69. Сковорода г.С. Нарюсс (вчення про світ, що складається з двох натур); Потоп зміїн (вчення про три світи).

Робота „Наркис" була написана в 18 ст. в формі діалогу. Це один з перших філософських діалогів Сковороди Г.С.

В основу філософ взяв легенду про юнака Нарциса, який дивлячись у воду закохався в себе.

Сковорода підкреслює," що хто в водах тільки свою красу побачив, той не в зовнішність якусь, не в тління своє, а в самого себе закохався „. Кожен, по Сковороді, є тим, яке серце в ньому. Кожен є тим де, його серце.

В „Наркисі" показана людина, яка містить в собі два начала - тлінне і нетлінне, які поєднуються: в тлінному відображається нетлінне.

Весь світ по Сковороді складається з двох натур: одна видима, друга невидима, чи Бог всіх утримує, завжди і скрізь був, є і буде.

В іншій роботі діалозі „Потоп зміїн", яка була написана в 1791 році. Сковорода розкриває думку про наявність трьох світів.

Філософ вважає, що „всякий народжений в світі цьому є прибулець. І є три світи. Першим є всезагальний світ, де всі народжені проживають. Цей світ складається з багатьох світів і є великий світ. Других два,- частковий і малий світи. Перший мікрокосм - чи людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. Вічність є твердь, скрізь, завжди в всьому стоїть і тлінному чужа. Вона є істина і нетлінне. Світ премудрості, тоді входить в душу, коли людина пізнає дві натури: тлінне і вічне.

Всі три світи складаються з двох взаємозв'язаних натур, що називаються матерія і форма. Ці форми у Платона називаються ідеями, тобто видіння, види, образи. Вони суть первонародженого світу, нерукотворного переходить в матерію.

В великому і малому світах матеріальний вид дає знати про приховані під ним форми чи вічні образи. В символічному світі усі істоти теж складають матерію. Та божа натура є форма. Отже, і в цьому світі є матерія і форма, тобто плоть і дух, тінь і істина, смерть і життя.

Отож, Сковорода розуміє Бога як безумовну умову реальності, безособову і розумовоспоглядаючу „форму", законовстановлюючу „ матерію".

70. Кант і. Критика чистого розуму (переворот у теорії пізнання).

Засновник так званого критичного, або «трансцендентального» ідеалізму. Його творчий шлях складається з двох етапів — "докритичного" і' "критичного". У своїх досліджен­нях "чистого" розуму дійшов вис­новку, що той роздвоюєься у проти­річчях, їх вирішення - у розрізненні "речей у собі" і "явищ" і в обмеженні знання на користь віри. Основні роботи: "Критика чистого розуму" , Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатності судження" (1790), трактат "До вічного миру" (1796).

У березні 1781 року Кант написав книгу "Критика чистого розуму". Кант бачить свою задачу в тому, щоб перебороти дві світоглядні позиції, два види однобічного і, отже, помилкового підходу до проблеми пізнання - догматизм і скептицизм.Кант пропонує третій шлях - єдино правильний, на його думку,- шлях критики. Причому мова йде не про критику яких-небудь книг чи філософських систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому виді, тобто незалежно від якого б то ні було досвіду. Кант має намір вивчити інструмент пізнання, перш, ніж пустити його в справу. Всяке знання, по Канту, починається з досвіду, але не обмежується ним частина наших знань породжується самою пізнавальною здатністю, носить, по вираженню Канта, апріорний (додослідний) характер. Емпіричне знання одиничне, а тому випадково; апріорне – всезагальне та необхідне.

Далі Кант встановлює розходження між аналітичними і синтетичними судженнями. Перші носять характер пояснюючий, а другі розширюють наші знання. Трансцендентальною Кант називає свою філософію тому, що вона вивчає перехід у систему знань, точніше - конструювання нашою пізнавальною здатністю умов досвіду. Трансцендентальне Кант протиставляє трансцендентному, котре залишається за межами можливого досвіду, по ту сторону пізнання.

Дослідні дані, що надходять ззовні, не дають нам адекватного знання про навколишній нас світ. Апріорні форми забезпечують загальність знання, але не роблять його копією речі. Те, чим річ є для нас (феномен) і те, що вона представляє сама по собі (ноумен), має принципове розходження "Спостереження й аналіз явищ, - говориться в "Критиці чистого розуму", - проникають всередину природи, і не відомо, як далеко згодом просунемося в цьому".

Границі досвіду постійно розширюються. Але скільки б не збільшувалися наші знання, ці границі не можуть зникнути, як не може зникнути обрій, скільки б ми не йшли вперед.

Вірити в науку потрібно, але переоцінювати її можливостей не слід. Проти необґрунтованих претензій науки, догматичного забобону і її всесилля і спрямований реальний зміст навчання Канта про речі самих по собі. При невірному тлумаченні воно може спантеличити, при правильному - відкрити вірний шлях.

/. Про відмінність чистого й емпіричного пізнання

[...] Ми будемо називати апріорними знання, безумовно незалежні від усякого досвіду, а не незалежні від того чи іншого досвіду. їм протилежні емпіричні знання, чи знанняз допомогою досвіду. В свою чергу з апріорних знань чистими називаються ті знання, до яких зовсім не примішується ніщо емпіричне. Так, наприклад, положення «усяка зміна має свою причину» є положення апріорним, але не чистим, поскільки поняття зміни може бути отриманим лише з досвіду...II. Ми маємо деякі пізнання і навіть звичайний розсудок ніколи не буває без них

, якщо яке-небудь судження мислиться як строго всезагальне, тобто так, що не допускається можливості виключення, то воно не виведене з досвіду, а є безумовно апріорним судженням. III. Філософія потребує науку, яка визначила б можливість, принципи і обсяг усього пізнання [...] Неминучими проблемами самого чистого розуму є Бог, свобода і безсмертя. А наука, кінцевою метою якої є з допомогою всіх своїх засобів домогтися лише вирішення цих проблем, називається метафізикою; її метод спочатку є догматичним, тобто вона впевнено береться за вирішення [цієї проблеми] без попередньої перевірки здатності чи нездатності розуму до такого великого починання. [...VII. Ідея і розділ особливої науки, що називається критикою чистого розуму

З усього сказаного витікає ідея особливої науки, котру можна називати критикою чистого розуму. Розум є здібність, яка дає нам принципи апріорного знання. [...] Органоном чистого розуму повинна бути сукупність тих принципів, на основі яких можна набути і дійсно звершити всі чисті апріорні іпання. Повне застосування такого органону дало б систему чистого розуму. . Я називаю трансцендентальним усяке пізнання, яке займається не стільки предметом, скільки видами нашого пізнання предметів, поскільки ці пізнання повинно бути можливим . Система таких понять називалася би трансцендентальною філософією.

Трансцендентальне елементарне вчення Загальне зауваження до трансцендентальної естетики

... Які речі в собі і відособлено від усієї сприйнятливості нашої чуттєвості, нам цілком невідомо. Ми не знаємо нічого, крім властивого нам способу сприймати їх, котрий до того ж є необов'язковим для всякої істоти, хоча і повинен бути притаманним кожній людині. Ми маємо справу тільки з цим способом сприймання. Простір і час є чистими формами його, а відчуття взагалі є його матерією. Простір і час ми можемо пізнавати тільки до всякого дійсного сприйняття, і тому вони називаються чистим спогляданням; відчуття ж є тим у нашому пізнанні, завдяки чому воно називається апостеріорним пізнанням, тобто емпіричним спогляданням. Простір і час, безумовно, з необхідністю належать нашій чуттєвості, яким б не були наші відчуття; відчуття можуть бути вельми різними. Якби це наше споглядання ми могли довести до найвищого ступення ясності, то цим ми все-таки не наблизились би до властивостей речі в собі. В усякому разі ми знали б тільки повнотою наш спосіб споглядання, тобто нашу чуттєвість, та й то тільки за умови простору і часу, які первісно притаманні суб'єкту; але чим могли б бути речі в собі, ми ніколи не могли б дізнатися шляхом найяснішого пізнання

явищ їх, котрі тільки нам і даються. [...]

Кант відкинув загальний критерій істини тільки щодо змісту знань. Що стосується їхньої форми, такий критерій він знає: не суперечливість міркувань. Це дуже ґрунтовне виправлення до негативної відповіді на питання про істину, що зруйнувало побудову догматиків. Тепер завдання полягає в тому, щоб уникнути скептичних побудов. Кант розуміє, що заборона протиріччя являє собою "тільки негативні критерії істини", але, керуючись ними, все-таки можна звести міцні конструкції науки.

У Канта трансцендентна річ "сама по собі" служить нагадуванням, що межі пізнанню немає і не може бути.

І ще про одну обставину нагадує вона: є сфери, де наука неспроможна. Ці принципи суперечливі. "Основна риса філософії Канта є примирення матеріалізму з ідеалізмом, компроміс тим часом і іншим, сполучення в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків ... Визнаючи єдиним джерелом наших знань - досвід, відчуття, Кант направляє свою філософію по лінії сенсуалізму, а через нього, при відомих умовах, матеріалізму. Визнаючи апріорність простору, часу, причинності і т.д., Кант направляє свою філософію до ідей активності свідомості.

Діалектика, по Канті, - логіка видимості. Справа в тому, що розум має здатність створювати ілюзії, приймати вдаване за дійсне. Задача критики - внести ясність. Тому, кантівская діалектика починається з уточнення поняття "видимість". Це не галюцинація. Видимість - це ілюзія, яку "ніяк не можна уникнути". Крім емпіричної, може бути логічна видимість, що виникає з порушення логічних правил. В обох цих випадках легко усунути помилку. Складніше справа обстоїть із трансцендентальної, філософської видимості, коли висловлюються судження про речі, що лежать за межами можливого досвіду.

Багато уваги Кант приділяв терміну "віра". По Канті існують три види віри. Прагматичною він називає віру людини у свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку.

Віру в загальні положення Кант називає доктриальною. Він готовий тримати парі на все своє майно, що хоча б на одній з видимих нами планет є мешканці. Це приклад доктриальної віри. Сюди ж Кант відносить і навчання про бога, і його буття. Доктриальна віра містить у собі все-таки щось не тверде: нерідко утруднення, що зустрічаються при міркуваннях, відокремлюють нас від неї, хоча ми постійно до неї повертаємося.

Зовсім інший характер носить моральна віра, де питання про істинність суджень навіть не встає. "Цю віру нічого не може похитнути, тому що були б ниспровергнуті самі мої моральні принципи, від яких я не можу відмовитися, не ставши у власних очах гідним піклування". Вірити в бога тут означає не міркувати про його буття, а просто бути добрим.

Отже, висунувши тезу знання вище віри, Кант постачає його антитезисом-застереженням: яку не можна зіставляти зі знанням, що реалізується в поводженні.