
- •1. Філософія і світогляд. Структура світогляду.
- •2. Основні історичні форми світогляду та їх специфіка: міфологічний, релігійний, філософський.
- •3. Філософія як специфічна форма суспільної свідомості. Основне коло філософських проблем. Предмет та функції філософії.
- •4. Основне питання філософії як філософська проблема: історія і сучасність.
- •5. Основні методи філософського пізнання. Діалектика і метафізика.
- •6. Основні способи і форми буття філософії. Філософія і філософування. Західна та східна парадигма філософії і філософування.
- •7. Морально-етичний характер філософської думки Стародавньої Індії: ортодоксальні і неортодоксальні течії і школи.
- •8. Соціально-етичний характер філософської думки Стародавнього Китаю: конфуціанство і даосизм.
- •9. Етичний раціоналізм Сократа. Основні сократівські школи (кініки, кіренаїки).
- •10. Система об'єктивного ідеалізму Платона.
- •11. Філософська система Аристотеля.
- •12. Атомістичний матеріалізм (Левкіп, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар)
- •13. Суперечки про природу універсалій в середньовічній філософії: номіналізм і реалізм.
- •14. Тома Аквінський як систематизатор схоластичної філософії. Принцип гармонії віри та розуму.
- •15. Провідні ідеї, основні проблеми і специфічні риси філософської думки Київської Русі (Іларіон, Нестор, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Клим Смолятич, Данило Заточник).
- •16. Характерні риси і основні течії натурфілософії епохи Відродження (м.Кузанський, Дж. Бруно).
- •17. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм (ф.Бекон, р.Декарт).
- •18. Проблема субстанції у філософії Нового часу (р.Декарт, б.Спіноза, г.В.Лейбніц).
- •19. Матеріалістичний сенсуалізм д.Локка та ідеалістичний сенсуалізм Дж.Берклі у філософії Нового часу.
- •20. Провідні ідеї, основні проблеми і характерні риси філософії Просвітництва (деїсти: ш.Л.Монгеск'є, Вольтер, ж.-ж.Руссо; матеріалісти: ж.Ламегрі, д.Дідро, п.Гольбах, ка.Гельвецій).
- •21. І. Кант — засновник німецької класичної філософії. Основні проблеми та характерні риси гносеології та етики Канта. Категоричний імператив.
- •22. Діяльнотворча основа буття у філософії й. Г. Фіхте, сутність його діалектики.
- •23. Філософія "тотожності" ф. В. Й. Шеллінга. Метод інтелектуальної інтуїції.
- •24. Філософська системи і метод г. В. Ф. Гегеля.
- •25. Соціокультурні передумови і джерела виникнення і
- •26. Провідні ідеї, характерні риси і основні проблеми діалеіпико-матеріалістичної філософії.
- •27. Провідні ідеї, специфічні риси і основні проблеми філософії ірраціоналізму (а.Шопенгауер, ф.Ніцше): порівняльний аналіз.
- •28. Виникнення позитивізму, основні етапи його розвитку. Вчення о.Конта про три стадії у розвитку пізнання. Класифікація наук за Контом.
- •29. Проблема буття людини у філософії екзистенціалізму.
- •30. Ідея несвідомого у класичному психоаналізі з.Фрейда. Структура психіки людини за Фрейдом. Еволюція ідеї несвідомого у неофрейдизмі (к.Г.Юнг, е.Фромм).
- •31. Провідні ідеї, специфічні риси і основні проблеми філософської концепції г.С.Сковороди.
- •32. Теософська та антропологічна проблематика в українській та російській релігійній філософії: п.Юркєвич, в.Соловйов, м.Бердяєв.
- •33. Еволюція сучасної релігійної філософії: неотомізм, персоналізм, тейярдизм.
- •34. Основні методологічні концепції мови науки і природна мова у неопозитивізмі: логічний позитивізм, лінгвістичний позитивізм.
- •35. Концепція розвитку наукового знання за к.Поппером і теорія наукових революцій за т.Куном у філософії постпозитивізму.
- •36. Культурологічні концепції філософії історії (м.Данилевський, о.Шпенглер, а.Тойнбі, п.Сорокін).
- •37. Специфічні риси і коло проблем сучасної герменевтики як теорії розуміння, методу гуманітарних наук, мистецтва тлумачення текстів та інших досягнень культури людства (х.-г.Гадамер).
- •38. Ідея суспільного прогресу: історія і сучасність. Проблема критеріїв суспільного прогресу.
- •39. Походження людини як філософська проблема. Специфіка та основні проблеми людського буття.
- •40. Поняття методу і методології. Класифікація методів.
- •41. Рівні, форми і методи наукового пізнання.
- •42. Чуттєве та раціональне пізнання. Співвідношення їх форм.
- •43. Основні проблеми сучасної гносеології. Основні види і принципи пізнання.
- •Наукове → поняття.
- •Філос. → категорія.
- •44. Наука як феномен культури і об'єкт філософського дослідження. Специфіка і основні функції науки.
- •45. Проблема істини у філософії. Співвідношення абсолютної та відносної істини в процесі пізнання. Конкретність істини.
- •46. Суб'єкт, об'єкт і предмет пізнання.
- •47. Практика як критерій істини. Структура та основні форми практики.
- •48. Поняття закону. Класифікація законів.
- •49. Філософський зміст категорії буття. Основні форми буття.
- •50. Матерія як філософська категорія. Основні форми руху матерії.
- •51. Спосіб і форми існування матерії (рух, простір і час).
- •52. Генеза свідомості як філософська і наукова проблема. Відображення та його форми.
- •1) Будь-який тип відображення є результатом впливу одною об'єкта на інший;
- •53. Сутність і структура свідомості. Мислення і мова.
- •54. Суспільна свідомість та її структура: рівні і форми.
- •55. Сутність і значення творчості у діяльності людини. Основні форми творчості.
- •56. Зміст, методологічне значення і світоглядний аспект основних законів діалектики.
- •57. Специфічні риси та методологічне значення категорій діалектики у процесі пізнання.
- •58. Альтернативи діалектики як концепції розвитку (метафізика), як логіки (софістика та еклектика), як гносеології (релятивізм і догматизм).
- •59. Предмет соціальної філософії. Специфіка соціального пізнання.
- •60. Суб'єкти суспільного розвитку. Місце та роль культурно-історичного суб'єкта у соціальній структурі суспільства та проблема його формування в умовах побудови в Україні громадянського суспільства.
- •61. Платон (Арістокл). Гїппій Більший (ідея прекрасного).
- •62. Аристотель. Метафізика (вчення про основні принципи буття).
- •63. Аврелій Августин (Блаженний). Сповідь (вчення про створіння Всесвіту, поняття часу та основні ознаки його вимірювання).
- •64. Тома Аквінський. Сума теології (вчення про буття Бога).
- •66. Бекон ф. Новий Органон (вчення про індукцію як істинний метод (шлях) пізнання, поняття чотирьох видів ідолів, які обсідають уми людей).
- •67. Декарт р. Міркування про метод (вчення про основні правила методу пізнання з позицій раціоналізму).
- •68. Спіноза б. Етика, доведена геометрично (пантеїстичне розуміння Бога як субстанції, поняття атрибуту і модусу. Свобода як пізнанна необхідність).
- •69. Сковорода г.С. Нарюсс (вчення про світ, що складається з двох натур); Потоп зміїн (вчення про три світи).
- •70. Кант і. Критика чистого розуму (переворот у теорії пізнання).
- •71. Гегель г.В.Ф. Енциклопедія філософських наук (філософська система гегеля: 1) логіка; 2) філософія природи; 3) філософія духу)
- •72. Фейєрбах л.А. Сутність християнства (аналіз релігії як соціокультурного феномена).
- •74. Конт о. Курс позитивної філософії (фрагмент: вчення про три теоретичні стани у розвипсу пізнання - теологічний або фіктивний; метафізичний або абстрактний; науковий або позитивний).
- •75. Маркс к. Економічно-філософські рукописи 1844 року... (поняття комунізму та його типів; проблема відчуження людини та шляхи її розв'язання).
- •77. Юркевич п.Д. Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого (поняття серця як осередку духовного життя людини, яке визначає сутність особистості).
- •78. Соловйов b.C. Оправдання добра. Моральна
- •79. Джеймс у. Прагматизм (поняття прагматизму,
- •80. Вітгенштейн л. Філософські дослідження
- •81. Франко і. Я. Що таке поступ? (розуміння поступу з позиції еволюціонізму).
- •82. Фрейд з. Я і Воно (поняття свідомого і несвідомого у психіці людини як основа психоаналізу).
- •83. Бердяєв м. О. Про призначення людини (специфіка філософії як дослідження людини з людини і в людині як належної до царства духу).
- •84. Вернадський в. І. Наукова думка як планетне явище (біосфера як основна галузь наукового знання; біогеохімічна енергія та її нова форма: енергія людської культури, яка створює ноосферу).
- •85. Тейяр де Шарден п. Феномен людини (характерною рисою е панпсихізм, що стверджує наявність духовного начала, яке присутнє у Всесвіті і спрямовує його розвиток).
- •86. Фромм е. Втеча від свободи (основна ідея: ідеологія і культура взагалі коріняться в соціальному характері; сам соціальний характер формується устроєм життя суспільства).
- •87. Сартр ж.-п. Екзистенціалізм - це гуманізм (християнських і атеїстичних екзистенціалістів об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності).
- •88. Камю а. Сіф про Сізіфа. Есе про абсурд (точка зору: абсурд не в людині і не в світі, а в їх спільній пристуності. Сізіф -абсурдний герой).
- •89. Гадамер х.-г. Істина і метод. Основи філософської герменевтики (герменевтика е філософією «тлумачення»: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття).
- •90. Кун т. Структура наукових революцій (концепція історичної динаміки наукового знання розкриває значення поняття наукової спільноти; парадигма як домінантна модель або «дисциплінарна матриця»).
37. Специфічні риси і коло проблем сучасної герменевтики як теорії розуміння, методу гуманітарних наук, мистецтва тлумачення текстів та інших досягнень культури людства (х.-г.Гадамер).
З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини.
З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Г.-Г.Гадамер (нар. 1900), К.Аппель (нар. 1922), П.Рікьор (нар. 1913) та ін. Необхідно розрізняти філософську герменевтику і традиційну, яка орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення.
Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Можливість трансформації герменевтики у філософію була закладена феноменологією Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвійним. З одного боку, саме пізня феноменологія з її критикою об'єктивізму породжує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосередньо, оскільки вона порушує питання про те, як дільтеєвський метод може бути об'єктивним і в науках про природу. З іншого, пізня феноменологія спрямовує свою критику об'єктивізму в об'єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема суб'єкт-об'єктного відношення. Свідомість постає у феноменології як поле значень і смисл слів, тим самим відкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Такий поворот до герменевтичної феноменології мав вирішальне значення для становлення герменевтики як філософської дотритни. Основним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні. Звідси випливають три основні моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію: 1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтологію; 2) спостерігається відмова від феноменологічного підходу до свідомості як самодостатньої і безпередумовної; 3) принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.
Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.
Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то французький філософ П.Рікьор — гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рікьор розуміє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший — непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, обмеженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретації.
Філософська герменевтика виконує не лише методологічну функцію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтиці" німецького філософа Ю.Хабермаса (нар. 1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільстві, крім культурної сфери життя, є ще й економічна, соціальна, політична. Хабермас робить висновок, що необхідно коригувати герменевтику, і пропонує теорію комунікативної дії. Головним методом комунікації, з його точки зору, є мова. В результаті комунікативної поведінки, вважає Хабермас, складається опосередковане, нормативне середовище, стійкі міжособистісні відносини, стійкі особистісні структури тощо. Теорія комунікативної дії — це один із аспектів соціальної філософії.
Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію, слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки:
1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо;
2) дається метод аналізу культурних явищ;
3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.