32. Теософська та антропологічна проблематика в українській та російській релігійній філософії: п.Юркєвич, в.Соловйов, м.Бердяєв.

Ф-кі погляди Юркевича форм. під впливом ф-ї Платона і Канта. Він критикував матеріалізм та ідеалізм за їх абстрактність, ігнорування конкретного. Ф-ю Ю.мож. назвати ф-ю душі, мікрокосмосу, пізнати який можна лише за доп. людського серця. Ю.стверджував, що ф-я п.б. цілісним знанням, і тому не може обмежуватись пізнанням самого лише механізму світу. Ф-я є справою не людини ,а людства. Поняття ідеї пронизує всю творчість Ю.Предмети пізнання нашого розуму – ідеї, але ідея не є те саме, що всі предмети в світі. Вона має ідеальне буття, вона не є щось реальне, а тільки мислиме, вона лише прообраз реальності. В ідеї ототожнюється мислення і буття. Сама ідея пізнається як закон і норма явища. Між ідеями та явищами стоїть творча воля Бога і люди. Ю.визнає 3 сфери буття – царство ідей (ноуменальний світ), царство розумних істот(реальний світ), царство примарного існування тілесності (феноменальний). Зрозуміти все буття розумом, пізнати його не можливо. Розум є сферою загального, він не може проникнути в глибину особистісно-індивідуального. Цю діяльність людської душі, яка стоїть поза межами розуму Ю.називає серцем. Серце – центр морального і духовного життя людини, в ньому з’єднуються всі моральні стани, це вихідний пункт усього доброго і злого в словах, думках і вчинках. Серце є центром і релігійних переживань людини. Світ існує і відкривається передусім для серця, а звідси вже для мислення.

Серце є центром і в усіх пізнавальних діях душі. Звичайно, розум керує, планує, диригує цей процес, але серце породжує його. Розум – вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання тільки тоді принесуть користь, коли вони знайдуть місце у серці. „Якщо істина падає нам на серце, то воно стає нашим благом, внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактну думку, людина може вступити в боротьбу з обставинами і людьми., тільки для серця можливий подвиг і самовідданість”. Ю. намагається пов’язати біблейське вчення про серце, за яким серце є прихованим, але основним життям Духа, з християнським началом моральності і цим з’ясувати значення моральності для потреб практичної ф-ї. Він має надію, що саме у вченні про серце закладені основи релігійної свідомості людства.

Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке бажало б усюди бачити добро, щастя. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя вона уявляє світ, що є гідний існувати.

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) - російський філософ - ідеаліст, створив своєрідну теософську систему. Соловйов нападав на матеріалізм и атеїзм, представляючи їх як вчення аморальні, ті що спустошують духовну природу людини та ведуть людей у глухий кут. Він критикує матеріалістично розтлумачений позитивізм, кантівський та гегелівський раціоналізм. Недоліки гегелівської філософії він бачив в тому, що Гегель признавав активну роль розуму та мало приділяв уваги релігії. Сам Соловйов виступав за «універсальний синтез науки, філософії та релігії». Соловйов вимагав від філософії розробки поставлених теологією питань «цільного знання», або живого спілкування людини з «абсолютом», доводив, що головне завдання філософії - збагатити себе теологічними ідеями, стати наукою християнського віровчення, т. о., по суті, перетворитися в служницю богослов’я.

Питання про взаємовідносини матеріального і духовного Соловйов вирішував з позицій об’єктивного ідеалізму. Початок всього сутнього, відповідно до його вчення, абсолютне. Абсолютне і Бог - поняття рівнозначні, тотожні. Перше абсолютне, сверх-існуюче божество слід відрізняти від ідеального космосу, т. о. від божественної ідеї. Абсолютне сприймається не розумом, а тільки через віру.

Соловйов витлумачив еволюційну теорію походження органічного світу з позицій ідеалізму. Розвиток, стверджував він, йшов не від нижчих організмів до вищих, не від простих до більш складним, а навпаки. Кожне появлення вищого типу буття є творення бога. Соловйов намагався пристосувати еволюційну теорію до християнського віровчення, викинув з неї матеріалістичний зміст, та придав їй теологічний смисл.

Теорія пізнання В. Соловйова повністю підпорядкована його ідеалістичній та релігійно-містичній філософській системі, де вирішальна роль відводилась інтуіції та містиці. Творець теософської системи, Соловйов воював з матеріалістами перш за все через питання про джерело та характер нашого знання, принижуючи значення чуттєвого сприйняття та досвідних даних в пізнанні дійсності. Досвідні та раціональні знання він об’являв нижчими, примітивними формами пізнання. Так як істина, міркував Соловйов, знаходиться в «абсолюті» - бог, то вона може бути пізнана тільки через релігійне сприйняття, через віру, через містичну інтуіцію. Соловйов - автор теорії «вселенської теократії». В останню чверть XIX ст.. коли особливо стала загострюватись класова боротьба в Росії, коли в країні нарастав революційний рух, Соловйов пропогував, що в відношеннях між собою люди повинні забути всю ворожнечу і керуватися християнським вченням про любов до ближнього. Цей же принцип повинен бути покладен в основу відносин між окремими народами (державами), і краще це може здійснити християнська релігія. Щоб перетворити в життя християнський принцип «любові до ближнього» і викреслити із суспільства класові та національні протиріччя православній, католицькій і протестантській церквам необхідно злитись в одне ціле під егідою римського папи і російського самодержавия, створивши вселенську теократію. Хоч філософська концепція Соловйова і носила релігійно-ідеалістичний та містичний характер, офіційна церква відносилась до мислителя та його вчення настороженно, а порою навіть вороже. Це пояснювалось тим, що в ряді своїх праць («Росія та Вселенська церква», «Великий спір і християнська політика», «Історія та майбутність теократії» та ін..) Соловйов брав під сумнів окремі положення офіційного богослів’я, нерідко критикував догматизм теологів, відкидаючи протиставлення ними небесного земному, божественного людському:

Н. Бердяєв протиставляв особистість суспільству, восхваляв одиноку, замкнуту особистість, яка зайнялась самопізнанням, стверджував, що особистість передує буттю, що їй повинно належати центральне місце в новій релігійній свідомості. При цьому Бердяєв видавав себе за захисника «оновленого» або «універсального християнства», яке базується на «творчому одкровенні» особистості. Джерелом філософії він об’являв «інтуіцію буття», стверджуючи, що «релігійне одкровення для філософа є інтуицією філософа». Розвиваючи екзістенціалістичні ідеї, Бердяєв доводив, що «остаточне подолання самотності здійснюється лише в містичному досвіді, де все в мені і я у всьому». Бердяєв стверджував, що існують два світи - «вищий» (або Бог) и «нижчий» (фізичний світ), що не тільки людина нуждається в Богові, але і Бог в людині, що вище призначення людини заключається в «одкровенні творчості» і в звертанні до вічного Бога. Оточуючу нас реальність він об’явив «символічною», «вторинною», «відображеною» від божественного буття, продуктом «гріхопадіння». Існуючий світ Бердяєв розглядав як «зло», від якого потрібно позбутися. „Свобода від світу - пафос моєї книги”, заявляв Бердяєв в праці «Смисл творчості». Звідси слідував релігійно-містичний висновок про те, що «смисл історії в искуплении гріха», в подоланні «ірраціональної свободи» через «творчість особистості», через страждання, жертви. Якщо під «раціональною свободою» Бердяєв розумів виконання людиною морального обов’язку, то під «ірраціональною свободою» він розумів свободу «нестворену», яка, згідно його вченню, споконвічно закладена в бутті, передує Богу та Буттю, несе в собі як добро, так и зло. Відповідальність за зло як прояву «ірраціональної свободи» повністю несе особистість, не Бог. При цьому сама особистість тлумачилась як спірітуалістичне, а не соціально-історичне явище. Особистість, по Бердяєву, має більшу цінність, ніж суспільство чи держава, вона повинна захищати свою духовну свободу і від суспільства, і від держави. Всесвітній суспільно-історичний процес, згідно Бердяєва, це дія трьох сил - Бога, долі та людської свободи. Тут не може бути яких-небудь законів і розумного смислу. С цих позицій суб’єктивізму і ірраціоналізму Бердяєв нападав на марксистськє вчення про класову "боротьбу та революційне перетворення світу, на науковий соціалізм, діалектичний та історичний матеріалізм. Все це логічно привело Бердяєва до боротьби проти комунізму.