75. Маркс к. Економічно-філософські рукописи 1844 року... (поняття комунізму та його типів; проблема відчуження людини та шляхи її розв'язання).

. В роботі дана критика ек капіталізму; робота склад з 3 частин. Маркс аналізував становлення класів у англ.;проміжний стан розвитку капіталізму; аналіз приватн власності; в 3 ч аналіз капіталістичн перетвор в суспільстві; розподіл праці і грошей;роль праті та матеріальн виробництва в житі суспільства; істор це народження людини людською працею; роль праці в процесі перетвор мавпи в люд; помічае діалектичний розвиток продукт сил і виробнич відносин; аналіз стан розвитку суспільства: докласове, класове, безкласове. Відповідно вид-є 5 соц.-ек. формацій: 1. первіснообщ. лад; 2. рабовласн.; 3. феод.; 4. капіт., 5. соціал. Комунізм - перша стадія соціал. 1-4 –передісторія, 5– історія, бо антагоністичні (внутр. протирічиві) формації 2-4, а ні – лише 1 та 5. Розв-к суп-ва – природ. процес зміни формацій. Але кожна наступ. формація неможлива без поперед-ї.

Основне питання – проблема відчуження праці. Основна мета – виступ на захист гуманізму, що базується на основі ідеї вільної, універсальної, творчої сутності людини. Людина стоїть в центрі життя як якісно вищий суспільний щабель буття. Реалізації цієї сутності перешкоджає відчуження – соціальний процес відсторонення людини від результатів її діяльності. Види відчуж-я:

1. Людини від природи: Робітник використовує матеріали, які в кінцевому результаті взяті в природи і отримує в результаті праці потрібні для життя предмети, продукти праці. Ні вихідний матеріал, ні продукти йому не належать – воно йому чужі. Чим більше вихідних матеріалів переробляє працівник і чим більше речей він виробляє, тим більшим є світ предметів, що йому не належать. Природа стає для нього лише засобом праці, а речі, створені у вироб-ві, - засобами життя, фізич. існув-я. Робіт. повністю від них залежить. Якщо цивіліз-я розвив-ся стихійно – гине природа.

2. Людини від суспільства: Процес трудової діяльності для робітника примусовий. Він не має вибору, оскільки інакше не зможе себе забезпечити засобами дл життя. Така праця – не „задоволення потреби в праці”, а лише засіб для задоволення інших потреб. Робіт. в процесі праці підпорядк-й – контроль, рег-ня та управ-я йому не належать. Тому не в праці, а тільки поза нею робітник звільнюється, сам розпоряджається собою. Він почувається вільним, коли: їсть, п’є, в статевому акті, прикрашаючи себе. Тобто здійснюючи життєві функції, спільні для люд. та тварини. А праця- форма життєд-сті специфічно людська. Для робітника є примноженням в собі людини, вжиттям людини в тваринній функції, анти людським заняттям. Тому суп-во пригнічує люд. є ворожим їй, людина вимушена пристосовуватися.

3. Людини від людини: підневільна (відчужена) праця викликає те, що робітники відчужені між собою, оскільки вони конкурують між собою за можливість трудитися, щоб жити; тим більше робітники чужі роботадавцям, які примушують їх працюв. та відбирають продукти праці. Ця люд. не залежить від робітн., панує над ним та керує ним.

4. Людини від власної родової сутності: рід людський живе в природі. Сама люд. – природна істота, її життя нерозривно пов’язане з природою. Цей зв’язок – дієвий контак з прир., в якій головне – праця, вироб-во: „... виробниче життя це є родове життя. Це життя, що проолджує життя”. Але для робітника, навпаки, праця – лише засіб підтримання власного індивідуального життя, а зовсім не життя роду. Робіт. Ставиться до вир-ва і природи не як вільна люд., а як робітник, тобто відчужено, навіть вороже. Людина живе не для того, щоб бути, а щоб мати. Тут засоби життя люд. ототожнюються з сенсом життя, особиста не залеж-сть постає як речова (від речей).

Відчуження базується на приватній власності. Сукупність суп. відносин в кінцевому рахунку визначає свідомість та поведінку людини, насамперед її ставлення до праці. Робітник в умовах приват. власності на засоби вир-ва стає носієм діяльності суб’єкта діяльності, що використовує чужу волю → відчуження праці та результатів – перетворюється в самостійну силу, що панує над людиною та ворожа їй.

Причина відчуження – приват. влас-сть. На приват економіці тримається вся історія люд-ва. Це означає, що ек. історія – ключ до розуміння люд. життя як такого. Життя люд. в умовах відчуж-я робить її частковим індивідом, недорозвиненим, недолюдиною. Тому на місце усіх фізичних і духовних почуттів стає просте їх відчуж-я – почуття володіння (схожість з Фейєрбахом).

Подалання відчуження – можливо тільки в його основі – в праці (у виробн. діяльності). Перспектива розвитку люд-ва і люд. – знищення відчуж-ї праці → приват. власності (засіб необхідний, але не достатній для присвоєння люд. людської сутності), яке можливе революційним шляхом.

Проце протилежний відчуж-ю – привласнення люд. власної істинно люд-ї сут-сті. Якщо вироб-ти не заради чогось- вільно, праця перетвор-ся в засіб саморозвитку. Т.ч. створ-ся каритна людини універсальної, що живе в єдності з природою, перворєю її по мірі кожного виду, тобто за законами природи (в гармонії). Тоді в люд. почнуть бурх. розвив-ся здібності6 музич. слух, худож. смак тощо. Людина – істота природна і одночасно суспільна (природа – частина людини, її неорганічне тіло). З одного боку людина – вищий продукт розвитку природи, з іншого загальне сила природи, здатна до активного її перетворення (соціалізації). Ця здатність є практикою (працею), що відрізняє її від тварини. Така людина, що живе в гармонії з внутр. та зовн. прир. – ідеал. філос. образ – ядро комуніст. ідеалу.

Комунізм – є позитивне вираження ліквідації приват. влас-ті. Типи комунізму:

1. комунізм узагальнення та завершення відношення „всезагальність – приват. влас-сть”(грубий та не осмислений). Двоякість його природи полягає в тому, що: 1) панування речової власності над ним таке значне, що він прагне знищити все, чим на началах приват. влас-сті не можуть володіти всі. Безпосереднє фізич. володіння уявляється єдиною метою, залиш-ся відчуж-я, але цей рух прагне протиставити приват. влас-сті всезаг-сть. Наприкл., шлюб, в якому є спільна дружини – суспільна і всезагальна влас-сть. Цей комунізм скрізь заперечує особистість людини є лише послідовним вираженням приват. влас-сті, яка є цим запереченням. Нівелювання має виходити з уявлення про певний мінімум. У нього – певна обмежена міра: лік від-я приват. влас-сті не означає її освоєння. Неприродна, груба люд. не має потреб та не може піднестися над рівнем приват. влас-сті (вона не доросла). Спільне:

   • праця – як призначення кожного;

   • общинний капітал – визнана праця та сила суп-ва, з якого виплач-ся рівна заробітна плата.

2. комунізм політч. хар-ру (демократ. або деспот.) та скасуванням держави, одночасно не завершений і перебуває під впливом приват. влас-сті (відчуж-я). В обидвох формах містить себе як повернення людини до самої себе, як знищення людського самовідчуження, але такий, що не усвідомив позитивної сутності приватної власноті та не збагнув людської потреби. Тобто – заражений приват. влас-стю. Збагнув поняття, але не сутність приват. влас-сті.

3. комун. як позитивне скасув-я приват. влас-сті (самовідчуж. люд.) – як справжнє привласн-я сутності люд-ю і для людини. Виступає як повне, свідоме із збереженням усього багатства попереднього розвитку повернення люд. до самої себе як люд. суп-ї, тобто людяної. 3-й тип ком.=завершальний натуралізм=гуманізм і є справжнє розв’язання суперечності (за типами відчуж-я (1-4)).

Тому весь рух історії є 1)дійс. акт породж-я комунізму; 2) для мислячої свідомості – пізнав-й рух його станов-я.

Прояви приватної влас-сті:

• матеріальна (чуттєва) є матеріальним вираження відчуження люд. життя. Її рух – виробництво і споживання – дійсність людини. До прикл., революц-й рух завжди має за основу (емпір. та теорет.) рух приват. влас-сті, економіку.

• Ідеальна (особлива матеріальна) – релігія, мораль, наука тощо є лише особливі види виробництва, що підпорядковані його загальним законам. Релігія та близька до неї ідеаліст. філос. Гег. мають сп. корінь – виникають внаслідок відчуження у свідомості, наділення самостійними формами існування людської сутності (воля, розум). Тому позитивне скасування прив. влас-сті є поверненням люд. з релігії… до свого людського буття. Тому початок – атеїзм, який спочатку є лише філос. (абстракт.) категорією, тоді як комунізм – реальна, націлена безпосередньо на дію.

Т.ч., комунізм є необхідною формою і енергетичним принципом найближчого майбутнього, але як такий не є метою люд. розвитку, формою люд. суп-ва.

76. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії (співідношення між класичною німецькою філософією і маркисистською філософією; визначення основного питання філософії та двох його сторін).

Великий вплив на формування ф. поглядів Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейербаха. Енгельс показуєщо на Гегелівській філос закінч розвиток історії в розумінні Гегеля; підкреслена роль Гегеля і діалектики; аналіз і виділяеться осн питання філос: це відношення буття і свідомості; розкривається роль пізнання показується обмеженість агностицизму Свідомість є усвідомлення буття(нова трактова основного питання філософії в марксизмі) виникн свідомості у людській свідомості буття набуває суп характеру; критик Фейєрбаха за його нерозуміння історії; визнач діалектику як науку про загальні закони розвитку і заг зв’язки в природі суспільстві і мислені; показ причине виникнення класів; обгруновує співвідношеня базиса і надбудови вв ек і політиці.

Основні положення праці (1886 p.):

1. Почесне місце серед послідовників Гег. відводиться Фейєрб. на відміну від інших (Штрауса (займався тільки філ. та історико-церков. белетристикою), Бауера (досяг деяких успіхів тільки в історії христ-ва), Штіннера (просто курйоз та анархіст)). Їх недолік - неспоромож-сть відірватися від філ. грунту. Критика Фейєрбаха базується на:

   • Невмінні перейти за межу філ., яку він уявляв як науку наук, що зв’язує їх воєдино („недоторкана святиня”);

   • Як філософ спинився на півдорозі: „матеріаліст – внизу, ідеаліст – вгорі”;

   • Відкинанні Гегеля як „щось непридатне до вжитку”, хоча сам не зміг протиставити його системі „нічого позитивного, крім пишної релігії любові і скудної, безсилої моралі”.

2. Визання позитивної ролі Гег. філ., на базі якої утворився марксизм (наводить поясн-я, що сам не був засновником його, хоча приймав участь. Свій внесок обмежує 2-3 спеціальними галузями, Марксом – захоплюється).

3. Розрив з Гегелем полягав у поверненні до матеріалізму шляхом критичного переосмислення його діалектики та повертання її обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика - матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості (як у Г Гегеля), а й природи, економічних соціальних, політичних та інших процесів, шо відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. Матеріалізм озачав (за Енгельсом) здатність розуміти дійс. світ – прир. та історію – таким, яким він є, без упередж-х ідеаліст-х вигадок.

4. Вихідна точка – діалектика Гег. Але в такій інтерпретації цей метод був непридатним:

   • За Гег. діалектика є саморозвиток поняття. Абс. начало існує невідомо де, одвічно та становить живу душу всього світу. Його розвиток: в напрямі до самого себе → відчуження себе шляхом перетворення в природу → там несвідомо набирає вигл. природ. необхід-ті→ новий розвиток → нарешті в людині приходить знов до самосвідом-ті.

   • В історії та природі: діалект. розвиток вияв-є себе як причинний зв’язок поступального руху від нижчого до вищого (в Гегеля ж це відбиток саморуху поняття, що вічно відбув-ся не відомо де і без участі мислячого люд. мозку). Це іделогіч. перкручення усув-ся в матер-змі, так як в люд. поняттях відбиваються дійсні речі, а не в речах – поняття.

Ф.Енгельс висуває ідею, що в ф завжди ставлять одне й те ж питання, яке він називає основним питанням ф (основним філософським питанням). Його суть - відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись, як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність). 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об'єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаванність). Ідея Ф Енгельса про основне ф. питання має в собі певний евристичний потенціал, оскільки дає можливість певним чином класифікувати ф школи і напрямки. Згідно з марксизмом, філософів, які визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомості, називають ідеалістами. Ідеалізм, у свою чергу, постає у двох формах - суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існус об'єктивно, поза суб'єктом.

Основна думка: сівт склад-ся не з готових заверш-х преді., а є сукупністю процесів, в якій предм, що здаються незмінними, так само як поняття, що виник. в уяві, перебувають у безперев-й зміні на основі поступального розвитку.

5. Пізнання: немає сенсу вирішувати вічні істини; всі зання – неминуче обмежені і обумовлені обставинами, за яких ми їх здобуваємо. Наприклад метафіз. протилежності (добро-зло, істина-хибність, необхідність-випадковість) є відносними: те, що сьогодні істинне, має свою хибну сторону, яка тепер прихована, а згодом відкриється і навпаки. Оточуючий світ пізнаваний, а мірою пізання є ступінь відповідності знань об’єктивній реальності (практика).

6. Метафаз. метод мав справу з готовими предметами (речами), довершенними та незмінними. Потрібно було спершу дослідити предмет, щоб дослідж-ти його зміну. Нприклад, природознавстовдо кін. ХVІІІст. було збираючою наукою про готові предмети, то в ХІХст. воно перетвор-ся на впрорядковуючу науку про процеси, походження та розвиток предметів, зв’язок, який з’єднує всі процеси природи в єдине ціле.

7. Пізнання взаємозв’язку прир. процесів рушило вперед завдяки відкриттям:

   • Клітини як одиниці, з розмноження та диференціації якої розвивається все тіло рослини і тварини. В-вок: розвиток усіх вищих організмів відбувається за одним заг. законом. Але властивість клітини до зміни, припустимим є інший (дещо відмінний) шлях розв-ку. Заг. закон розвитку вищий від індивідуального (та не завжди з ним співпадає).

   • Перетворення енергії – сили неорганічної природи (механічна, теплато, випромінювання, електрика, магнетизм, хімічна енергія) являють собою різні форми прояву універсального руху: переходу одна в одну в певних кількісних відношеннях. Весь рух в природі зводиться до безперевного процесу перетворення з од. форми в іншу.

   • Закон Дарвіна вказав, що всі організми (в т.ч. людина) виникли впроцесі розвитку з одно клітин-х зародків, які, в свою чергу, утвор-ся з виниклої хіміч. шляхом протоплазми (або білка). Життя виникло без втручання надприр. Б.

Тобто ствердж-ся принцип розвитку, що узагальнює 1) історич. досвід люд-ва; 2) нук. досягнення, - всі явища в світі та світ в цілому знаход-ся в неперервному, потсійному, діалект. розвитку, джерело якого - виникнення та вирішення внутрішніх протиріч, що призводить до запереч-я одних станів та утвор-я якіс. нових явищ та принципів.