41. Рівні, форми і методи наукового пізнання.

Теорія пізнання або гносеологія - розділ філософії, що вивчає взаємини суб'єкта й об'єкта в процесі пізнавальної діяльності, відношення знання до дійсності, можливості пізнавання світу людиною, критерії істинності і вірогідності знання. Сучасна т.п. будується на теорії відображення. У філософії існує 3 основні точки зору на пізнаванність світу: оптимізм, агностицизм і скептицизм. Оптимісти затверджують принципову пізнаванність світу, агностики, навпроти, її заперечують. Скептики не заперечують пізнання світу, але виражають сумнів в пізнанні світу. Світ існує для нас лише в аспекті його даності суб'єктові, що пізнає. Справжній суб'єкт пізнання ніколи не буває істино гносеологічним: це жива особистість з її пристрастями, інтересами, бажаннями, рисами характеру, темпераменту і т.д. Фрагмент буття, який появляється у фокусі шукаючої думки, складає об'єкт пізнання. У сучасній гносеології прийнято розрізняти об'єкт і предмет пізнання. Під об'єктом пізнання мають на увазі реальні фрагменти буття, що піддаються дослідженю. Предмет - це конкретні аспекти, на які спрямоване вістря шукаючої думки.

Рушійною силою пізнання є практика. Практика - це матеріальна, предметно-чуттєва діяльність людей, що має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і яка складає загальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Стосовно практики вона відіграє трояку роль. По-перше є джерелом, основою пізнання, його рушійною силою, дає йому необхідний фактичний матеріал. По-друге, практика є способом застосування знань, і в цьому змісті вона ціль пізнання. По-третє вона служить мірилом, критерієм істинності результатів.

СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ ПІЗНАННЯ. Існує 3 рівні: 1. донаукове пізнання, 2. наукове, 3. філософське. Кожному з цих рівнів відповідає визначена форма пізнання. Донаукове пізнання характеризує уявлення, це імпіричний (чуттєво сприйнятий) світ, де для пізнання достатньо уявлення. Наукове пізнання оперує поняттями. Філософське користується категоріями. Ці рівні виникають тому що різні предмети дослідження. Існує універсальна закономірність буття. Закономірність субстанції, субстанкціональної сутності, пізнання якої можливо тільки за допомогою найбільш загальних понять або загальних універсалій - філософських категорій. Вся історія людського пізнання показує, що пізнання починається з відчуття, потім переходить до абстрактного мислення, потім перевіряється на практиці. Чуттєве пізнання (донаукове) - перша ступінь пізнання. Тут вивчаються одиничні предмети, їхнї сторони, явища. Теорія чуття людиною не до кінця засвоєна, на відмінну від теорії мислення. Чуття не можна виразити мовою. За допомогою органів відчуття ми фіксуємо ознаки предметів у вигляді образів. 5 органів відчуття не обмежують нас. Якби у нас їх було більше світ ми розуміли б, можливо, більш глибше, але сутність речей ми знаємо і так. Ільєнко і Мещеряков розробили методику по якій сліпо-глухо-німі діти перетворювалися в повноцінних людей. Людина - людина в суспільстві, і маючи тільки один орган сприйняття вони привчали їх до спілкування. Людина з одним органом чуття, але живуча у суспільстві набагато вище Мауглі. Серед них є кандидати наук. Є різні форми чуттєвого пізнання - форми абстрактного мислення.

ПРИНЦИП - мировозренческий і методологічний регулятор теорії. Принцип завжди передує теорії з якого вона розвивається. Категорії - універсальні форми думки, що відображають загальні зв'язки, закономірності развитку явищ і процесів.

Теорія - це вища, обґрунтована, логічно несуперечлива система наукового знання, що дає цілісний погляд на істотні властивості, закономірності, і.т.д. Теорія - система, що розвивається, вірних, перевірених практикою наукових знань. Серцевину наукової теорії складають існуючі в ній закони. Різноманіттю форм сучасного теоретичного знання відповідає і різноманіття типів теорій, а також різноманіття їхніх класифікацій. Розрізняють описові, математизовані, інтерпретаційні, дедуктивні.

Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Це пізнання називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосу­вались безпосередньо потреб практики.

За рівнем це пізнання є емпіричним, оскільки воно не йде далі окре­мих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут схоплюються певні закономірні взаємозв'язки і взаємозалежності, які яскраво відображені в народній мудрості, в т.ч. у прислів'ях, народних прикметах і т. ін. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосеред­ньо вплетене в неї. Мета його — не пізнання світу, а саме виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи застосування їх і т. ін. Знання у своїй дона­уковій формі іманентне практиці, чим зумовлює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності.

Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що, по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення по­коліннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які врахову­ють певні об'єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхідних практичних результатів. По-друге, донауко­ве, стихійно-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеці­альних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя побуту, праці, які одночасно виконують як виробничі, так і пізнавальні функції. По-третє, результати цього рівня пізнання, звичайно, виражаються та за­кріплюються у виробничому досвіді, фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту. По-четверте, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не пов'язане з певним конкретним об'єктом пізнання. Об'єктом тут є ті явища, з якими пов'язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності, розширення її сфери призводять до того, шо люди стикаються з усе новими і новими явищами дійсності, тому об'єкт цього рівня пізнання є дуже широким і невизначеним.

Наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного, роз­витку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу. Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів: 1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей; 2) об'єктів пізнання; 3) предмета пізнання; 4) особливих методів та засобів пізнання; 5) уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів; 6) ре­зультатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, пе­редбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове пізнання, таким чином, — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнан­ня. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, прак­тичними потребами суспільства, а з іншого — потребами розвитку само­го наукового пізнання.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний ти теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводять­ся експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному — створюються систе­ми знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, жи­вому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулю­ються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсно­сті в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначи­ти ступінь загальності та застосованості одержаного знання. На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за до­помогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньо­му досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вира-женщ результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знанняі На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпі-. ричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпірич­ному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей.