61. Платон (Арістокл). Гїппій Більший (ідея прекрасного).

Діалог "ГIпiй" присвячений відмежуванню естетичної області від всіх інших областей людської свідомості. Джерело прекрасного, в діалозі, розглядається не просто як захоплення, подароване Аполлоном i музами - Платон намагався відкрити філософський зміст прекрасного.

У вступ зустріч Сократа із софістом Гiппieм. Сократ ставив питання про прекрасне взагалі, а не про окремі прекрасні предмети. У 1 розділі говориться, що прекрасним не e прекрасна дівчина, ні прекрасна Ліра i інше, тому що вони виключають можливість бути прекрасними для всіх предметів. E особого роду загальна ідея, все, що приєднане до неї стає прекрасним.

У 2 розділі. Прекрасне не e щось корисне чи при-годне, тому що воно безвідносне. Пригодне може бути i для дурного, а це не прекрасне. Корисне для хорошої мети не може вважатись прекрасним. Прекрасне - це не зорові i слухові задоволення.

Висновок. Переконавшись в тому, що ці суперечності мало що дають, Гiппiй оголошує їх пустослів’ям.

Визначення прекрасного нема в діалозі. Але у формальному відношенні це прекрасне тут точно визначено. Воно e "сутність" i "ідея", які через свій специфічний смисл i роблять всі прекрасні предмети прекрасними.

Полеміка Сократа з софістом Гіппієм щодо краси яка відтворена в діалозі „Гіппій більший”, показує нездатність Гіппія відповісти на поставлене питання. Власна відповідь Платона: „Ніщо інше не робить річ прекрасною, ніж присутність прекрасного самого по собі”.. Справді, не можна назвати серед предметів навк.світу предмет, котрий би був реальним буттям загального (н-д, красою взагалі). Але можна припустити незалежне від матеріального світу існування ідеальних предметів. У повсякденному чуттєвому світі, звичайно, теж існує краса, але тут вона існує розчиненою у чомусь іншому. Отже, речі повсякденного світу виступають у ролі чогось недосконалого, як це буває з копією або тінню предмета- оригінала. Ідеї, які внаслідок своєї досконалості виявляють риси такого оригіналу, претендують тим самим на роль справжньої реальності, первинної щодо речей навколишнього світу.

62. Аристотель. Метафізика (вчення про основні принципи буття).

А. створив найб. обширну наукову с-му античності, першим дослідив усі доступні йому роботи попередників. Ядром філософії вважає онтологію – науку про буття. В основному ф-му трактаті „Метафізика”(те, що після фізики) А виступив з критикою вчення Платона про ідеї. Він говорить, що непорушні ідеї не м.б. причинами речей, не м.б.причинами руху. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? 1) Ідеї Платона- це прості копії чуттєвих речей і не відрізняються від них за змістом. Вводячи ідеї, Платон тільки подвоює світ існуючих уже речей.2) Платон настільки відокремив світ ідей від світу речей, що втрачаються усі підстави для б-я відносин між ними. 3) Платон впадає в суперечності, коли розглядає взаємовідносини між самими ідеями подібно до загального і конкретного, і водночас ідеї виступають як суть буття речей. Проте одна і та ж ідея не м.б.одночасно субстанцією і несубстанцією. А наводить аргумент „третьої людини”. Окрім чуттєвої людини і крім „ідеї” людини(другої людини), необхідно припустити існування ще однієї(яка підноситься над нею) ідеї людини. Ця ідея охоплює спільне між першою ідеєю і чуттєвою людиною і є третьою людиною. 4) Відокремивши ідею, віднісши її до світу вічних сутностей, Платон позбавив себе можливості пояснити факти народження, загибелі і руху. Підсумовуючи, .а робить висновок, що основна причина труднощів, у яких заплутався платон зі своєю теорією, полягає в абсолютному відокремленні загального і окремого та в протиставленні їх одне одному. А.стверджує, що справжнім, існуючим у собі самому, буттям, субстанцією. М.б.тільки одиничне буття. Тому світ є сукупністю множини таких субстанцій, кожна х яких є нерозривною єдністю форми і матерії. (Матерія тлумачиться як пасивний матеріал буття і тому в чистому вигляді може тільки мислитися. Реально існувати м.може лише вступаючи в контакт з формою). Основою всякого буття вважає першу матерію, яка чуттєво неосяжна, її не можна ототожнювати з буттям чи вважати складовою частиною буття, це субстрат. У бутті вона проявляється поєднанням 4х елементів. Друга матерія – це будівельний матеріал речей, матерія визначена завдяки діяльності форми. Чотири елементи – земля, повітря, вогонь, вода – представляють проміжну ланку між першоматерією та реальним світом. Матерія – пасивна, форма – активна. У речах, які ми сприймаємо органами чуття, можна розрізнити 2 пари взаємно протилежних властивостей – тепло і холод, вологе і сухе. Чотири основних поєднання цих властивостей характеризують 4 основних елементи: вогонь - тепле і сухе, вода - холодне і вологе і т. д. Ці 4 елем. – основа усіх речей, але допускається заміна од. ел. ін., оскільки всі вони є модифікацією першоматерії. Форма утворює із потенціального буття ( першоматерії та 4х осн. елементів) дійсне, реальне буття.

У вченні про буття А виступив як діалектик, наголошуючи, що воно перебуває в стані постійних змін, руху.

Розуміння руху. Рух тісно пов’язаний з конкретними формами буття, він не існує окремо від речей. Рух вічний. А. вважає, що з однієї сторони, рух х-ний самим речам і є саморухом – його джерелом є співвідношення матерії і форми, а, з другої сторони, можливе пояснення чинника руху за допомогою нерухомого першодвигуна. Цей першодвигун (бог) є зовнішньою причиною всякого руху, йому ж рух не передається нізвідки. Розрізняє 6 видів руху: виникнення, загибель, збільшення, зменшення, зміна і переміна місця. Рух – це реалізація, здійснення всього.

Аристотель доводить, що немає пустоти в часі чи в просторі, що поза світом нема простору і не було часу. Світ вічний, рух був завжди і є завжди; він безперервний і вічний. Круговий рух це досконале, безначальне і безкінечне, те, що повертається до себе – первинна форма руху.

В описі світобудови Аристотель признає відмінності між підлунним та надлунним світом. Незмінна правильність руху небесних тіл складає відмінну рису верхніх сфер. Матерія цих сфер - ефір, нездатен до будь-яких змін, крім переміщєння, і притому кругового: тому там - вічне, незмінне, божественне життя, а внизу царює закон вічних змін, виникнення та знищення; сам вид цих двох областей говорить про їх відмінності друг від друга.

В середині світобудови знаходиться нерухома земля, навколо якої розташовані три інші матеріальні стихії: вода, повітря і вогонь. Навколо землі обертаються сфери, до яких прикреплені сонце, луна і п’ять планет. За ними слідує крайня сфера - небо нерухомих зірок, наповнене ефіром і приводиться в рух верховним божеством. Планети мають самостійний рух, який не залежить від руху неба, який здійснюється на по кругам, а по еліпсисам. Вони мають свої двигуни, своїх богів, що зумовлює різницю їх рухів (політеїстична риса). Для пояснення еліптичної форми руху планет Аристотель приписував кожній з них декілька сфер, що залежать друг від друга.

Земля є областю змін, виникнення та знищення, вічний круговорот яких залежить від нерівномірного руху планет.