46. Суб'єкт, об'єкт і предмет пізнання.

Епістемологія – (від гр. – знання і слово, вчення) – теорія пізнання.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-прак­тичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через кате­горії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насам­перед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому. Проте сусп-во не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізн-я. Сусп-во виступає суб'єктом пізнання опосередко­вано, через пізнав. діяльність окр. людей. Суб'єктом пізн-я є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної прак­тики. Кожна люд. реалізує себе в пізн-і як сусп. істота.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізна­вальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища приро­ди, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаєми­ни, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність вза­галі, в усій поліфонії її проявів (напр., електрон як об’єктивна реальність існував завжди, але об’єктом пізн-я став лише 100років тому). Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктив­ного світу й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху і т.д. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, розширюючись та поглиблюючись. Тому виділяють види об’єктів:

- чуттєвий світ;

- абстрактний (ідеальний)— це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхід. виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим роз­вит. науки, все глибшим її проникн. в сутність дійсності.

Співвідношення „суб’єкт-обєкт”:

1.Поняття С. початково (напр., у Аристотеля) позначало носія властивостей, станів та діяльності і в цьому сенсі було тотожним субстанції. (Субстан. - єдина неподільне речовина, з якої складаються всі речі, внутрішня сутність речей, активно самонароджене та само розвиваюче начало). З поч. 17 ст. поняття О. стало співвідноситися з С.

2. В нім клас. філ. проблеми теорет. пізн-я пов’язувалися з дослідженням істор. розвитку форм практ. та теорет. пізн-я. Кант вперше спробував створити теорет. пізн-я незалежне від онтологічних та психологічних припущень про реальність. Реальність залежить від самого пізн-я. Об’єкт існує як такий лише в формах діяльності суб’єкта.

3. Після Канта нім. філ. прагнула подолати розрив між гносеолог. та онтолог. проблематикою.

4. Ідеалізм виводить взаємодію С. та О. та саме існування С. з його власної діяльності. С. розуміється як бог, ідея и т. д., на цій основі пояснюється його активна ролт в процесі пізнання. Для суб’єкт. ідеалізму при цьому характерне розуміння С. як єдності психіч. діяльності індивіда та спроби заперечити існування О., тобто останній розуміється тільки як сукупність станів С. (Гегель: суб’єкт та об’єкт тотожні, бо в основі дійсності лежить саморозвиток абс. духу, який є абс. суб’єктом та як об’єкт має самого себе).

5. Матеріалізм розглядав О. як існуючий незалежно від С. та розумів його як об’єктивний світ, а в вузькому – як предмет пізнання. Діалект. матеріалізм виходить з визнання існування О. незалежно від С., але одночасно розглядає їх в єдності. О. не є абстракт. протилежністю С., бо останній активно перетворює його, олюднює О., а основу їх взаємодії складає суспільно-історична практика. Саме в ній всі сторони діяльності переорюються в О., перетворення якого в практик. діяльності С. дозволяє відтворити в свідомості зміст об’єктивної реальності. За Марксом: об’єкт (матер. світ) перебуває поза та незалежно від свідомості. Діалект. мат-зм знімає протиріччя теорет. пізнання та онтології. Тому можна виділити такі моделі пізн-я:

1) пасивна (об’єкт (природа)формується суб’єктом – Фейєрбах. Пізнання – практика відносин об’єкт-суб’єкт. );

2) активна ( суб’єкт пізн-я (сусп-во або люд. в с-ві). Пізн-я – створ-я нового світу – Маркс).

Сучасна матеріалістична гносеологія розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де активною стороною є суб'єкт. Активність суб'єкта у пізнанні слід розуміти не в значенні творення об'єкт. світу та законів його розвитку, а в баченні творчого характеру їх відкриття та виразу мовою науки, в формуванні та розвитку форм, засобів та методів пізнавальної діяльності. Відповідно вона базується на теорії відображення. Однак пізнання - не акт відображ., а процес відображ. Відображення - це специфіч. реагування, в процесі якого властивості одних речей проявляються у внутрішніх змінах та зовнішніх реакціях інших речей.

Предмет пізн-я – більш-менш широкий фрагмет, виділений з визначеної сукупності об’єктів в процесі пізнання. Ті ж самі об’єкти пізн-я можуть бути предметом досліджень різних наук.

Результатом діяльності суб’єкта є знання. Сам суб’єкт пізнання соціальний, в т.ч. і в тих випадках, коли це окрема людина, оскільки пізнав. апарат людини сформований історично в процесі розвитку сусп-ва. Специфічні риси суб’єкту: 1) певний рівень занань; 2) технічна можливість. Пізнання історично розвив-ся одночасно з суб’єктом пізн-я та з можливостями його впливу на об’єкт.

Рушійною силою пізнання є практика – матеріальна, чуттєва діяльність людей, що має змістом освоєння та перетворення природних та соц. об’єктів.