80. Вітгенштейн л. Філософські дослідження

(філософія як активність, спрямована на прояснення мовних виразів).

Вітгенштейн розглядав мову, як діяльність, тісно переплетену з іншими – нелінгвістичними – видами людської діяльності. Залишивши завдання виявлення апріорної структури мови та його логічної будови, загальної мові та світу, він звернувся до комунікативної сторони мови. В цьому змісті аналіз у Вітгенштейна виступає, як опис функціональної ролі слів та виразів, що породжують їх значення. Він розрізняв “поверхневу” та “глибинну” граматики мови. В першому випадку малось на увазі граматичний синтаксис, в другому – рівень так званих мовних ігор. “Ігри” і являють собою те, що лежить на поверхні багатогранність застосування мовних форм, які здатен описати аналітик. Тому “глибинна” граматика у Вітгенштейна совсім не означає приховані від очей внутрішні структури, що мають формально-логічну природу. Мовні ігри представляють собою взаємопереплетіння різноманітних форм людської активності. Для людини вони виступають, як його “форми життя”, в які вона занурена та правилам, яких в тій чи іншій мірі слідує. Ключовим словом його типу аналізу вважають слово “вживання”.

В., зберігши ідею про "безглуздість" проблем традиційної філософії, відмовився в той же час від абсолютизації формально-логічного підходу до мови. В. затверджує тепер, що мова служить не тільки цілям опису світу, але і різним людським комунікаціям. Об'єктом філософського дослідження виступає тепер у В. природний ("повсякденний") мова, що розглядається як сукупність "мовних ігор", що ведуться за правилами, що обирається "граючими". Значення мовного вираження визначається вже не онтологической структурою мови, а придаётся емпірично - тією роллю, що воно виконує в "мовній грі", тобто контекстом; таким чином, В. переходить з позиції логічного атомізму до точки зору логічного емпіризму. Позиція конвенционализма у відношенні до мови, відповідно до якого мова виявляється продуктом довільної угоди, позбавляє "ідеальний" мову його спочатку надзвичайного стану. Задача філософії зводиться до визначення й усунення помилок у вживанні мови. Ці погляди В. уплинули на розвиток лингвистической философии.

81. Франко і. Я. Що таке поступ? (розуміння поступу з позиції еволюціонізму).

Ф (1856-1916)Український письменик, вчений, громадський діяч, мислитель, світо­гляд якого основувався на філософ­ському реалізмі з визнанням мате­ріальності світу й чітко вираже­ними елементами діалектики. . Основою всього сутнього визнавав “матір-природу” в її багатоманітності і вічності, постійних змінах; єдино сущим, вічним началом всіх речей є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинними. Визнаючи обєктивність природи, закономірність її розвитку, наголошував на необхідності зверенення до дійсності, а не до абстрактних схем. Критично ставився до ідеалізму (“рефлексії”), називаючи його “панським спортом”.

Одна з основних філософських ідей Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "справжній живий чоловік". Отже, духовний світ людини — її найдорожче надбання. Філософія Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства.

Погляд на історію у нього як на процес поступу, що спирається на «загальні закони еволюції в органічній природі». Закони ці були розкриті Ч. Дарвіном і Г. Спенсером. Концепція історичного поступу в історіософії І. Франка свідомо ґрунтується на філософських засадах позитивізму та ідеалах соціалізму.

На думку Франка, як природа, так і суспільство перебувають у постійному русі. Суспільний розвиток учений розглядав як закономірний процес поступу, в основі якого лежить суспільна праця. Аналіз розвитку суспільства Франко починав із його родового стану, вказував, що основною суперечністю, яка лежить в основі цього розвитку, є суперечність між потребою забезпечення людського роду і можливістю задоволення цієї потреби природою, конкретизуючись у суперечність між людиною і довкіллям. Коли розв’язання цієї суперечності стало можливим шляхом виготовлення знарядь праці, існування роду людського було забезпечене, і відбувся перехід первісного суспільства до античності. Кроком вперед в історичному розвитку був перехід суспільства від античності до середньовіччя. Економічно це проявилося в поділі суспільства на замкнуті стани зі строгим приписуванням кожному з них функціонального поділу праці. В поділі праці Франко вбачав основний важіль суспільного поступу, наголошував, що перехід до середньовіччя був водночас і кроком назад у духовному розвитку, причиною чого був дуже примітивний розвиток продуктивних сил. З розвитком суспільства йшов процес посилення держави, яка виникла в результаті війни між племенами, закладаючи грунт політичної влади, панування людини над людиною, соціальної нерівності. Збільшення різних форм нерівності, особливо майнової привело до політичної тиранії. Розглядаючи державу, Франко не заперечував державно-правового регулювання життя суспільства, але виступав проти того, щоб суб’єктом регулювання була абсолютно деспотична держава. Тому і не сприймав марксистського варіанта держави як диктатури пролетаріату, в якій вбачав не панування закону, а всевладність керманичів над рештою суспільства

Характеризуючи поступ людської історії, І. Франко передусім не схильний розглядати його як однолінійно спрямований, що здійснюється по висхідній. По-перше, поступ не охоплює на кожному етапі все людство — "велика його частина, — пояснює він, — живе й досі в стані коли не повної дикості, то в стані, не дуже далекім від неї". По–друге, поступ здійснюється хвилеподібно, де на зміну хвилі високого підйому приходять хвилі спадку, знесилля і зневіри. По-третє, "поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад". Це все переконливо засвідчує, що поступ не досяг вселюдського масштабу й сам по собі має неоднозначні, суперечливі наслідки для конкретної людської індивідуальності. Адже навіть там, де здійснювався поступальний розвиток, він не лише привів до зростання багатства, прогресу науки, мистецтва. Поділ праці, який є головною рушійною силою поступу, вкупі з властивою людям неоднаковістю сил, вдачі й здібностей породжує й загострює нерівність між людьми, поділяючи людство на протилежні один одному табори невеликої жменьки багатіїв та мільйонів експлуатованих бідняків. Тим–то критерієм дійсного поступу має бути не зростання багатства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а "емансипація людської одиниці".

З цього погляду І. Франко обстоює розуміння історії як процесу зростання людської вільної діяльності, спрямованої на розширення меж можливого з огляду реалізації індивідом власного погляду до щастя. «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духовної, — підкреслює він, — се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого». Але шлях до повного щастя, «емансипацію людської одиниці» неможливо здійснити наодинці. «Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки у співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації».

Істотно, що, визначаючи спільності, через які людина здатна реалізувати своє прагнення до щастя, І. Франко, завершуючи їх перелік (родина, громада), акцентує увагу на нації. Саме нація, на думку Франка, становить невід'ємну «органічну», «натуральну» складову частину історичного процесу.

Історія, на погляд І. Франка, звичайно, не є історією героїв, вона завжди є історією “масових рухів і перемін”.