2. Особливості епосу, види епічних творів

Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В. Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва.

В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору (Максим Максимович у повісті "Бела" з "Героя нашого часу" М. Лермонтова). Світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене і пережите. Про це свідчать античні романи — "Метаморфози" ("Золотий осел") Апулся і "Сатирикон" Петронія, мемуарні оповіді Б. Лепкого "Казка мойого життя".

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді "підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях. В епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Епос має три типи художньої форми: віршовий, прозаїчний і синкретичний.

Види, жанри епосу. Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ.

3. Лірика, особливості, види, жанри

Термін походить від грецкого lyra — музичний інструмент, під акомпонемент якого античні поети виконували свої вірші. Наразі лірикою називають один з трьох основних родів художньої літератури, в якому дійсність відзеркалена шляхом передавання глибоких душевних переживань, думок, почуттів автора зазвичай у формі віршів (ліричні твори в прозі зустрічаються рідко: «Вірші в прозі» І. Тургенєва, «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» Лесі Українки, поезія в прозі Ю. Боршоша-Кум'ятського); сукупність творів такого роду.

Попри те, що суб’єкт ліричного висловленяя зазвичай зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм, його не слід ототожнювати з особистістю автора. На позначення субекта ліричного висловлення використовують поняття ліричний суб’єкт, ліричне Я (Маргарете Зусман), ліричний герой (Ю.Тинянов), а також рольовий герой (Б. Корман).

У семантичному плані найбільш широким поняттям є ліричний суб’єкт /ліричне Я – це деякий оповідач, який існує винятково в ліриці (зі своїми почуттями, переживаннями, зі своїм голосом)і , з одного боку, співвідноситься з автором, маючи його в якості основи, а, з іншого боку, сколь завгодно далеко відходячий від нього в рамках ліричного вірша.що наявний; за характером може бути далеким від образа власне автора (може бути рольовою маскою автора).

Термін ліричний герой зазвичай ототожнюється з попередніми поняттями (це суб’єкт висловлення у ліричному творі, свого роду персонаж лірики). А іноді розмежовується (Лідія Гінзбург, Гр. Гуковський, Дм. Максимов). За Л. Гинзбург, це єдність особистості, яка не лише стоїть за текстом, але й наділена певною сюжетною характеристикою, яку не слід ототожнювати з характером. З одного вірша образ ліричного героя вивести неможливо (цикл, книга, певна наочність обазу, біографічність, як у Лєрмонтова, Маяковського, Ахматової, наприклад).

Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, не подібним до нього («рольовим героям»: термін Бориса Кормана). Пор. дві поезії – Б.-І. Антонича і Антоніни Листопад:

Ти поклав мені на плечі – страшний тягар,

двигати його я мушу, мушу конче.

Щасливіші мертві речі – з усіх сагар

найстрашніше палить ласк Твоїх пожар.

Ти поклав мені на плечі – сонце …

Показав моїм німим очам – жорстоку ціль,

пурпурове сонце в синій скрині неба,

але грому ти не дав устам – лиш шум топіль,

що ростуть самітні серед тихих піль,

а мені доконче громової мови треба.

Я мізерний, шепелявий, лихий поет,

як же ж вискажу Твоє все існування

без величних слів, без слави? На мій хребет

кинув найлютішу з усіх кебет,

бо мовчання уст від літ зарання <…>

…………………………………(з книги «Велика гармонія»)………..

Бозю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонули в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.

Та ж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай…

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось.

Холодно, Бозю.

(«Біла молитва братика»)

Як видно з наведених прикладів, характер ліричного героя часто розкривається через пряму характеристику чогось або когось, через самохарактеристику.

Діапазон лірики — широкий. Все, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, переживання у ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі. "Лірика, — писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, — завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив, здивування, спалах гніву, болю, радості і т. д. — щось ціле, власне, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття".

Лірика не прагне до створення закінченого характеру героя.

Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події — епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалоги, внутрішній адресат, конфлікт). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури. У ліричних творах немає розгорнутого сюжету, ситуації.

Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і драматичного дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика — найсуб'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики — широкий. Все, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, переживання у ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі. "Лірика, — писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, — завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив, здивування, спалах гніву, болю, радості і т. д. — щось ціле, власне, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття".1 Лірика не прагне до створення закінченого характеру героя.

Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події — епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалогізм і внутрішній, зовнішній, тобто композиційно виражений, адресат). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури.У ліричних творах нема розгорнутого сюжету.