Два постійні наголоси, цезура і рима утворювали стійкий ритм. Римування в силабічних віршах здебільшого паралельне, переважає жіноча рима, строфи зазвичай дворядкові. У багатьох творах тексти не діляться на строфи. Силабічне віршування притаманне поезії, яка базується на мові з постійним наголосом. Постійний наголос характерний для французької, польської, чеської, турецької, сербської, вірменської та ін. мов. У французькій мові наголос на останньому, у польській — на передостанньому складах, у чеській та угорській — на першому.

Силабічна система набула популярності у Франції, Італії, Англії ніс в XI—XII ст. Вона використана у "Пісні про Роланда", творах провансальських трубадурів, ірландських сагах, в іспанській та португальській поезії. У XVI ст. з'явилась у Польщі. Наприкінці XVI ст. силабічні вірші писав український пост Г. Смотрицький ("Хроніка Андрія Римші", 1581 р.). Приклад силабічного вірша Г. Смотрнцького:

Лихоимца нищий // всегда проклинают,

И смерти его свои // ближний желают,

Аще впадет в некое // прегрешение

Сей злословен приемлет // от всех хуление.

У цьому вірші в кожному рядку 13 складів, цезура після 7 складу, суміжне римування. 13-складові вірші були поширеними у французькій, польській, згодом і в українській поезії XVII—XVIII ст. Силабічне віршування знає і 12, 11, 10, 8, 7, 6, 5, 4, 3 складові вірші. Г. Сковорода писав 14-складові вірші з наголосом не на передостанньому, а на останньому складі:

Оставь, о дух мой вскоре! //все земляные места!

Взойди, дух мой на горы, // где правда живёт свята.

Силабічне віршування було неприродним для української і російської мов, наголоси яких рухомі. В Україні ця система віршування затрималася, бо процес ритмізації українського вірша був сильнішим, ніж у Росії. По-друге, український силабічний вірш зв'язаний з народними піснями, зокрема коломийками, рядки яких найчастіше були рівноскладовими. До речі "Пісня про Стефана-вогводу" з чеської граматики Яна Благослава є силабічною. Силабічні вірші зустрічалися в українській поезії В XIX ст. Силабічні вірші писали Т. Шевченко. П. Куліш, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, П. Филипович. У силабічних віршах Т. Шевченка спостерігаємо чергування 12 і 11-складових рядків.

Не винесли в море, не розмили в полі? 12

Не питали б люди — що в мене болить? 11

Не питані б, за що проклинаю долю, 12

Чого нужу світом? "Нічого робить... " 1

Під впливом народної поезії відбувається процес тонізації силабічного вірша, який згодом поступився новому силабо-тонічному. Спроби відновити силабічний вірш у повоєнний період належать І. Качуровському і Вірі Вовк.

Силабо-тонічна система віршування

Грецьке syllabe — склад, tonos — наголос. Ця система ґрунтується на чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Для неї характерна рівночисельність складів і наголосів у рядку. Силабо-тонічний принцип запровадив у латинську поезію св. Августин, він замінив довгі склади наголошеними, а короткі — нeнаголошeними. Ця система існувала в латинській поезії поруч із квантитивною, але ніколи не переходила в національні літератури.

Силабо-тоніка спочатку з'явилась в Німеччині та Англії на початку XVІI ст. Силабо-тонічні вірші в Україні почали писати в XVII—XVIII століттях. У 1767—1768 pp. у Київській академії була написана книга "Коротка наука складання руських віршів". Спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються у творчості Г. Кониського та І. Некрашевича. Вірші всіх силабо-тонічних розмірів є у книжці Г. Сковороди "Сад божественных пісней" ( 1779 p.). Сковорода запровадив перехресне римування, якого не було в силабічних віршах, а також різні види строф, зокрема терцет, катрен, секстину, октаву. Ритміку і строфіку силабо-тоніки застосовував І. Котляревський у поемі "Енеїда". Розвинув українську силабо-тоніку Т. Шевченко. Сьогодні вона провідна в українській поезії, немає поета, який би використав усі її багатства.

Як уже відзначалося, у силабо-тонічній системі поєднується принцип рівноскладовості (силабізму) з принципом сумірності наголошених складів. Одиницею виміру ритму силабо-тонічного вірша є стопа. Стопа — це сполучення в певній позиції наголошених і ненаголошених складів. У силабо-тонічних віршах застосовуються стопи, які були в античному віршуванні. Довгі склади замінені наголошеними, а короткі — ненаголошеними. Розмір вірша визначається кількістю стоп у рядках. Сильна опорна частка у стопі, або метричний наголос, який не збігається з граматичним, називають іктом (лат. ictus — удар, наголос).

У силабо-тонічних віршах з метою урізноманітнення звучання в багатоскладових словах часто замінюємо ямби і хореї пірихієм. Надаючи різноманітності звучання рядкові, пірихій зберігає загальний ритм вірша (метр). Заміна ямба або хорея пірихієм або спондеєм називається іпостасою. Іпостасування хорея і ямба спондеєм трапляється рідше.

Ніч, місяць, верби шелестіння

— — /V — / V V / V — /V

(М. Рильський)

У силабо-тонічних віршах найчастіше зустрічаються двостопові, три-стопові, чотиристопові, п'ятистопові розміри.

Тонічна система віршування

Це система квалітативного віршування (грец. tonos — натяк, напруження, systema — утвореня). Принципи тонічного віршування сформувалися у народній творчості. Тонічна система базується на ритмі наголосів, наголос є ритмічною одиницею. Різновидами тонічного віршування є народно-акцентний, літературний акцентний і декламаційно-тонічний вірш.

Народно-акцентний вірш. Це нерівноскладовий вірш. Основні його ознаки:

1) ритм вірша визначається силою вимови наголошених складів;

2) кожен рядок становить закінчену синтагму;

3) рядки римуються, рима підсилює ритміку вірша:

Ой у святу неділеньку

Та рано-пораненьку

То не сива зозуля кувала,

Не дробна птиця щебетала,

А не в борі сосна шуміла,

Як та бідна вдова

Та в своєму домові гомоніла.

Елементи акцентної тонічності є в приказках, прислів'ях, загадках. Наприклад: "Козацькому роду нема переводу". Літературний акцентний вірш" У його основі:

1) однакова кількість наголосів у рядку;

2) рядки римуються;

3) стоп немає.

Такі вірші писали Шевченко, Франко, Пушкін, Некрасов.

У неділеньку та ранесенько,

Ще сонечко не зіходило,

А я, молоденька,

На шлях, на дорогу

Невесёлая виходила.

(Т. Шевченко)

Тут у кожному рядку два наголошених склади..Кількість ненаголошених до уваги не береться. Склад не відіграє такої ролі, як у силабо-тонічному вірші. Основна роль належить наголосам. Залежно від кількості наголосів у рядку розрізняють 2-наголошені, 3-наголошені, 4-наголошені (більше наголосів у рядку трапляється рідко).

Декламаційно-тонічне віршування

Це різновид тонічного віршування. Він розрахований на голосне звучання. Ритм вірша спирається на однакову кількість наголошених у віршових рядках. Рядки римуються, вірш не ділиться на стопи. У ритмічній організації значну роль відіграють павзи всередині рядків, у зв'язку з чим рядки діляться на відтинки. Такий поділ підкреслює ритмічні наголоси. Кожен відтинок відокремлюється павзою і вимовляється з чітко підкресленим наголосом. У деяких віршах ораторське звучання посилюється медитативністю.

Режими, хунти і Преторії

Минало все

лишилися народи

А грати що ж

це канва історії

Треба ж на чомусь вишити

обличчя свободи. (Ліна Костенко)

Верлібр. У перекладі з французької vers libre — вільний вірш. Це вірш, побудований на відносно однотипній синтаксичній організації рядків, на ритмі синтагм (змістових частин речення). Рядки цього вірша мають різну довжину, не діляться на стопи. У рядках — різна кількість наголосів, їх розташування — довільне.

Верлібр не визнає рим, внаслідок чого зникає поділ на строфи. Щодо римування, то тут можливі три випадки:

1) рима відсутня;

2) рима обов'язкова;

3) рима в'яже окремі вірші, інші — неримовані.

У європейській писемній літературі верлібр з'явився у середньовічній літературній поезії. Джерела верлібру — у фольклорі. Початок українського писемного верлібру — у "Слові о полку Ігоревім". Його ритм базується на синтаксичних повторах. Такі повтори — стала особливість верлібру. Плач Ярославни, звертання буй-тура Всеволода до Ігоря написані верлібром. Верлібри писали Леся Українка, І. Франко, до верлібру зверталися поети XX ст., зокрема В. Еллан, П. Тичина, М. Йогансен, В. Мисик, В. Поліщук, представники нью-йоркської групи — Б. Рубчак, Б. Бойчук, Е. Андієвська, В. Вовк, Ю. Тарнавський. Він залишається популярним і в сучасній поезії.

Є два типи верлібру:

1) французький, який зберігає деякі ознаки інших систем (перехідна форма);

2) німецький, який цілком пориває з іншими системами. Перехідна форма (французька):

А тим часом

Ті самі жорстокі і шорсткі

Самовіддані руки

Несли звідусюди

Каміння, залізо, цеглу,

Будували, робили,творили

Свій високий і просторий

Сонцем пронизаний Дім.

(М. Рильський)

У цитованому вірші є такі ознаки верлібру: немає рим, строф, але відчуваються трискладові стопи, у більшості рядків — амфібрахій, в окремих — анапест, у передостанньому — дактиль.

Німецький верлібр:

Сьогодні Кидаю

Іскру повстання Для всіх.

Поети, на вас дивиться всесвіт!

Забудьте про минуле...

(М. Семенко).

Тема: Фоніка у вірші. Строфіка.

1. Фоніка. Значення поняття.

2. Рима та її різновиди.

3. Строфіка. Прості і тверді (канонічні) строфи.

1.Фоніка – звукова організація художнього мовлення, а також галузь поетики, що її вивчає. Звуковий матеріал, що міститься у художньому мовленні, дається їй самою мовою, а тому він завжди обмежений ресурсами певної національної мови. Тому мимоволі передбачені певні повтори тих чи інших звукових явищ. Мова художня впорядковує ці повторення, використовуючи їх для естетичного впливу. Ця впорядкованість частково канонізується, перетворюючись у тверді норми (галузь віршознавства), а частково залишається більш свободною (галузь фоніки у вузькому сенсі слова; евфонія, інструментовка).

У різних літературах у різні часи увага до фонічної організації тексту була різною, але завжди у поезія проявлялась більше, ніж у прозі. Основним елементом фоніки є повтор. З-поміж звукових повторів розрізняються: за характером звуку – алітерації (повтор приголосних) і асонанси (повтор голосних); за кількістю звуків, що повторюються – подвійні, потрійні тощо, прості й складні (А…А … і АВС…АВС…), повні й неповні (АВС…АВС і АВС…ВС…АС); за розположенням звуків у повторах (АВС…ВСА…САВ) – термінологія не встановлена; за розположенням повторів у словах, рядках тощо – анафора (А…- А), епіфора (…А - …А), стик (…А-А…), кільце (А…- …А) та їх комбінації.

Деякі з цих повторів можуть бути канонізовані і стати елементомвіршування. Так, алітератація в анафорі вірша канонізована в германському й тюркському алітератційному вірші. Складна алітератція з асонансом в епіфорі канонізована у римі.

2. Рима і її різновиди.

Рима (нім. reim, анг. rhyme, франц. rime, польське rym, рос. рифма, від грец. rhytmos — узгодженість, сумірність) — композиційно-звуковий прийом суголосся закінчень, що має фонетичне і метричне значення, об'єднує суміжні та розташовані близько слова віршових рядків (починаючи з останнього наголошеного складу) для організації їх у строфи, впорядкування поетичного мовлення, його евфонічного римотворення. Такс визначення рими подає "Літературознавча енциклопедія" (автор-укладач Ю.І. Ковалів). Подібні визначення є у книгах Галини Сидоренко ("Основи літературознавства", 1962), П. Волинського ("Основи теорії літератури", 1962), В. Ковалевського ("Рима. Римічні засоби українського вірша", 1965).

Найдавніші вірші були не римованими. Антична література використовувала риму в ораторській прозі та комедії, у віршах рими не було. У європейське віршування риму запровадили пізньолатинські поети (християнські гімни IV—VI ст., зокрема твори Августина Блаженного, Венанція Фортуната, папи Григорія Великого). У IX—XII століттях рима набула поширення у візантійській, давньонімецькій, давньороманській, києво-руській літературах. В епоху класицизму у XVII століття були спроби відмовитися від рими у зв'язку з тим, що її не було в античній поезії. Сьогодні співіснує римована і неримована поезія.

Рима найчастіше — це суголосся закінчень віршових рядків, рідше використовується початкова і внутрішня. Це явище звукове, тут збігаються не букви, а звуки. Рима робить вірш красивим, римовані вірші легше запам'ятовуються. Співзвуччя посилює зміст, емоційне і ритмічне звучання твору, надає йому музикальності. Рима виконує інструментаційну, строфотворну, стилістичну, евфонічну, семантичну функції. Талановиті поети постійно оновлюють свої рими. Вірші без рими називаються білими.

Закінчення віршового рядка називають клаузулою (лат. clausula — закінчення) — фінальна частина ритмічного врегульованого віршового рядка, починаючи з останнього, або константного, наголошеного складу. У випадку суголосся клаузули говоримо про риму. Для розрізнення рими і клаузули А. Ткаченко пропонує за старою термінологією виділяти 1-складову, 2-складову, 3-складову і т. д. На його думку, для рими ця кількісна характеристика не є актуальною, можна обходитися без характеристики рими з погляду наголошеності.

Частина вірша до клавзули називається корпусом. У залежності від місця наголосу в повторюваних словосполученнях розрізняють рими:

окситонні, чоловічі — односкладові — з наголосом на останньому складі рядка: добра — гра, коса — росa;

паракситоині, жіночі — двоскладові — з наголосом на передостанньому складі: опадають — літають, посуд — сосуд;

пропаракситонні, дактилічні — трискладові — з наголосом на третьому від кінця складі: чесності — чудесності, зоряна — зморена;

гіпердактилічні — чотирискладові — з наголосом на четвертому від кінця складі: насичуючись — перехлюпуючись, огниками — кониками.

За якістю співзвучності рима буває точною (або глибокою, насиченою) і неточною, (неглибокою, неповною). Коли в словах, що римуються, збігаються всі звуки після наголошеного — рима точна: благородний — народний. Культ чистої (точної) рими плекали "неокласики", не трималися точної рими поети "празької школи".

Рима, у якій співзвучність приблизна, називається неточною: лине — турбіни. Неточні рими поділяються на два підвиди:

1) рима-асонанс (співзвучні лише голосні): слова — німа (приблизьна)

2) рима-консонанс (співзвучні лише приголосні): кедр — кадр (власне неточна).

За точністю співзвуччя також розрізняють такі рими, як:

Йотована рима — з нарощенням або усіченням й: імена — не минай, не куняй — на коня.

Анаграмна рима — однакові літери різні слова: шапки — шпаки, літо — тіло.

Проста рима — римуються два слова: руки — круки.

Складена рима — в одну риму входить два-три слова: пророки — про роки, колисці — колись ці.

За кількістю складів є рівноскладова рима — охоплює однакову кількість складів: світи — борти. Нерівноскладова рима — охоплює неоднакову кількість складів: розцвіло — було.

Коренева рима: веселка — весна.

Відкрита рима — слово закінчується голосним звуком: літо — налити.

Закрита — слово закінчується приголосним: туманом — лиманом.

За наявності опорних звуків (що передують наголошеному) розрізняються рими

багаті (співпадіння опорних звуків та звуків, що йому передують: зірка-сірка) й

бідні (римуються лише наголошені голосні: вода-дома).

За граматичними ознаками є рими однорідні (або одногрупні: римування однакових граматичних форм) й різнорідні (різногрупні рими: бою — мою, гармати — зламати), омонімічні, тавтологічні, складені.

Омонімічна рима — римуються омоніми: "Діти, діти, де вас діти?!"

Каламбурна рима — побудована на каламбурі, на словах-омонімах, близьких за звучанням, але різних за значенням. Вона створює комічний ефект.

Коли знайомлюсь з твором я,

Дивлюсь спочатку на їм я:

Чи молодий це, чи мастистий,

Щоб знати — бити чи мастити.

(В. Дубовик)

Нарощена та усічена — рими з додаванням і відніманням звуків: дере — дерев, січень — січе.

Тавтологічна рима - повторюються слова у незмінному значенні: Роки молоді, поки молоді.

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

(Т. Шевченко).

Усі рими можуть бути оригінальними (свіжими, оказіональними — від лат. оссаsіоnаlis — випадковий, індивідуальний) і банальними (затертими). Банальними є рими іменників, дієслів, прикметників, числівників, де римуються тільки закінчення, а кореня слова рима не заторкує. Банальною є рима, яка виникає внаслідок переліку однорідних імен або прізвищ: сонце — віконце, співають — вітають.

За роз положенням у рядку -

Внутрішня рима — римуються слова в рядку: "Все йде, все минає, і краю немає" (Т. Шевченко).

Рима-луна. Суть її у тому, що перше римоване слово є часткою Другого. Засіб рими-луни використовує М. Кузьменко:

Раз я в волості судився

З нашим сільським адвокатом,

Катом, катом, катом, катом.

З нашим сільським адвокатом.

Нас судили судді, вбрані

В сукні й чоботи сап'янці,

П'яні, п'яні, п'яні, п'яні...,

В сукні й чоботи сап'янні.

За взаємним розположенням римових ланцюжків розрізняють рими суміжні (умовне пзначення АА.) перехресні (АБАБ), кільцеві (або охоплюючи, оповиті: АББА), змішані (наприклад: тернарні – ААБВВБ; терційнні АБА, БВБ...).