77. Юркевич п.Д. Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого (поняття серця як осередку духовного життя людини, яке визначає сутність особистості).

Праці: "Ідея" (1859); "Матеріалізм і завдання філософії" (1860); "Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого"

Спираючись на авторитет Святого Письма, П.Д.Юрке-вич обстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості. Серце є скарбник і носій усіх тілесних сил людини. Серце є центром душевного і духовного життя людини. Так, в серці започатковується і народжується рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є місцем волі та її бажань. Серце є центром усіх пізнавальних дій душі. Нарешті, серце є центром морального життя людини. В серці з'єднуються всі моральні стани людини... Серце є вихідним пунктом усього доброго і злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини... Серце є скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон..

Визначення онтологічного й гносеологічного статусу символу серця. Серцю дано відчувати глибину буття. Дано не зовнішньо, а внутрішньо, поза як у глибині сердечній гніздиться первинна духовна сутність людини, пов’язана з Богом. Серце – джерело й вмістилище пізнавальної діяльності. В пізнанні воно спроможне випереджати розум. На одміну від сповільненого розуму, серцю "одкровення істини" даються безпосередньо. Але це не свідчить про те, що Юркевич применшує значення розуму. "Як життя без порядку, так і порядок без життя однаково неспіввідносні з призначенням людського духу" (життя співвідноситься з серцем, порядок – з розумом).

Якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактну думку людина може вступити в боротьбу з обставинами і людьми; тільки для серця можливий подвиг і самовідданість. І з цих зауважень ми виводимо два положення: 1) серце може виражати, знаходити і розуміти досить своєрідно такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, переважаючою духовністю і життєдайністю не доступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати і помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою і рушієм нашого духовного життя.

Моральні вчинки можливі для людини, тому що ій притаманна свобода. Ця свобода проявляється в здатності душі самовизначатися до діяльності. Наприклад, праведні справи може людина робити і з необхідності, в цьому випадку вони мають значення лише юридичне, а не моральне. Уявіть тепер, що ті ж самі праведні справи ця людина робить вільно, охоче, із любові чи від серця, сумлінно; тоді ці справи, як такі, що випливають із любові чи, із серця, наповнюються високою моральною цінністю

78. Соловйов b.C. Оправдання добра. Моральна

філософія (вчення про моральність, пізнання добра і зла).

Філософська система зрілого Соловйова складається з трьох складових частин — учення про моральність, учення про знання, учення про красу. Перша з них була викладена в головній праці "Оправдання добра"

Стидячись своїх природних потягів і функцій власного організму, людина тим самим показує, що вона не є лише ця природна матеріальна істота, а ще дещо інше і вище. Власним діянням і дослідженням свого єства досягає людина моральної самосвідомості. З трьох первісних основ морального життя одна, як ми бачили, належить виключно людині (стид), інші (жалість) значною мірою властива багатьом тваринам, а третя (благоговіння, чи схиляння перед вищим) лише слабкою мірою помічаються у деяких тварин. Та хоча зародки морального почуттЯ (другого і третього розряду) спостерігаються у тварин, між шли і відповідними почуттями у людини є, однак, відмінність. Тварини бувають добрими і злими, але відмінність між добром і злом, як такими, не існує в їх свідомості. У людини це пізнання добра і зла не тільки дано безпосередньо у відмітному для неї почутті стиду, але з цієї першооснови, поступово розширюючи і стоншуючи свою конкретно-чуттєву форму, воно переходить у вигляді совісті на всю область людської етики. Тільки голос совісті, що визначає наше ставлення до ближнього і до Бога як добре чи зле, надає йому морального значення, котрого воно без ото не мало б, а оскільки сама совість є тільки розвитком стиду, то таким чином усе моральне життя людини, у всіх своїх трьох сферах, виростає мовби з одного кореня, і притому кореня чисто людського, власне чужого світу тваринному.

Зло е всесвiтнiй факт, тому що всяке життя почина-еться з боротьби i злоби, продовжуеться в страданнi i рабствi, закiнчуеться смертью. Початковий закон природи е боротьба за iснування. Другий вид свiтового зла - страдання. Як все в природi грiшить одне проти другого, так неодмiнно одне вiд другого i страдае.

Суть свiтового зла заключаеться в розладi всiх iстот, в iх взаемному протирiччi i несумiсностi. Але в цьому i заключаеться беззмiстовне буття свiту. Тобто зло iбеззмiстовне по сутi одне i те ж.

Хоча в основi свiтового життя лежить роздор i хаос, але все ж свiт iснуе i живе як дещо едине i згiдне.

Безумовний першопочаток i джерело всякого буття е абсолютна цiлiснiсть сущого, тобто Бог.

Змiст свiту стае власним змiстом людини. Людина сама мае змiст, так як розумiе все в единостi, тобто розумiе змiст всього i в цьому людському розумiннi свi-товий змiст одержуе можливiсть свого повного здiйснен-ня. Змiст свiту е внутрiшня еднiсть кожного з всiма. Як жива особиста сила ця еднiсть е любов. Сам по собi Бого не е нi роковий закон, не розум, тiльки освiтлюючий тьму. Бог бiльше цього i може зробити бiльше, нiж це I Христос показав, що Бог е любов.